Філософія даосизму та конфуціанства

Філософія даосизму та конфуціанства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Конфуціанство та даосизм відносяться до національних релігій суть яких полягає у детальній ритуалізації буденної поведінки людей (приймання їжі, дотримання гігієнічних правил, обмивання тощо); специфічній обрядовості; суворій системі релігійних настанов і заборон, що ускладнюють спілкування з іновірцями.

Основною в них є дезінтегративна соціальна функція. Водночас їхнє віровчення і культ сприяють інтеграції релігійності й етноцентризму, слугують чинником ізоляції та відособлення одного етносу від іншого, часто використовуються для обґрунтування ідеї національної ідентичності, поширення серед віруючих націоналістичних настроїв, посилення міжнаціонального розбрату.

Сучасне релігієзнавство відносить до національних релігій брахманізм, даосизм, зороастризм, синтоїзм, сикхізм, джайнізм, парсизм тощо. Найбільш поширеними, впливовими і численними серед них є індуїзм, конфуціанство та іудаїзм.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Природа, космос і людина у філософії даосизму

 

Даосизм виник у Китаї майже одночасно із вченням Конфуція у вигляді самостійної філософської док-трини. Засновником даосизму, містичної китайської релігії, вважається Лао-цзи — особа легендарна (604-517 pp. до н. е.). Лао-цзи в перекладі з китайської означає «стара дитина». Згідно з однією з легенд, Лао-цзи з'явився на світ уже похилим мудрецем з сивою бородою. Вважається, що він був хранителем імператорських архівів, а потім вирішив віддалитись від людей у пустелю на заході Китаю.

Хоча принцип Дао сам по собі не можна визначити, слово це звичайно перекладають як «шлях», або «вічний принцип». Дао є ідея творчої сили, шо керує всесвітом, життям і розумом. Дао — сила, шо породила 10 тис. видимих речей і понять, кінцева і неприродна реальність, невідчутна звичайними людськими почуттями. Крім того, Дао є принципом будови всесвіту, ідеєю структури та розвитку всього існуючого.

Найвидатніший філософ даосизму Чжуан-цзи жив наприкінці IV — на початку III ст. до н. є. Він розвинув і поширив вчення Лао-цзи та написав коментарі, які даосисти вшановують як ще один священний текст. Повний (з коментарями) канонічний текст «Даодецзін» налічує 1120 томів.

Лао-цзи і Чжуан-цзи вчили, що мудра людина повинна в усьому керуватись принципом Дао. Треба вести пасивне існування, уподібнившись, наскільки це можливо, природі та всесвіту. Взагалі вся людська діяльність уявлялась Лао-цзи безплідною суєтою. Концепція пасивного існування визначається терміном «ву вей», що в дослівному перекладі означає «не робити», або «бездіяльна дія». Не потрібно змінювати реальність, треба залишити речі такими, якими вони є, і вести тихе, пасивне життя, «пробуджуючись» та діючи тільки в разі крайньої необхідності. Треба запобігати будь-якому насиллю. Мудра людина, яка живе відповідно до принципів Дао, досягає граничної простоти, ясності та спокою[6, c. 131-132].

Ранній даосизм вчив, що людина повинна запобігати будь-якій агресії й змаганню. Це моністична філософія, що зводить всі уявлення до принципу Дао — все, шо існує, — єдине: Навіть протилежні явища, такі як добро і зло, світло і темрява — різні боки єдиного принципу. Всі явища, шо спостерігаються, відносні, а не абсолютні, все виходить з Дао і повертається в Дао. Концепція даосизму зображується особливим символом «Тайцзи».

У природі відбувається нескінченний конфлікт між протилежностями Ян та Інь, але в кінцевому підсумку у разі взаємного проникнення вони точно врівноважують один одного.

Єдине абсолютне поняття в даосизмі — неосяжний принцип Дао. Ні Спасителя, ні Бога-Творця для даосистів не існує.

