Тотожність та відмінність поглядів на субстанцію у Р. Декарта, Б.Спінози та Г. Лейбніца

ПЛАН

Вступ

1. Тотожність та відмінність поглядів на субстанцію у Р. Декарта, Б.Спінози та Г. Лейбніца………………………………………………..
2. Сенсуалізм Дж.Берклі, скептицизм Д. Юма…………………………….

Висновок

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

На відміну від ренесансних мислителів, які дивились на античну спадщину не тільки з повагою, а й знизу вгору, "нові" європейці оцінюють античність вже з висоти досягнень більш як тисячолітньої християнської цивілізації, досягнень, що включали в себе на початок "століття геніїв" (XVII н.е.) геліоцентризм, відкриття Нового Світу, кругосвітні подорожі, мануфактурне виробництво, винахід пороху, друкарства, компаса і ще багато чого іншого.

Наукові відкриття Галілео Галілея у сфері астрономії і, головним чином, механіки, дали змогу їхньому авторові вперше в історії людської думки сформулювати поняття об'єктивного й не антропоморфного закону природи. Звід законів Природи є книгою Божественного утвору, що її Галілей протиставив, розвиваючи в нових умовах концепцію "двох істин", книзі Божественного одкровення. У той час як Священне Писання пристосоване до розуміння навіть неосвічених людей, читати "велику книгу Природи" неможливо без спеціальної підготовки. Читач повинен знати мову математики і вміти кваліфіковано ставити запитання Природі; останнє становить мистецтво експерименту.

У філософії Нового часу, насамперед у гносеології, але не тільки в ній, намітилося кілька протилежних течій і підходів, суперництво і взаємодія яких визначили основні риси та закономірності її розвитку. Визначальними протилежними напрямами у філософії цього періоду були емпіризм і раціоналізм. Вони сформувались у гносеології при намаганні з'ясувати, яка з двох здатностей пізнання — чуттєвість чи розум — відіграє вирішальну роль у формуванні наукового істинного знання. Наукові істини є всезагальними. Саме при вирішенні цього питання сформувалися емпіризм (течію започаткував Ф. Бекон) та раціоналізм (родоначальник Р. Декарт).

 

1. Тотожність та  відмінність поглядів на субстанцію  у Р. Декарта, Спінози та Г.Лейбніца

В історії Нової філософії Декарт займає особливе місце як творець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. "Світ, стверджував Декарт, - складається з двох незалежних субстанцій - духовної і матеріальної". Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної - протяжність в довжину, вишину і глибину. Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій.

Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від одної. Тому Декарт вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію - Бога, який обумовлював їх єдність.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують в розумі.

Концепція раціоналізму включав в себе два елементи: це уявлення про розум як вищий спосіб досягнення істини /розум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт/; і друге: правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеню, як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи ролі практичної діяльності в формуванні змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повинні бути "вроджені ідеї". Вони, на думку Декарта, скриті в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху вирішення питання про пізнання світу, що постійно розвивається.

Значний внесок в подолання дуалізму Декарта зробив Б.Спіноза /1632-1667 рр./. З точки зору Спінози світ - це нескінченна природа, матеріальна субстанція /від лат.- сутність, основа/, яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе, має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція - це те, що не потребує для свого існування чогось іншого - бога, духу і т.п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.

Велике значення для подальшого розпитку філософії мало вчення ïàíòе¿зму Спінози. Згідно з íèì бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов'я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза помилково стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, що допускає наявність мислення у всієї матерії, в тому числі і неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шард.

Д.Локк /1632-1704 рр./. Вклад Локка в розвиток матеріалізму пов’язаний перш за все з подальшою розробкою і обгрунтуванням принципу сенсуалізму. згідно з яким всі людські знання мають чуттєве походження. Локк заперечував думку Декарта про "вроджені ідеї" і доводи, що людський розум від народження є "tabula rasa" - тобто чиста дошка. Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.

Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній:

внутрішній - це джерело знань про внутрішній світ людини; зовнішній - це джерело постачання інформації про об’єктивний світ.

Локк відривав внутрішній досвід від зовнішнього і цим робив значну поступку ідеалізмові.

Характеризуючи матерію, Локк вчив, що матеріальним тілам світу властиві лише кількісні особливості, заперечував якісну різноманітність матерії і не визнавав, що матерія невичерпна не тільки кількісно, але й якісно.

За Локком тіла відрізняються одне від одного лише за розміром, за фігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він називав первинними. Такі якості як колір, смак, запах, звуки - вторинні, вони є суб’єктивними і непритаманними матеріальним тілам. Це теж була поступка ідеалізму, що свідчить про непослідовність філософських поглядів Локка.

