Шпаргалка по "Філософії"

Філософ висловив дуже важливу  думку про те, що в основі всіх великих суспільних потрясінь лежить майнова нерівність людей. Завдяки цьому одні люди в суспільстві – щасливі, інші – нещасні, одні мають більше благ, “ніж це необхідно” –живуть в радості, насолоджуються, інші вдаються до грабіжництва від бідності. Арістотель розумів, що “коли в державі багато людей позбавлено політичних прав, коли у ній багато злидарів, тоді така держава неминуче буває переобтяженою ворожо налаштованими елементами”

Арістотель вперше піддав аналізу форму вартості. Він прийшов  до висновку, що у міновій вартості товару лежить відношення рівності їх вартостей. Чому обмінюються товари? Тому що мають рівну вартість. Це теж – Арістотель.

36.Особливості культури та філософії Середньовіччя. Роль Біблії в європейській культурі. Теоцентризм. Номіналізм та реалізм.

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст.). Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. — “теос” —бог).

Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена “служницею богослів'я”, і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними  рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне  творче начало як би щезає з природи  і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль. По-друге, в середньовічному світосприйнятті панує ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.

Найвідомішим  серед “отців” західної церкви був Аврелій Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв'язок людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисл людської історії — ось ті проблеми, які цікавили його понад усе. Етична проблематика займає у нього головне місце. Це споріднює вчення Августина, з одного боку, з філософською традицією елліністичного періоду, а з другого — з майбутньою екзистенціально-гуманістичною філософією. Його вважають одним з родоначальників тієї філософської традиції сучасності, яка у центр своєї уваги ставить людину та проблеми її існування.

3. Схоластика — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.).

Однією  із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності  з тим, як тлумачилося питання  про існування універсалій, середньовічна  філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.

Номіналізм — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Представники  реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили, що загальні поняття (“універсалії") є не відображенням предметів  і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них  і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.

Найбільш  випукло реалізм представлений  у вченнях І.С.Еріугени (810-877 рр.) і  Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.). Філософія Еріугени грунтується на вчені Платона і неоплатонізмі. Він виходить з того, що універсалії існують до окремих речей. Досліджуючи поняття природи, Еріугена зазначає, що буття включає і явища, які не належать метафізичному Божому світу. Наприклад, гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени — “Про поділ природи” — у 1225 році папа Гонорій III наказав спалити.

Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності.

Номіналісти, стверджуючи реальне існування  конкретних, одиничних речей і  явищ, приходили до визнання реальності саме іпостасей (ликів) Святої Трійці.

Догмат  триєдності Бога — один із основних у християнському віровченні. Зміст  його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах: Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі.

Номіналізм, який відкидав реальне існування  загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

Фома  Аквінський чітко визначає сферу  науки і віри. Завдання науки полягає  у поясненні закономірностей  світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”.

Але між  наукою і вірою, філософією і теологією  немає суперечності. Християнська істина вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини "надрозумні", але не "протирозумні".

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки  філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.

Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття  Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається,  то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково,  а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.

4. Всі речі мають різні ступені  досконалості. Тому повинно існувати  абсолютне мірило досконалості — Бог.

5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати “остання” і головна ціль — Бог.

Хоча Ф.Аквінський і підпорядковує науку релігії, але розмежувавши сфери їх застосування, він відкрив певні можливості і для розвитку наукового знання.

З7. Особливості культури та філософії доби європейського Відродження: гуманізм та антропоцентризм, натуралізм, пантеїзм

Гуманíзм — визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.

Гуманізм це ставлення  до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність. Гуманістичний світогляд протиставляється світоглядам, для яких людина не стоїть на вершині піраміди цінностей: релігійному, де найголовнішою цінністю проголошується Бог, класовому, для якого найважливіші інтереси певного класу, імперському, для якого найпершою цінністю є інтереси імперії, тощо.

Антропоцентризм  - ненаукове ідеалістичне принцип, згідно якому людина є центр Всесвіту і мета всіх відбуваються у світі подій.

Антропоцентризм є одним  з найбільш послідовних виразів  точки зору телеології, тобто приписування світові позаприродний, зовнішніх йому цілей. В античній філософії антропоцентризм сформулював Сократ, пізніше цього погляду дотримувалися представники патристики, схоластики і деякі філософи нового часу

Згідно з американським  медієвіст Лінну Уайту (Lynn White Jr) антропоцентризм виник як результат двох історичних утворень:

• моделі Сучасне Західного  демократичної держави, що склалася за допомогою завоювань і колонізації того, що зараз називається світом, що розвивається.

