Менеджмент власного капіталу комерційного банку

У разі погіршення економічного стану позичальника, використання ним кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від контролю банку, подання недостовірної звітності й запущеності бухгалтерського обліку, несвоєчасного повернення кредиту, а також у випадку, коли наданий кредит виявляється не забезпеченим, банк має право пред'явити вимогу про дострокове стягнення кредиту і відсотків по ньому, в тому числі шляхом спрямування стягнення на забезпечення в установленому законодавством порядку.

Якщо виявлені факти використання кредиту не за цільовим призначенням, банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитним договором.

При несвоєчасному погашенні боргу за кредитами і процентами і ненаданні банком пролонгації погашення кредиту він має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених кредитним договором. У разі відмови позичальника від оплати боргів за позичками банк стягує борги в претензійно-позовному порядку. Якщо позичальник систематично не виконує зобов'язання щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може звернутися у передбаченому законом порядку із заявою про порушення справи про банкрутство.

З метою прискорення розрахунків за простроченими кредитами банк може використовувати такі форми, як перевідступлення права вимоги та переведення боргу.

Згідно зі статтею 197 Цивільного кодексу України в період дії зобов'язань може здійснюватися заміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може передавати свої права за зобов'язанням іншій особі, оформивши це угодою про перевідступлення права вимоги. Перевідступлення права вимоги оформляється письмовою угодою з повідомленням про це боржника.

Переведення боргу оформляється письмовою угодою між первинним боржником і новим боржником. Укладання угоди про переведення боргу можливе тільки за згодою комерційного банку, який видав позику первинному боржнику.

Інвестиційні операції банків означають вкладення коштів у цінні папери підприємств (державних, колективних і приватних) на відносно тривалий період часу. Інвестиційні цінні папери - це боргові зобов'язання у вигляді акцій, облігацій, векселів, сертифікатів тощо. Цінні папери можуть бути об'єктом банківських інвестицій за умов вільного обігу їх на фондовому ринку.

Функції банківських інвестицій полягають у створенні вторинних резервів для задоволення потреби у коштах, яка виникає внаслідок вилучення клієнтами своїх вкладів, або надходження замовлень на позички, що перевищують наявні ресурси. Здійснюючи інвестиційні операції, банки мають на меті: додержання безпеки грошових коштів, забезпечення їх диверсифікації, доходу та ліквідності.

Банківським інвестиціям властиві фактори ризику. Виділяють три такі фактори: кредитний ризик, фінансовий ризик та процентний ризик.

Кредитний ризик пов'язаний з тим, що фінансові можливості емітента (юридичної особи, що випускає цінні папери) зменшуються на стільки, що він буде не в змозі виконувати свої фінансові зобов'язання (сплачувати доходи у формі дивідендів, процентів, і погашати свої цінні папери).

Фінансовий ризик випливає з того, що у зв'язку з непередбаченими змінами на ринку цінних паперів чи в економіці привабливість деяких цінних паперів як об'єкта вкладень може бути частково втрачена, тому їх продаж стане можливим лише з великою знижкою.

Процентний ризик пов'язаний з фіксацією процента за облігаціями в момент їх випуску в обіг при вільному коливанні ринкових ставок. Чим більше часу до погашення облігацій, тим вищий ризик, що пов'язаний з динамікою ставки процента.

Інвестування потребує систематизованого аналізу ризику цінних паперів, які придбаває банк, оцінки якості цих паперів, визначення здатності банку здійснювати інвестиції. Для цього потріб ен безперервний і кваліфікований контроль за станом ринку цінних паперів.

Інвестиційна діяльність комерційних банків повинна мати захист від ризику збитків та втрати ліквідності. Одним із методів зменшення ризику є формування інвестиційного портфеля за рахунок багатьох видів цінних паперів, що мають різний рівень якості та різні строки погашення.

Цінні папери, що входять до інвестиційного портфеля, згідно з їх призначенням, поділяються на інвестиції та вторинні ліквідні резерви. Вони різняться між собою ступенем ліквідності. Вторинні резерви можна негайно перетворити в грошові кошти шляхом продажу на ринку цінних паперів. Інвестиційні цінні папери розраховані на більш тривалий строк, ніж цінні папери вторинних резервів. Установлення граничних строків цінних паперів, що належать до вторинних резервів, залежить від рішень керівництва банку. Тому цінні папери весь час переходять від однієї категорії до іншої.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ БАНКУ

 

2.1 Оцінка вартості власного  капіталу банку

 

У процесі аналізу власного капіталу банку велике значення має питання оцінки його вартості. Оцінка вартості власного капіталу дає змогу одержати додаткову інформацію для прийняття відповідних управлінських рішень поточного і перспективного плану, визначити ефективність діяльності банку.

У банківській практиці існує кілька способів визначення вартості власного капіталу банку. Кожний з них має як позитивні сторони, так і певні вади.

Перший спосіб — це визначення бухгалтерської (балансової) вартості власного капіталу банку. Згідно з цим способом усі активи та зобов’язання банку обліковуються на його балансі за вартістю їх придбання чи виникнення. Власний капітал розраховується як різниця між балансовою вартістю активів та зобов’язань. Такий спосіб оцінювання прийнятний лише тоді, коли балансова та ринкова вартість активів і зобов’язань не дуже різняться між собою. Якщо ринкова вартість з тих чи інших причин значно відхиляється від первісної балансової вартості, то зазначений спосіб призводить до спотворення результатів, неадекватності оцінки власного капіталу банку. Цей спосіб простий, не потребує наявності спеціальної кваліфікації у працівників банку та значних витрат на здійснення оцінки.

Другий спосіб — спосіб ринкової вартості — полягає в тому, що активи та зобов’язання банку оцінюються за ринковою вартістю, виходячи з якої розраховується власний капітал банку. Цей спосіб точніше відбиває реальний рівень захищеності банку, дає змогу більш динамічно та реалістично оцінювати вартість власного капіталу, оскільки ринкова вартість активів і зобов’язань постійно змінюється. Однак банки здебільшого не зацікавлені в такому способі визначення вартості власного капіталу, особливо коли він не сприяє зміцненню позицій банку на ринку. Цей спосіб здебільшого використовується менеджментом банку для внутрішніх потреб, хоча він корисний і для зовнішніх користувачів — вкладників та кредиторів банку.

Зауважимо, що способу ринкової вартості властиві окремі недоліки. По-перше, не завжди доцільно та правильно можна оцінити активи та зобов’язання за ринковою вартістю. По-друге, зазначений спосіб трудомісткий, вимагає наявності висококваліфікованих фахівців, а також значних грошових витрат.

Сутність третього способу — способу регулювальних бухгалтерських процедур — полягає в обчисленні розміру власного капіталу за правилами та вимогами, встановленими органами, що здійснюють нагляд і контроль за банківською діяльністю. За цим способом власний капітал банку розраховується як сума низки його складових елементів. Порядок визначення та склад власного капіталу різниться залежно від країни, однак з метою захисту вкладників та кредиторів, забезпечення фінансової стійкості та прозорості банківських систем рядом економічно розвинутих країн була укладена Базельська угода. Нею визначені єдині основні підходи до визначення складу та порядку розрахунку власного капіталу банків країн, що підписали зазначену угоду.

Основні положення Базельської угоди використовують й інші країни, зокрема Україна. Національний банк України при визначенні адекватності власного капіталу банків дотримується положень цієї угоди. При цьому НБУ постійно вдосконалює методику визначення розміру власного капіталу. Зауважимо, що цьому способу розрахунку власного капіталу властиві недоліки.

По-перше, розробляючи порядок розрахунку власного капіталу банків, Національний банк України виходить із цілей органу, що здійснює нагляд та контроль за банківською діяльністю, та власної монетарної політики.

По-друге, постійна зміна та вдосконалення цього способу розрахунку власного капіталу банку ускладнює порівнянність при здійсненні аналізу фінансового стану банку. Змінюючи правила розрахунку власного капіталу, слід забезпечити порівнянність його величини через перерахування даних минулих звітних періодів за новими правилами.