Декарта полонила сувора й штивна краса математики. Однак на відміну від Гобса, який поклав у підґрунтя своєї філософії наукову аксіоматику, Картезій (латинізоване ім'я Декарта) не настільки довіряв аксіомам (і авторитетам). До речей здавалося б простих й очевидних великий математик підходив з філософських позицій, але не дивуючись очевидному, як Аристотель, а сумніваючись. Відтак, сумнів стає відправною точкою і стрижнем картезіанської філософії. Під владою так званого методичного сумніву опиняється не тільки все чуттєво сприймане — тут Декарт активно використовує весь арсенал античного скептицизму і вказує на нерозрізненість сприйняття подій у сні і наяву — але й раціонально мислиме. Наприклад, зтого, що ми завжди матимемо п'ять, додаючи два до трьох, аж ніяк не випливає, що так є насправді, бо цей факт цілком раціонально можна пояснити всесиллям такого собі диявола-ошуканця, який отримує диявольську насолоду, ошукуючи нас. А втім у безодні сумнівів Декарт знаходить таки стійкий ґрунт. Услід за св. Августином Картезій обґрунтовано визнає безсумнівним сам факт сумніву і, отже, процес мислення. «Cogito ergo sum» — я мислю, отже, я існую, — вивів філософ. «Хоча все, як можна припустити, є хибним, необхідно, щоб я, який так думає, сам був чимось. 1, помітивши, що істина "я мислю, отже, я існую" настільки міцна, що всі найекстравагантніші гіпотези скептиків не змогли б її похитнути, я вирішив, що можу прийняти її, не гризучись сумнівами, як основний принцип шуканої філософії». Виходить, існування мислячого Я не ілюзія і не сон, а безсумнівна реальність. Ця ідея є продуктом Я, вона не приходить до людини ззовні вже хоча б тому, що існування будь-чого, окрім мислячого Я , наразі досить сумнівне. А ось наступна ідея приходить до людини ззовні. Істота, що сумнівається (мисляче Я), є істотою недосконалою, а відтак, скінченною. Вона не може утворити ідею нескінченної, всемогутньої, досконалої істоти[2, c. 134-135].

Водночас, ця ідея, поза сумнівом, присутня в нашій свідомості, оскільки усвідомлення власної недосконалості і скінченності є результатом протиставлення цим якостям ідеї досконалого буття. Безсумнівно також, що причина має бути не менш реальною, аніж наслідок. Отже, об'єктивною причиною ідеї досконалої істоти є реально існуючий Бог. «Під Богом я розумію субстанцію, що, будучи нескінченною, незалежною, всевідаючою, всемогутньою, є причиною мене самого і всього іншого, якщо таке існує». Досконалість Бога виявляється, між іншим, ще й у тому, що, на відміну від гіпотетичного диявола, Бог не може бути ошуканцем. Тож відчуття людиною свого тіла й інших тіл не може бути ілюзією, а спричинене реально існуючими тілами.

Упевнившись в такий спосіб у реальності зовнішнього світу речей, Картезій може, нарешті, приступати до побудови Загальної Математики та відшукування істини.

"Серединне" положення  Бога (мисляче Я → Бог →  зовнішній світ) у ланцюжку міркувань, що з його допомогою долається  абсолютний сумнів, не тільки  відкриває для людської думки  зовнішній людині світ, а й  логічно розділяє, причому абсолютно, дві субстанції — духовну й  матеріальну50. Вичерпною ознакою, або  ж атрибутом першої, є мислення, атрибутом другої — протяглість. «Думка не може "обмежувати" протяглу річ, а річ — ідею, мисленнєвий продукт. Вони немов  би вільно проникають, пронизують  одне одного, в жодному місці  не зустрічаючи межі». Думка є  думкою, а річ є річчю, й не  зійтися їм ніколи, якби не  Бог, бо тільки Бог, як щодо  цього прекрасно сказано в  Корані, «обіймає...усяку річ своїм  знанням». Без такого Бога, який  постійно і точно узгоджує  світ думки зі світом речей (поняття — із предметом, математичне  рівняння — із кривою на  папері або реальним фізичним  процесом) рішення поставленої Декартом  психофізичної проблеми неможливе  в рамках картезіанства. З особливою  гостротою ця проблема постає  в ситуації, коли протяглим тілом, що його рухи мають збігатися  з рухом думки, стає людське  тіло — житло душі, яка ці  думки генерує. Духовна субстанція  не може впливати на протяглу, відтак, якщо я, приміром, захочу  підняти руку, моє бажання не  може бути причиною зазначеного  руху моєї кінцівки. Сам Декарт  не зважився дійти такого висновку  і оселив душу в шишкоподібній  залозі, де духовна субстанція  якимось чином стикається з  протяглою. Картезіанцями, більшими  за самого Картезія, показали  себе оказіоналісти, серед котрих  виділяються Мальбранш і Гейлінкс. їхнє вирішення психофізичної  проблеми відрізняється похвальною  послідовністю: висловлює бажання  підняти руку людина, але піднімає  її з цього приводу Бог. Трохи  перефразувавши 24 аят 8 сури Корана  — «І знайте, що Аллах стоїть між людиною та її серцем» — оказіоналісти могли б сказати, що Бог стоїть між думкою людини та її тілом[8, c. 109-111].