• іудейсько-християнської  традиції, згідно з якою все створено для людини, яку

Бог вибрав для панування  на землі 

Починаючи з епохи Відродження людина у філософії перестає розглядатися як причетний до Бога До подій в науці, що зачіпають місце людини у Всесвіті, відносяться, головним чином, геліоцентрична система світу Коперника, змістити фокус з особи на Сонце і еволюційна теорія Чарльза Дарвіна, тому людина з вершини ланцюга буття

 НАТУРАЛІЗМ, 1. Погляд на світ, відповідно до якого природа виступає як єдиний універсальний принцип пояснення всього сущого. 2. Методологічний принцип обґрунтування моральності; пояснення моральності людини і побудова етичних теорій на основі законів природознавства. 3. Напрям і творчий метод у мистецтві й літературі, який з фотографічною точністю відображає поодинокі явища життя, ігноруючи художнє узагальнення, типізацію.

Визнання соціального природним  є фундаментом теорії соціального натуралізму, сформульованої українським вченим О.М.Костенком, Сутність теорії соціального натуралізму полягає у визнанні існування - поряд з фізичною і біологічною природами - також соціальної природи, що існує за своїми, притаманними для неї (відмінними від фізичних і біологічних!) законами – законами соціальної природи. Відповідно до цієї теорії соціум має визнаватися "третьою природою", яка виникає в результаті розвитку двох інших природ - фізичної природи ("перша природа") і біологічної природи ("друга природа"). У цьому суть так званої "теорії трьох природ", запропонованої О.М.Костенком.

Пантеїзм - вчення, згідно з яким Всесвіт (природа) і Бог тотожні. Пантеїсти не вірять у особистісного, антропоморфного бога або бога-творця. Слово «пантеїзм» походить від давньогрецького: παν (пан) - «все, всякий» і θεός (теос) - «бог, божество». В пантеїзмі знаходить вираз концепція, що «Бог» найкраще розуміється в зближенні з Всесвіту Незважаючи на існуючі різні течії всередині пантеїзму, центральні ідеї в більшості форм пантеїзму постійні: Всесвіт як всеосяжне єдність і святість природи. Пантеїзм відкидає антропоцентризм, визнаючи фундаментальну єдність всього живого і необхідність шанобливого ставлення до природи.Етика »Бенедикта Спінози, кінчена в 1675 році, стала головним джерелом через який пантеїзм набув поширення в Європі (хоча Спіноза сам не використовував термін« пантеїзм »). Джон Толанд перебував під впливом як Спінози, так і Бруно. У 1720 році він написав «Пантеістікон: або спосіб святкування суспільства Сократа» латинською мовою

З8. Філософія Г Гегеля.   Діалектика,  принцип  тотожності  мислення  та  буття,"панлогізм", розуміння історії.

Вищим досягненням німецької класичної  філософії з'явилася діалектика Гегеля. На об'єктивно-ідеалістичної  основі він розвив навчання про закони і категорії діалектики, вперше з систематизованому виді розробив основні принципи діалектичної логіки і піддав критиці метафізичний метод мислення, що панує у філософських течіях того часу. Кантівське "віщо самої в собі" він протиставив діалектичний принцип: сутність виявляється, явище істотне.

Гегель стверджував, що категорії - суть об'єктивної форми дійсності, в основі якої лежить "світовий розум", "абсолютна ідея" мул "світовий дух". Це - діяльний початок, що дав імпульс до виникнення і розвитку світу. Діяльність абсолютної ідеї полягає в мисленні, мета - у самопізнанні.

У процесі самопізнання розум світу  проходить три етапи: перебування самопізнає абсолютної ідеї в її власному лоні, в стихії чистого мислення (логіка, в якій ідея розкриває свій зміст у системі законів і категорій діалектики); розвиток ідеї у формі "інобуття" у виді явищ природи (розвивається не сама природа, а лише категорії); розвиток ідеї в мисленні і в історії людства (історії духу). На цьому останньому етапі абсолютна ідея повертається до самої себе й осягає себе у формі людської свідомості і самосвідомості.

Філософські погляди Гегеля перейняті ідеєю розвитку. Він вважав, що неможливо зрозуміти явище, не усвідомивши всього шляху, який воно зробило у своєму розвитку, що розвиток відбувається не по замкнутому колу, а поступально від нижчих форм до вищих, що в цьому процесі відбувається перехід кількісних змін у якісні, що джерелом розвитку є протиріччя: протиріччя рухає світом, воно є "корінь усякого руху і життєздатності", складає принцип усякого саморуху.