Середні віки

   Саме тоді жили найвідоміші  давньокитайські мислителі, засновники провідних шкіл китайської філософії, зокрема Конфуцій і Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Тоді ж були написані твори, які на довгі часи стали предметом коментування. Але цей період у китайській історії був нетривалим. Уже наприкінці III ст. до н. е. стабілізувалась сильна централізована держава з деспотичною владою, в якій не залишилося місця для вільного індивіда і де про інтелектуальну свободу не могло бути й мови.

   Давньокитайські мислителі цікавились в основному соціально-політичною та етичною проблематикою: питаннями управління державою, відносинами між різними соціальними прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Менше уваги вони приділяли онтологічній і гносеологічній проблематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм,, легізм) займалися переважно соціально-політичною і моральною проблематикою, інші (даосизм) більше переймалися ставленням людини до природи, виводили моральр ну поведінку із законів природи.

   Конфуціанство

   Засновником конфуціанства  — етичної філософсько-релігійної  доктрини — є Конфуцій, який  жив і проповідував своє вчення  в епоху «боротьби царств».  Конфуціанство вважається духовною  основою китайського суспільства.  Мудрець Кун Фуцзи (справжнє ім´я Конфуція) є водночас і виразником китайської моральності (він висловив те, що; китайці на рівні стихійної свідомості вважали істиною), таї її творцем, оскільки надав їй чітких канонічних форм.

   Конфуціанство — філософське  вчення, яке проголошує верховенство  добра у світі, захищає непорушність  установлених небом суспільних  норм.

   Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень — людинолюбство. Вчення про жень — це варіант нової моралі, яка підривала основу патріархально-родових звичаїв. Ця мораль покликана була регулювати стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне одного, але інтереси яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.

   Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім´ї до тебе не будуть ставитись вороже».

   Цю моральну вимогу майже  дослівно пізніше повторив Христос.  А Кант у XVIII ст. підніс її  до рангу основної моральної  вимоги. Її суть можна передати  словами: ототожнюй себе з іншим,  постав себе на його місце.  В родовій общині ця тотожність  була природною, бо рід для  індивіда — це помножене «Я»,  нормальні ж стосунки між чужими  людьми можливі тільки за свідомо  здійснюваного ототожнення себе  з іншими.

   Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунтовував  не посиланням на Бога, а вказівкою  на соціальну корисність. Соціальний  прагматизм виявився підставою,  яка зрівнялася з релігійно-звичаєвим  виправданням моральних норм. Китайська  культура не знає поділу моралі  на божественну та людську:  те, що всі вважають за благо,  і є благом. Цим зумовлена і  відсутність пророків у Китаї,  які в своїй критиці занепаду  суспільної моралі (в Ізраїлі,  наприклад) спиралися на божественні  заповіді й повеління.

   Людинолюбство Конфуція  характеризує відносини, які повинні  існувати передусім між батьками  і дітьми, між правителями і  чиновниками. А вже потім воно  поширюється на відносини між  усіма іншими людьми. Така дещо  звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім´я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.

   Конфуцій тлумачить людинолюбство  досить широко. Як моральний принцип,  воно підноситься до рівня  регуляторів державного життя,  зрівнюється з правом і навіть  підноситься над ним. «Якщо  керувати народом за допомогою  законів і підтримувати порядок  покаранням, то народ буде прагнути  ухилятись [від покарань] і не  буде відчувати сорому. Якщо ж  керувати народом на основі  людинолюбства і підтримувати  порядок за допомогою ритуалу,  то народ буде відчувати сором  і виправиться». Конфуціанство, підпорядковане  соціальному прагматизмові, можна  вважати й певним відлунням  відносин патріархального устрою, за якого мораль була єдиним  регулятивним засобом. Конфуціанський правитель повинен бути носієм найвищих моральних якостей, взірцем для народу. Якщо благородний муж втрачає людинолюбство, то чи можна вважати його благородним? — запитує мислитель. Якщо ж «благородний муж», правитель, не відповідає моральним вимогам, він не може бути правителем.

   Важливе місце у вченні  Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного  «лі» — одна з головних вимог  конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.

   У висловлюваннях Конфуція  значна увага приділена питанням  державного управління, настановам, як стати гарним чиновником. У  його поглядах на ці питання  простежується підхід чиновника,  адже сам Конфуцій певний час  був державним службовцем в  одному із царств. Конфуціанство  в Китаї називалось «школою  службовців». Воно, по суті, було  ідеологією чиновників, літераторів,  істориків, які належали до  особливого соціального стану  китайського суспільства. Внаслідок  «війни царств» у Давньому  Китаї родова аристократія була  відсторонена від влади, країною  управляло чиновництво. Позбавлене  власної економічної опори, воно, на відміну від аристократії, вбачало в імператорі батька-благодійника, було схильне ототожнювати власні  справи з державними. Звідси уявлення  про тотожність сім´ї та держави, батька й імператора.   Постійне наголошування на необхідності дотримання ритуалів (лі), пошанування традицій, підміна права мораллю свідчать про консерватизм і патріархальність морального вчення Конфуція. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непатріархальної моральності в умовах розвинутого класового суспільства в Китаї. У світоглядному аспекті конфуціанство є ідеалістичним. Небо і духи проголошуються джерелом законів природи і суспільства.

   Даосизм

   Засновником даосизму —  другої за значенням течії  у філософії Китаю — є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперервному русі. «Перетворення невидимого (дао) безкінечні. (Дао) — найглибинніші ворота народження... Воно існує вічно... і його дії невичерпні», — зазначається в трактаті.

   Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао. Як філософська доктрина даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Ставлення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно існує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподібного зв´язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в конечній формі».  Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибічників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до недіяння. Однак, вважають даосити, недіяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням. Звеличення споглядання й аскетизму споріднює даосизм з буддизмом, на основі синтезу яких виник у середні віки дзен-буддизм.

   Трактат «Дао де цзін» містить чудові зразки наївної діалектики, зокрема здогади щодо місця протилежностей у світі. «Коли всі в Піднебесній (так китайці називали свою державу) дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з´являється й потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного...» Всі істоти містять у собі протилежні часточки — «ян» та «інь».Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао. Сентенція даоситів про те, що з подоланням вченості народ буде у стократ щасливішим, спрямована проти конфуціанців. Носіями ідей даосизму були родова аристократія, усунута від влади (звідси туга за минулими часами, коли панувало дао, витіснене людинолюбством і лицемірством), а також монахи-аскети — носії ідей бездіяння, безкорисливості тощо. Дао гармонувало з ранньокласовими патріархальними відносинами, руйнування яких, на думку даоситів, призвело до погіршення суспільства.

   Інші філософські течії  Китаю — моїсти, легісти (законники), натурфілософи тощо — значно відрізнялись у поглядах на суспільство і суспільні відносини, але поняття «дао», «жень», «лі», протилежні часточки «ян» та «інь», посідають у них значне місце.Дальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а не до виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв´язком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.

Словник

Сансара- — нескінченний цикл страждань (народжень, хвороб, смертей та реінкарнацій) в буддизмі, індуїзмі, джайнізмі, сикхізмі та інших дхармічних релігіях.У релігійно-філософських системах Стародавньої Індії — це уявлення про плинність усього живого, процес переходу однієї тілесної оболонки в іншу, ланцюг страждань у земному житті, кругообіг народження і смерті, трансміграція душі (метемпсихоза)

Сансара – колообіг народжень і смертей, як вважають індуїсти, триває доти, доки Атман не звільниться від всіх бажань і емоційно забарвлених потягів. Карма, яка враховує загальну суму думок, вчинків та їх наслідків, визначає специфіку майбутнього життя Атману у «світі фізичному», «астральному» тощо.

Карма- На санскриті карма означає «дія». Оскільки вся санскритська мова багатозначна, то і поняття карми не можна обмежити цим простим перекладом. Походячи від кореня кри «робити, планувати, виконувати», карма має подальше значення «того, що має причину та наслідок», що розуміється як «немає незалежних дій». Кожна дія або подія є складовою частиною великої сітки причин і стає причиною для майбутніх реакцій або подій. Ця сітка карми (дії) регулюється згідно із «законом карми» — законом дії та реакції.Більшість непорозумінь виникає внаслідок помилкового ототожнення карми з напередвизначенністю. Карма — це не напередвизначенність. Ведичне розуміння карми містить в собі як напередвизначенність, так і свободу волі.

Брахман== (санскр. ब्रह्मन् від санскр. बृह्, брг, «зростати, наростати» і санскр. मन्, ман, «відбивати, вірити, мислити») — в індуїзмі абсолютний дух, всесвітня душа, першооснова всіх речей і явищ. Аналог середземноморської концепції абсолютного Бога або гегелівського абсолютного духу. Незмінна, безмежна, повсюдна і трансцендентна дійсність, буття. Складає основу речовини, енергії, часу, простору та всіх сутностей у Всесвіті. не може бути дано ніяке позитивне визначення, дати йому характеристику можна тільки через заперечення: нескінченний, незмінний, непорушний.Брагман — це всесвітня душа, злиття з якою і розчинення в якій прагне індивідуальна душа, атман.

Атман— душа, особистість або власне «я» в індуїзмі та буддизмі. В індуїстській традиції Упанішад вважається незмінюваною, вічною сутністю в колі перероджень, ототожнюється з абсолютним духом — Брахманом. Означає суб'єктивну психологічну першооснову буття, душу як в індивідуальному, так і в універсальному значенні.

У буддистській традиції існування  атмана як реальної субстанції заперечується; віра в його існування вважається одним з найбільших гріхів, перепоною на шляху просвітлення.

Дао- поняття давньокитайської філософії, яке означало: в теорії пізнання – "шлях" природи, її закономірність; в етиці – сенс життєвого шляху людини, етичну норму; в логіці – підставу, засновок, аргумент. [1] Найоб'ємніша і найскладніша категорія китайської філософії, та зокрема даосизму, яку можна порівняти із категорією буття.