Нам залишилося тільки з'ясувати, звідкіля, на думку Декарта, виникають мислиннєві продукти в голові людини, що їх узгоджувати зі світом речей Всевишній підрядився по доброті своїй і милосердю. Ми більше не сумніваємось у факті утворення ідей від чуттєвого контакту з речами, бо доведена реальність буття останніх. На підставі цих отриманих ззовні ідей кожна людина спроможна вже самостійно утворювати нові ідеї. Втім якби Бог вирішив виступити гарантом істинності ідей подібного ґатунку, то перетворився б на того самого диявола-ошуканця, позаяк почуттєві уявлення розмиті, невизначені, індивідуальні. Абсолютну гарантію істинності мають так звані уроджені ідеї, саме вони і є, власно кажучи, ідеями в раціоналістичному сенсі цього слова (на відміну від відображення і фантазії) — «не хибке свідчення людських чуттів і не оманне судження безладної уяви». Ідей такого роду безліч: довжина, фігура, рух, існування, єдність,' тривкість, а також їхні співвідношення, наприклад, "якщо А=В і В=С, то А=С", "з нічого не може виникнути щось", "сфера обмежена однією поверхнею" тощо.

Не можна сказати, що всі ці істини наявні в мисленні людини від народження. Ми народжуємося, каже Декарт, лише з певним нахилом або певною схильністю до вияву уроджених ідей. Розумову спроможність, за допомогою якої вони виявляються в нашій свідомості, Картезій називає інтуїцією. Інтуїція дає змогу "бачити" ідеї настільки ясно і чітко, що їхня істинність не викликає жодного сумніву навіть у мисленні, захопленому методичним сумнівом. Інтуїтивно пізнана істина започатковує ланцюг міркувань, або дедукції, за допомогою якої все необхідне висновується з фактів, відомих з достеменністю. Відмінність дедукції від інтуїції полягає в її опосередкованості (тимчасом як інтуїція дає можливість "схоплювати" істину безпосередньо), подібність же обох інтелектуальних спроможностей душі — у цілковитій певності їхніх результатів.

Наступний у славній плеяді великих континентальних раціоналістів нідерландський філософ єврейського походження (як сказали б ідеологи радянського інтернаціоналізму) Бенедикт Спіноза також починав, як і Декарт, з геометрії та Бога. Проте Спінозі здавалося нелогічним брати за наріжний камінь усієї конструкції декартово cogito. Якщо картезіанство визнає, що гарантією існування будь-чого виступає все-таки Бог, то чи не краще було б звернутися спершу до ідеї вищої істоти, відправляючись від якої, ми можемо зрештою вивести все наше знання. «Або нічого не існує, — каже Спіноза, — або існує також і істота, абсолютно нескінченна». Думка про абсолютну (актуальну) нескінченність Бога вносить свіжий, "геометрично штивний" струмінь в онтологічний доказ буття Божого, котрий з часів Ансельма відштовхується від Його "досконалості" — поняття із домішкою певної "поетичної метафоричності" (згадаймо арістотелеву характеристику платонівскої "причетності"). Інша річ "актуальна нескінченність". Абсолютно ясно й очевидно, що більше за неї нічого бути не може. Оскільки спінозівський (як і будь-який інший)раціоналізм стоїть на тому, що порядок і зв'язок ідей є такими, якими є порядок і зв'язок речей, остільки не може бути більш загальної ідеї, яка б утворювала (включала у себе) ідею Бога. Нескінченна субстанція, «що складається з нескінченних атрибутів, кожний з яких виражає вічну й нескінченну сутність», є, отже, причиною самої себе (causa sui). За допомогою досить складних формально-логічних умовиводів Спіноза дійшов висновку про те, що субстанція сущого може бути лише в однині (самоті). Не вдаючись у подробиці, зазначимо, що це незаперечно випливає з "самодостатності" субстанції як такої. Можна припустити існування кількох субстанцій, але не можна без суперечності мислити одночасне й незалежне буття Бога і субстанції. Наприклад, декартівські матеріальна і духовна субстанції (кожна сама по собі, а не їхній зв'язок) не потребують Бога, а це вже гола нісенітниця. Тому Бог і є субстанцією (єдиною). Бог, субстанція, або Природа (Deus sive Natura) — говорить знаменита формула спінозівського пантеїзму.