Ефективність діяльності комерційних банків на валютному ринку

– якісне і швидке обслуговування клієнтів.

2. Розвиток  ефективно діючої філіальної  мережі. З цією метою необхідно  розробити програму розвитку  мережі філій, до якої входитимуть:

– оптимальне розміщення філій та інших віддалених структурних підрозділів;

– відкриття нових філій у найпривабливіших регіонах (основними критеріями є потенційна клієнтура, невисокі витрати на відкриття філії та швидка окупність капітальних витрат);

– забезпечення ефективної роботи філіальної мережі в цілому і структурних одиниць зокрема, реорганізація неприбуткових філій у безбалансові відділення або закриття їх;

– оптимальний перерозподіл ресурсів між філіями банку і центральним офісом;

– надання філіям повного спектру банківських продуктів і послуг, розроблених відповідно до вимог клієнтів.

3. Універсалізація банку, підвищення якості обслуговування. Розвиток усіх традиційних видів банківських послуг, а також розробка власних, з урахуванням специфіки роботи в Україні і вимог клієнтів, поліпшення якості наданих операцій і послуг.

4. Збільшення обсягів і дохідності активів шляхом додаткового залучення й оптимального розподілу грошових ресурсів, які надходять у розпорядження банку з різних джерел між різними видами активів залежно від терміну і джерела їхнього утворення, ступеня ризику і дохідності, з метою одержання максимального доходу і мінімізації ризиків шляхом установлення необхідних лімітів.

– Розвиток інформаційних технологій і процедур. Одним із першорядних завдань є створення єдиної операційно-інформаційної внутрішньобанківської системи, що забезпечує:

– наявність та ефективне опрацювання і використання інформації;

– удосконалення технологій проведення операцій;

– ведення бухгалтерського обліку і звітності з урахуванням міжнародних стандартів;

– ефективне управління структурними підрозділами банку;

– контроль і чітке визначення ступеня відповідальності кожного співробітника банку.

5. Удосконалення організаційної структури та якості персоналу. Високий рівень управління кадрами забезпечить такі напрями:

– формування корпоративної культури та поліпшення якості персоналу (рівень освіти, компетенція, навички та професіоналізм);

– програми мотивації праці та управління чисельністю  персоналу.

Рівень  валютного ризику банку залежить не тільки від власної позиції  банку, яка може бути обчислена досить точно, а й від ринкової кон'юнктури, прогнозування якої є серйозною проблемою. Міжнародний досвід свідчить, що навіть у порівняно благополучних країнах банкіри останнім часом надають перевагу стратегіям мінімізації ризиків. У цьому разі модель валютного метчингу слугує інструментарієм аналізу та обгрунтування внутрішніх лімітів валютного ризику і допустимих діапазонів зміни фінансових результатів діяльності банку.

У процесі  управління валютним ризиком і валютною позицією комерційні банки застосовують дві основні групи методів: управління валютною структурою балансу та хеджування валютного ризику [49].

Зміст першої групи методів зводиться  до впливу на валютну структуру балансу  для обмеження наслідків переоцінки валютних інструментів. До цих методів належать: структурне балансування валютних потоків за сумами та строками; проведення конверсійних операцій; зміна строків валютних платежів (випередження та відставання); дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті. Структурне балансування валютних потоків полягає в узгодженні обсягів і строків активних і пасивних операцій з усіма іноземними валютами, якими оперує банк. Ідея методу структурного балансування може застосовуватися щодо будь-яких балансових операцій з валютними коштами (конверсійні операції, укладення кредитних і депозитних угод в іноземній валюті, узгодження валютних надходжень і платежів, проведення форфейтингових операцій, реструктуризація кредиторської та дебіторської валютної заборгованості, купівля та продаж цінних паперів, деномінованих в іноземній валюті, та ін.). Обсяги та терміни проведення зазначених операцій добираються так, щоб це дало змогу закрити валютні позиції або знизити їхній розмір до прийнятного рівня.