По-третє, зазначений спосіб допускає включення деяких видів боргових зобов’язань та резервів на покриття збитків до складу власного капіталу. Це може призвести до спотворення результатів аналізу діяльності банку, створити враження його благополучної діяльності.

Методологічною основою для розрахунку регулятивного капіталу є положення Закону України «Про банки і банківську діяльність». Згідно з ним капітал банку включає основний і додатковий капітал. Складовими основного капіталу є: сплачений і зареєстрований статутний капітал; розкриті резерви; надбавки до курсу акцій і додаткові внески акціонерів у капітал; загальний фонд покриття ризиків, створюваний під невизначений ризик під час проведення банківських операцій, за винятком збитків за поточний рік і нематеріальних активів. Додатковий капітал складається з нерозкритих резервів, резервів переоцінювання активів, гібридних капітальних інструментів і субординованого боргу. НБУ має право визначити інші статті балансу банку для включення до додаткового капіталу, а також умови і порядок такого включення.

Згідно з методикою Національного банку України регулятивний власний капітал банку складається із суми основного капіталу (капітал 1-го рівня) за вирахуванням суми недосформованих резервів за активними операціями банків, додаткового капіталу (капітал 2-го рівня), за вирахуванням відвернень.

Алгоритм розрахунку розміру регулятивного власного капіталу банку має такий вигляд:

РВК = ОК + ДК – В,

де РВК — регулятивний власний капітал банку;

ОК — основний капітал, зменшений на суму недосформованих резервів за активними операціями банку;

ДК — додатковий капітал банку;

В — відвернення.

При цьому слід враховувати такі основні підходи, характерні для зазначеної методики Національного банку України:

1. Основний капітал є постійним джерелом коштів, яке не може передаватися, перерозподілятися чи вилучатися у банку, а його розмір ґрунтується на консервативному підході до оцінювання активів банку. Мова йде про виключення «виявлених» збитків, оскільки недосформований резерв фактично вже є оціненим збитком банку, а тому у наступних періодах він обов’язково зменшить розмір власного капіталу. Таке зменшення може бути у вигляді витрат на формування резервів для покриття імовірних збитків від активних операцій або у вигляді збитків від списання активів.

2. Відрахування з основного капіталу нематеріальних активів пов’язане з тим, що вартість зазначених активів має тенденцію до зникнення у міру того, як банк наближається до неплатоспроможності.

3. Додатковий капітал не обов’язково слугує постійним джерелом банківських ресурсів, його вартість менш надійна, оскільки може включати «невиявлені», «приховані» збитки від банківської діяльності.

4. Включення до додаткового капіталу резервів під стандартну кредитну заборгованість зумовлене тим, що відносно цієї заборгованості на даний період не виникає сумнівів щодо повернення кредитів, однак практика свідчить про можливість неповернення частини стандартних кредитів. У фінансовому обліку резерви під стандартні кредити обліковуються на контрактивних рахунках, які виключаються із балансової суми кредитного портфеля та із власного капіталу (через віднесення на валові витрати), але для розрахунку регулятивного власного капіталу додаються до останнього.

5. Зменшення розрахункової суми регулятивного власного капіталу на придбані капітальні та боргові цінні папери, які випущені іншими банками, в портфелях банку на продаж та інвестиції пов’язане з необхідністю упередження ланцюгового банкрутства банків. Фактично мова йде про недопущення ситуації, коли банки купуватимуть акції один одного з метою штучного збільшення своїх статутних капіталів.

6. Зменшення розміру регулятивного власного капіталу на здійснені банком інвестиції в асоційовані компанії та банки та/або дочірні компанії і банки пов’язане із ризиками, які несе банк, а також із тим, що джерелом таких інвестицій має бути чистий прибуток.

7. По-різному враховуються прибутки та збитки поточного року. Збитки виключаються при розрахунку з основного капіталу, а прибутки включаються до додаткового капіталу. Це зумовлено тим, що прибутки поточного року не є стабільним джерелом капіталу, їх сума часто коригується аудиторами чи іншими повноважними особами, причому, як правило, в бік зменшення. Натомість сума збитків практично ніколи не коригується в бік зменшення.