Лекции по "Финансам"

Особливою формою боротьби з інфляцією, яку використовували деякі країни (Польща, Ізраїль) при галопуючій інфляції, є "шокова терапія". Суть її полягає  в стимулюванні розвитку ринкових відносин, вільному ціноутворенні, відмові від регулювання цін і, як результат, в зниженні (на початковому етапі) життєвого рівня населення. Але як показала практика при правильному підході шокова терапія виправдовує себе.

Особливості інфляційних процесів в Україні, Росії та інших країнах  СНД передбачають спеціальні підходи  до здійснення ефективної антиінфляційної  політики. В зв'язку з цим необхідно  здійснювати:

- розробку та втілення в життя  комплексних державних програм  розвитку економіки, в першу  чергу галузей і підприємств,  які сприяють становленню конкурентного,  високотехнологічного та наукомісткого  виробництва;

- проведення послідовної антимонопольної  політики та створення широкої  мережі економічної інформації  для підприємств;

- посилення стимулів виробничого  накопичення, включаючи субсидії, що здатні підтримати процес  накопичення коштів у підприємців  та населення;

- зміну структури виробничих  фондів з метою розширення  виробництва товарів народного  споживання, тобто створення умов  для переливу капіталу з однієї  до іншої галузі суспільного  виробництва;

- стимулювання кредитної та  інвестиційної діяльності банків  та обмеження покриття дефіциту  коштів за рахунок банківського  кредиту;

- вдосконалення податкової системи;  особливу увагу приділяють регулюючій  ролі податків;

- створення умов для припинення  імпорту інфляції. З цією метою  забезпечити перетворення закордонних  доларових запасів у товари  виробничого призначення, які,  потрапивши у нашу країну, були  б в змозі пожвавити інвестиційний  процес;

- підвищення ефективності грошово-кредитної  політики, яка повинна забезпечити  тісний взаємозв'язок усіх елементів  ринкового механізму товарно-грошових  відносин.

Таким чином, мета антиінфляційної  політики держави полягає в тому, щоб встановити контроль над інфляцією  і досягти прийнятних її темпів для  народного господарства. Важливим завданням  в боротьбі з інфляцією є подолання  економічного спаду, кризи неплатежів, зниження інвестиційної активності, формування стабільної ринкової інфраструктури. Оздоровлення економіки пов'язане з підтримкою пріоритетних галузей народного господарства, стимулюванням експорту продукції, виваженою протекціоністською політикою і валютною політикою, що сприяє вирішенню питань конкурентоспроможності вітчизняних товарів.

Велике значення в антиінфляційній  політиці має структурна перебудова економіки і пристосування її до потреб ринку за рахунок демонополізації  і регулювання діяльності існуючих монополій, стимулювання конкуренції  у виробництві та сфері послуг тощо. 

5.3 Грошові реформи та методи  їх проведення 

Серед комплексу заходів щодо оздоровлення та впорядкування грошового обороту  особливе місце займають грошові  реформи. Вони представляють собою  повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава, з метою оздоровлення чи поліпшення механізму регулювання грошового  обороту відповідно до нових соціально-економічних  умов.

Грошові реформи, що проводсь в різні часи в багатьох країнах, значно відрізнялися за своїми цілями, глибиною реформування діючих грошових систем, методами стабілізації валют, підготовчими заходами тощо. Їх можна класифікувати наступним чином:

1) створення нової грошової системи. Ці реформи проводся при переході, від біметалізму до золотого монометалізму, від останнього до системи паперово-грошового обігу чи кредитного обігу в умовах створення нових держав, як це мало місце в період падіння колоніальних імперій чи після виходу окремих республік зі складу колишнього СРСР. Прикладом таких реформ є грошова реформа Вітте в 1895-1897 рр. у Росії і грошові реформи в країнах, що звільнся від колоніальної залежності, тощо;

2) часткова зміна грошової системи, коли реформуються окремі її елементи: назва і величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їх емісії і характер забезпечення тощо. Прикладом таких реформ є зміна порядку емісії і забезпечення банкнот в Англії згідно з Актом Роберта Піля (1844 р.), грошові реформи в СРСР у 1922-1924 і 1947 рр.;

3) проведення спеціальних стабілізаційних заходів з метою отримання інфляції чи подолання її наслідків.

Нерідко окремі грошові реформи  мають ознаки всіх трьох типів, як наприклад, грошова реформа 1922-1924 рр. у СРСР. Створення по суті принципово нової держави спричинило виникнення і нової грошової системи. Глибока  інфляція в країні вимагала проведення ефективніших стабілізаційних заходів. Все це визначило кардинальне  реформування по суті всіх елементів  попередньої грошової системи.