Новим етапом у розвитку даосизму була епоха правління імператорів з династії Цінь та Хань 011 ст. до н. є. — ПІ ст. н. е.). Проповідь довголіття та безсмертя забезпечила лао-ським проповідникам популярність у народі та прихильність імператорів. Першим, хто зацікавився цією ідеєю, був Цінь Ши-хуанді, який об'єднав Китай. Офіційна підтримка допомогла даосизму вижити, навіть утвердитись в умовах панування конфуціанства. Але вистоявши, даосизм досить сильно змінився. Принцип Дао, концепція «ву вей» відійшли на задній план. Проте на перший план вийшли численні лаоські маги та проповідники, знахарі та шамани, які приєднались до даосизму і не лише різко посилили свою активність, але й вміло синтезували деякі філософські ідеї даосизму з примітивними віруваннями та забобонами народних мас. Зокрема, для цього були використані напівзабуті або знов привнесені до Китаю міфи. Так, за допомогою даосів поширились міф про богиню безсмертя Сіванму, міф про першолюдину Паньгу тощо. Кінець династії Хань був позначений в Китаї кризою та політичним занепадом, а на додаток ще й стихійним лихом, епідемією, під час якої лаоський маг Чжан Цзюе прославився в народі тим, що заклинаннями виліковував хворих. Швидко даосизм з респектабельного вчення придворних алхіміків та проповідників перетворився на прапор пригнічених. Нова релігія заявила про себе потужним революційним вибухом — повстанням «жовтих пов'язок». Послідовники Чжан Цзюе ставили за мету скасування існуючого ладу та заміну його царством Великої Рівності (тайпін). Але план повстання став відомий владі, почались жорстокі переслідування його учасників. Передчасно підняте повстання було придушене, а послідовники загиблого Чжана Цзюе, які залишились у живих, пішли на захід, де в гірських прикордонних районах Китаю діяло друге потужне лаоське угруповання «Удоумідао» під керівництвом Чжан Лу. Посилена залишками повсталих секта Чжан Лу незабаром перетворилась на фактично самостійне теократичне утворення, що змогло досягти певної автономії. З ним потім рахувалась навіть офіційна китайська влада.

«Держава» лаоських пап-патріархів, які передавали свою владу у спадок, проіснувала в Китаї до середини XX ст. (63-й лаоський папа з роду Чжанів після 1949 року переїхав до Тайваню). Спочатку вона була чітко організованою і скла-далася з 24 релігійних громад, очолюваних «єпископами», які правили спадково. Але реальної адміністративної влади за межами своїх громад «єпископи» не мали. Вони і не прагнули до цього. Лаоська релігія за своє майже двохтисячолітнє існування не створила чіткої церковної структури.

Посилившись за рахунок подальшої розробки своєї теорії, даоси в ранньосередньовічному Китаї змогли стати необхідною й незамінною частиною духовної культури країни і народу. В епоху Тан (VII-X ст.) даоси широко розсіялися по всій країні. Як опорні пункти даосизму всюди були створені великі монастирі, де вчені лаоські маги й проповідники готували своїх послідовників. У раннюсередньовічному Китаї даосизм з переслідуваної секти перетворився на визнану і навіть необхідну країні релігію. Ця релігія завоювала досить міцні позиції в китайському суспільстві ще й тому, що вона ніколи не намагалась змагатись з конфуціанством, а скромно заповнювала ті порожнини в культурі та способі життя народу, які залишилися на її долю[1, c. 203-205].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Сутність конфуціанства

 

Конфуціанство — філософське вчення мислителя Стародавнього Китаю Конфуція (Кун-цзи) і його послідовників, що на межі нової ери було перетворене на релігію. За свідченням істориків, Конфуцій народився 22 вересня 551 р. до н. є. (помер у квітні 479 р. до н. є.) у сім'ї представника старовинного китайського аристократичного роду. Він мав 3000 учнів, 72 з яких були особливо наближеними до нього, а 12 супроводжували постійно. У 479 р. до н. є. він припинив свої заняття і обрав місце для своєї могили на березі невеличкої річки, під кипарисами. На п'єдесталі пам'ятника мудрецеві, у головній будівлі храму і пантеону Конфуція (площею 20 га), є напис: "Най-святіший, обдарований генієм передбачення мудрець Конфуцій — місце утихомирення його духу".

Як і давньогрецькі філософи Піфагор і Сократ, Конфуцій навчав усно і нічого не записував, тому з його філософських праць не залишилось жодного рядка. Збереглися тільки записи його учнів: "Шизцин" ("Книга пісень") — 305 народних і ритуальних пісень і од; "Луньюй" ("Бесіди і висловлювання") — збірник, що на його створення пішло близько 80 років, з'явився приблизно у 400 р. до н. є. Конфуцій обожнював порядок. Розповідають, що він не заходив до будинку, якщо циновка біля дверей була недбало покладена; у житті він дотримувався чотирьох правил: не вдаватися до марних роздумів; не бути категоричним у своїх судженнях; не виявляти упертості; не думати про себе особисто. "Я в 15 років спрямував свої помисли на навчання, у ЗО років сформувався, в 40 не сумнівався, у 50 пізнав Долю Неба, у 60 став слухняним вухами, у 70, слідуючи тому, що бажало моє серце, не переступав міри", — говорив про себе Конфуцій.

Згідно із вченням Конфуція, у суспільстві править даний Небом закон "жень". Для його засвоєння людина повинна дотримуватись "лі" — норм суспільної поведінки, традиційних обрядів, діяти відповідно до свого громадського стану. Ідеал Конфуція — досконала або благородна людина. Такій людині, на його думку, мають бути властиві дві головні якості: бути гуманістом і керуватися почуттям міри. У розумінні філософа, гуманною (від лат. — людяний, людський) може бути людина скромна, справедлива, безкорислива, стримана, яка поважає гідність свою й інших людей, любить їх, вважає людське життя самоціллю історії і вищою суспільною цінністю.

Конфуцій повчав, що досконала і благородна людина повинна жити у суспільстві соціального порядку, в якому кожен індивід знає свої права й обов'язки, займається своєю справою: батько має бути батьком, син — сином, правитель — правителем, чиновник — чиновником. Це суспільство мусить складатися з "верхів" і "низів", тобто з тих, хто думає й управляє, і тих, хто працює і підкоряється. Критерієм такого поділу можуть бути тільки знання, гуманізм і почуття обов'язку, а не знатне походження чи багатство. Кінцевою і вищою метою управління суспільством повинні бути інтереси народу; з трьох головних його елементів на першому місці має бути народ, на другому — божества, і лише на третьому — сам правитель.

З часом конфуціанство стало все більше сприйматись як символ "суто китайського". Вважалось, що кожен китаєць за народженням і вихованням повинен бути конфуціанцем. Тому в середньовічному Китаї вся система освіти була зорієнтована на підготовку знавців учення Конфуція. За тих часів тільки знання цього вчення відкривало людині шлях "нагору" — до кар'єри, поваги, багатства, влади. Дати своєму синові конфуціанську освіту було мрією кожної родини. Але для її здійснення доводилось до-лати чималі труднощі: вивчати декілька тисяч ієрогліфів, оволодівати складними і малозрозумілими текстами; витримувати конкурсні іспити на знання вчення Конфуція .

Культ вчення Конфуція є характерним і для сучасного Китаю. Час від часу в країні відбуваються гучні ідеологічні кампанії з приводу вивчення праць Конфуція. Ще у XXст. тут масовими накладами друкувались цитати, витяги з його вчення, а люди змушені були заучувати їх напам'ять у свій вільний час, як індивідуально, так і колективно. Відбувалось це переважно у важкі для Китаю часи, коли боротьба за владу в країні набувала гострої форми і серед народу зростало соціальне незадоволення. Знання вчення Конфуція у Китаї було найбільш поширеним і довготривалим культом, об'єктом поклоніння і шанування багатомільйонного населення країни, для якого Конфуцій був пророком – посередником між божествами і людьми.

Конфуціанство стало жорсткою консервативною системою, в якій на будь-яке запитання завжди знаходився суворо регламентований рецепт-відповідь. З етико-філософського вчення воно еволюціонувало у національну релігію, що впродовж багатьох століть визначала китайську історію.

Слід зауважити, що не лише бажання правлячих кіл Стародавнього Китаю перекласти, за допомогою конфуціанства, відповідальність за становище народу в країні на сам народ було причиною перетворення філософського вчення на релігію. Була й інша причина, що містилася у самому вченні Конфуція. У ньому було таке нагромадження моральних настанов для людей і вимог обов'язкового їх виконання, якого ніколи не було і немає в жодній іншій релігії світу. Ніяких додаткових зусиль не потрібно було докладати, щоб ці настанови і вимоги перетворилися на релігійні культи. Таким чином, перетворення конфуціанства на релігію стимулювали сам філософ Конфуцій, його учні і послідовники. Стародавньому Китаю потрібні були саме така філософія і така релігія. Потреба в них і інтерес до них реалізувались у конфуціанстві.

За Конфуцієм, після смерті батька главою сім'ї стає старший син, якому належить більша частина спадщини, а та частина, що залишилась, порівну ділиться між усіма іншими синами. З однієї сім'ї утворюється декілька, але під зверхністю старшого брата. Наслідок цього — великий клан родичів. Вони діють дружно і спільно, іноді населяють цілі селища або окремі вулиці в селищах. Всі питання свого життя, сім'ї у кланах вирішують разом. Немає і не може бути нічого особистого, чого б не знали сім'я і клан.

Філософське вчення Конфуція перетворилось на релігію також завдяки наявності у ньому культу форми, що передбачав суворе виконання китайцями в особистому і суспільному житті всіх церемоній, деталей етикету, регламенту вчинків, рухів, одягу, прикрас, прийому їжі та всіх інших дій — від вранішнього пробудження до засинання ввечері. Така поведінка вважалась у конфуціанстві обов'язковою умовою престижу в суспільстві, критерієм освіченості і вихованості.У Китаї вважали за справжню катастрофу "втрату обличчя", тобто публічне звинувачення у шахрайстві, хабарництві, у будь-якому злочині. Незалежно від неминучого покарання за здійснене самі такі звинувачення означали моральну смерть особистості.

Форма у конфуціанстві — еквівалент релігійного ритуалу. Через численність ритуалів і обов'язковість їх виконання людина перетворювалась на бездушний автомат: її свобода волі, сміливість, безпосередність, індивідуальність, почуття і прагнення — все замінювалось детально розробленою і століттями апробованою формою. Тільки кризи і порушення відрегульованого життя іноді примушували країну і народ стрепенутися. Проте, як правило, все закінчувалось відновленням утраченого спокою і порядку.