Одним із прийомів, що широко використовується банками у процесі управління валютними позиціями, є проведення конверсійних операцій. Наднормативний розмір позиції за певною валютою може бути зменшений її обміном на іншу валюту, за якою розмір позиції був нижчий за норматив. Це дає змогу увідповіднювати валютні позиції до встановлених вимог без здійснення операцій з базовою валютою. Зазвичай банки вдаються до конверсії валюти, курс якої знижується, у надійнішу та стабільнішу валюту. Наприклад, якщо очікується зростання курсу долара США щодо євро, то має сенс швидкий обмін вільних грошових коштів у євро на долари. Однак конверсійні операції майже не впливають на розмір загальної валютної позиції банку, прийнятої в Україні, і тому не можуть бути використані для її регулювання.

У процесі  управління валютним ризиком банки  можуть скористатися методом випередження та відставання (leads and lags від англ. випередження та відставання), який грунтується на змінах строків платежів в іноземних валютах залежно від очікуваних коливань валютних курсів. Маніпулювання строками дає змогу закрити короткі позиції за певними валютами до зростання їхнього ринкового курсу і відповідно довгі позиції – до зниження курсу. До найпоширеніших на практиці форм зазначеної тактики належать [48]:

- прискорення  репатріації (повернення до своєї  країни з-за кордону) капіталу, прибутків, інших грошових коштів в очікуванні ревальвації національної валюти або сповільнення процесів репатріації перед девальвацією національної валюти;

- прискорення  чи сповільнення погашення основної  суми боргу в іноземній валюті  та виплати відсотків залежно від зміни валютного курсу;

- дострокова  оплата послуг і товарів (основних  фондів, товарно-матеріальних цінностей)  у разі підвищення курсу валюти  платежу або затримка платежів  у разі очікування зниження  курсу; 

- прискорення  чи сповільнення нарахування і виплати дивідендів, надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду банку та ін.;

- регулювання  одержувачем інвалютних коштів  строків їх конверсії в національну  валюту.

Можливості  застосування прийому випередження та відставання визначаються передусім законодавчим регулюванням країни та умовами фінансових контрактів. У переважній більшості угод, за якими відбуваються платежі, передбачається і можливість дострокової оплати, і види та розмір штрафних санкцій (пені, неустойки та ін.) за несвоєчасне здійснення переказів валютних коштів. В останньому випадку затримка платежу через зниження курсу буде виправдана лише тоді, коли зниження витрат на придбання валюти за новим курсом перекриє суму нарахованих штрафів.

Прийом  дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті становить різновид обліку векселів і полягає в перевідступі банку права вимоги заборгованості в іноземній валюті в обмін на негайну виплату банком власнику векселя відповідної суми коштів у національній або іншій іноземній валюті. Дисконтування здійснюється здебільшого через проведення форфейтингових операцій. Банк купує векселі на всю суму і на повний строк без права їх регресу (обороту) на попереднього власника. Відмінність цієї операції від традиційного обліку векселів полягає в тому, що форфейтингові операції проводяться з великими обсягами платежів в іноземній валюті (звичайно не менш як 1 млн. дол. США) та з тривалим кредитом (на період від півроку до 5–7 років). Загальноприйнятою практикою є наявність гарантії третьої особи або аваль, а також здійснення серії регулярних платежів, які оформлені простими векселями. Форфейтинг може розглядатись як експортний факторинг і є, по суті, кредитуванням експортера.

Дисконтування платіжних вимог в іноземній  валюті здійснюється також іншими способами, які мають певні відмінності порівняно з форфейтингом, такі як право регресу векселів, спеціальний, узгоджений сторонами занижений валютний курс та ін. Добір платіжних вимог, що дисконтуються, за строками виплат згідно з власними потребами банку допомагає менеджментові планувати майбутні дії щодо управління валютною позицією. Дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті має низку обмежень і недоліків, які й зумовлюють його незначне поширення у процесі управління валютною позицією. Навіть якщо банку вдалося знизити позиційний валютний ризик за допомогою таких операцій, то форфейтер (банк) наражається на інші ризики (ризик неплатежу, політичний ризик у країні емітента векселів, ризик переказу валютних коштів, який полягає в неможливості виконання зобов'язань в іноземній валюті країною покупця). Крім того, банку не вдається уникнути валютного ризику, пов'язаного зі зміною курсу валюти платежу впродовж дії форфейтингової угоди. Тому не кожний банк погоджується стати форфейтером. Деякі банки, навпаки, спеціалізуються на такому способі фінансування експортерів.

Здебільшого форфейтингові операції проводяться  банком для отримання прибутків  від різниці між номінальною  сумою векселя та реальною величиною  коштів, виплачених банком їхньому власнику, а також одержання комісійного доходу. Законодавство та правила валютного регулювання в окремих країнах можуть обмежувати можливості використання методу дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті, як це й відбувається у вітчизняній практиці.

Загалом управління валютними позиціями  за допомогою проведення балансових операцій часто не відповідає власним  потребам і планам банку, а іноді  не вигідне з погляду витрат. Вітчизняні банки змушені вдаватися до таких  прийомів за браком необхідних умов для застосування сучасніших і досконаліших методів регулювання валютної позиції, таких, зокрема, як строкові валютні угоди.

Друга група методів, пов'язана з хеджуванням  валютного ризику, передбачає створення  захисту від валютних ризиків  укладанням додаткових строкових угод за іноземною валютою, які дають змогу компенсувати можливі фінансові втрати за балансовими статтями внаслідок зміни валютного курсу. Хеджування здійснюють за допомогою проведення операцій з форвардними валютними контрактами, валютними ф'ючерсами та опціонами, валютними своп-контрактами, своп-оціонами, а також різних їх комбінацій типу подвійний форвард, валютний своп.

Хеджування  – це страхування від несприятливої  зміни ринкової кон'юнктури [39]. Недолік  хеджування полягає в тім, що воно не дозволяє хеджеру скористатися сприятливим розвитком подій. Хеджування продажем ф'ючерсного контракту використовують для страхування від падіння ціни базисного активу, хеджування покупкою – від її підвищення. При неповному хеджуванні використовують коефіцієнт хеджування. Він розраховується на основі статистичних даних зміни цін розглянутого активу і ф'ючерсного контракту за попередні періоди часу. Тимчасові періоди вибираються рівними терміну хеджування.

Широкий вибір похідних фінансових інструментів на міжнародних ринках дозволяє банкам знаходити найефективніші комбінації проведення валютних операцій та застосовувати досконалі методи управління валютною позицією для зниження валютного ризику.

Як показує  зарубіжний і вітчизняний досвід, для вкладника найважливішим стимулом служить рівень відсотка, що виплачується банками за депозитними рахунками. Тому, очевидним заходом щодо залучення додаткових банківських ресурсів, є збільшення відсоткової ставки за депозитами.

За результатами маркетингових досліджень встановлено, що еластичність процентної ставки за депозитами складає 3,6. Збільшення депозитної процентної ставки на 1% призведе до зростання обсягу залучених коштів на 3,6%. Спираючись на інформацію про розмір депозитних коштів ПАТ «Кредитпроманк»у 2010 р., А також використовуючи результати маркетингових досліджень, можна приблизно розрахувати, як відіб'ється збільшення процентної ставки по депозитах фізичних осіб на 1% на обсязі залучених коштів. Слід враховувати, що процентні ставки з різних видів депозитів істотно відрізняються, і тому для розрахунку необхідно застосовувати середню процентну ставку. Середню процентну ставку по депозитах розраховують як відношення процентних витрат до всіх засобів, залученими в депозити.

За даними річної звітності Банку в 2010 р. процентні витрати Банку склали 41937,97 тис. дол Обсяг залучених в депозити коштів фізичних осіб склав 31627,86 тис. дол Отже, середня процентна ставка за депозитами фізичних осіб становила:

41937,97 / 31627,86 * 100 = 12%.

Враховуючи  еластичність депозитної процентної ставки розрахуємо яким буде обсяг коштів, залучених на депозити фізичних осіб, якщо ставка збільшиться на один відсоток.

31627,86  * 1,036 = 32766 тис. дол.