Чим би не була викликана необхідність проведення грошової реформи, найголовнішою  її метою завжди є стабілізація грошового  обороту. Для досягнення цієї мети недостатньо  прийняти ті чи інші законодавчі акти, а необхідно підготувати відповідні економічні передумови. Без цього  гроші і після реформи можуть знецінюватися. Тому успішне проведення грошової реформи вимагає відповідної  підготовки: нагромадження золотовалютних і матеріальних резервів, припинення чи значне зменшення темпів зростання  грошової маси в обігу, оздоровлення державних фінансів, поліпшення структури  суспільного виробництва, збалансування  ринку тощо.

Нерідко грошовій реформі передує  деномінація грошових знаків, тобто  обмін всіх старих знаків на нові в  певній пропорції з одночасним перерахуванням у цій пропорції всіх грошових показників:

цін, тарифів, заробітної плати, балансової вартості фондів тощо.

Крім підготовки економічних і  організаційних передумов грошової реформи, важливе значення для її успіху має правильний вибір методу стабілізації валюти в процесі реформи. Особливо актуальною ця проблема була в епоху функціонування дійсних  грошей, коли держави шляхом реформи  намагалися поновити систему металевого обігу чи обігу розмінних на метал  грошових знаків. З переходом до систем обігу нерозмінних знаків чіткі межі між альтернативними  методами стабілізації валют зникли і шляхи проведення реформ уніфікувалися, хоч проведення їх від цього не стало легшим.

Згідно з світовим досвідом грошових реформ існують наступні методи стабілізації валют: нуліфікація, ревальвація (реставрація), девальвація, деномінація.

Нуліфікація – оголошення державою знецінених паперових грошових знаків недійсними. Проводиться вона за умови надзвичайно великого падіння купівельної спроможності грошей, коли стає недоцільним будь-який обмін їх на нові гроші і в такій крайній формі зустрічається рідко. Зокрема, в кінці XVIII ст. у Франції були оголошені недійсними повністю знецінені асигнації і вилучені з обігу без будь-якого відшкодування. Частіше знецінені гроші вилучаються з обігу шляхом обміну на нові знаки в надзвичайно низькій пропорції, так що плата за них має суто символічне значення. Так, в СРСР у 1922-1923 рр. 1 крб. новими знаками обмінювався на 1 млн крб. старими, в 1924 р. у Німеччині 1 нова рейхсмарка - на 1 трлн. старих марок, у 1944 р. в Греції – 50 млрд. старих драхм на 1 нову. У всіх цих випадках по суті проводилася нуліфікація знецінених грошей, хоча за формою вона нагадувала девальвацію.

Девальвація – офіційне зниження державою металевого вмісту та курсу (або тільки курсу) національних грошей щодо іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. Поки держави фіксували золотий вміст своїх валют, його зниження та зниження курсу валюти відбувалось приблизно однаковою мірою. Після скасування золотих паритетів девальвація зводилась тільки до зниження офіційного валютного курсу. Рівень її в обох випадках визначався рівнем знецінення валют, тобто новий золотий вміст і курс встановлювались на рівні фактичної вартості валюти, яка формувалася внаслідок інфляційного знецінення. На першому етапі (до 1929-1933 рр.) девальвація призводила до поновлення обміну банкнот на золото тільки за зниженим паритетом. На другому етапі обмін на золото не поновлювався, проте зниження валютного курсу дещо сприяло стабілізації внутрішнього ринку і грошового обігу, оскільки стимулювало експорт і зміцнювало конкурентоспроможність національних підприємців на світовому ринку, а також робило дорожчим імпорт.

Після скасування розміну банкнот  на золото значно змінився зміст і  механізм девальвації валюти. Девальвації  стали рідше про • водитись в межах грошових реформ з метою  стабілізації внутрішнього грошового  обігу, а передусім як метод валютної політики для регулювання зовнішньоекономічних відносин: посилення демпінгу, підвищення конкурентоспроможності, врегулювання платіжного балансу тощо. В цих  умовах девальвацією стали називати будь-яке законодавче зниження офіційного фіксованого валютного курсу. З  введенням режиму плаваючих курсів валют зміст девальвації ще більше розширився і цим терміном стали  називати навіть тривале зниження ринкового  курсу валют.

Ревальвація – це офіційне підвищення державою золотого вмісту та валютного курсу або тільки валютного курсу національної валюти країни.

У першому варіанті ревальвації  валют проводсь в епоху вільного обміну банкнот на метал. Ними закінчувались зусилля держави по відновленню купівельної спроможності валюти після періоду інфляції. В результаті ревальвації, як правило, відновлювався обмін банкнот на метал за паритетом, який діяв до початку інфляції. Одночасно відновлювався і попередній курс валюти. Тому такий засіб в літературі інколи називають реставрацією.

Грошові реформи на основі ревальвації  проводся рідко, оскільки вони можливі при незначному знеціненні грошей та швидкому розвитку економіки і відновленні стабільності ринку. За таких умов в країні швидко розширюється товарообіг і зменшується бюджетний дефіцит, що сприяє підвищенню вартості грошових знаків і може поступово довести її до доінфляційного рівня.

Деномінація – укрупнення грошової одиниці без зміни її найменування, що проводиться з метою забезпечення грошовою обороту і надання більшої повноцінності грошам.

Так, в 1961 році в СРСР старі гроші  були замінені на "нові" таким  чином, що 1 "новий" рубль дорівнював 10 "старим". Завдяки деномінації  вдається значно скоротити кількість  грошових купюр і монет, що знаходяться  в обігу.

Грошова реформа в Україні була проведена з 2 по 16 вересня 1996 року. Ця реформа була "м'якого" типу (проведення заходів щодо заміни діючої грошової одиниці, стабілізація нових грошей без якісної перебудови системи  грошового обороту) з деномінацією грошових знаків (зменшення на п'ять  нулів), із зміною назви грошової одиниці. Шляхом обміну грошових купюр (українських  карбованців на гривні) масштаб цін, що діяв раніше. Було вилучено з обігу  та обмінено без будь-яких обмежень старі грошові знаки на нові у пропорції 10:1.

Офіційна концепція грошової реформи  базувалась на принципах "повної прозорості" і "неконфіскаційності". На думку деяких спеціалістів ці принципи зумов некомплексність і обмеженість реформи. Також багато хто вважає, що введення гривні носило більше політичний, ніж економічний характер. Та попри все українська держава отримала конституційну національну грошову одиницю.

6.1 Валютна система та  її елементи 

Валютою називають грошову одиницю, яку використовують для виміру вартості товару.

Поняття "валюта" використовується в трьох значеннях:

1) грошова одиниця певної  країни;

2) грошові знаки іноземних  держав, а також кредитні та  платіжні засоби, виражені в іноземних  грошових одиницях та використовуються  в міжнародних розрахунках, іноземна  валюта;

3) умовна міжнародна (регіональна)  грошова розрахункова одиниця  або платіжний засіб.

Економічні, політичні, культурні  та інші зв'язки між країнами породжують грошові відносини між ними, пов'язані  з оплатою отриманих товарів  та послуг. Державно-правова форма  організації міжнародних валютних (грошових) відносин країн представляє  собою валютну систему. Таким  чином, валютна система представляє  собою сукупність двох елементів: валютного  механізму та валютних відносин. Під  валютним механізмом мають на увазі  правові норми та інститути, які  діють на національному та міжнародному рівнях. Валютні відносини мають  повсякденні зв'язки, в які вступають  приватні особи, фірми, банки на валютних та грошових ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних  та валютних операцій. В умовах поглиблення  інтеграції економік різних країн валютна  система відіграє все більш важливу  та самостійну роль в світогосподарських зв'язках. Вона здійснює безпосередній вплив на економічне становище країни: темпи зростання виробництва та міжнародного обміну, на ціни, заробітну плату тощо. Від ефективності валютного механізму, рівня втручання державних та міжнародних валютно-фінансових організацій в діяльність валютних, грошових та золотих ринків багато в чому залежить економічний розвиток, зовнішньоекономічна стратегія промислово розвинутих країн. Зростання вагомості валютної системи примушує промислове розвинуті країни удосконалювати старі та шукати нові інструменти та методи державно-монополістичного регулювання валютної сфери на національному та наднаціональному рівнях.

Національна валютна система –  це державно-правова форма організації  валютних відносин на території певної країни. Вона встановлює певний порядок  валютних розрахунків і правила  роботи з валютою інших країн. Функціонування національної валютної системи регулюється з врахуванням  норм міжнародного права та національного  законодавства країни. Складовими елементами валютної системи є національна  валюта, умови її конвертованості, режим валютного курсу, валютні обмеження в національній економіці, механізм валютного регулювання і контролю, правила використання іноземної валюти і міжнародних платіжних та кредитних засобів обігу тощо. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктури! ланки: