Фіскальна політика

                                                        Вступ

Актуальність  теми дослідження. Основною економічною функцією уряду є стабілізація економіки. Стабілізація частково досягається завдяки законам фіскальної політики. Сучасна фіскальна політика визначає основні напрями використання фінансових ресурсів держави, методи фінансування і головні джерела поповнення скарбниці. Залежно від конкретно-історичних умов в окремих країнах така політика має свої особливості.  Особливого значення фіскальна політика набуває у перехідній економіці. Проведення фіскальної політики в Україні відбувалося не завжди вдало внаслідок труднощів перехідного періоду. Це пояснюється багатьма обставинами, насамперед, непослідовністю економічної політики, мінливістю пріоритетів, слабкістю основних складових ринкової інфраструктури, монополізмом виробників, а також, тим, що більшість нормативних актів, які стосуються цієї проблеми не узгоджені між собою. Для розбудови міцної держави необхідно вдосконалювати інструменти економічно політики. Усе це зумовлює необхідність вивчення і узагальнення досвіду проведення фіскальної політики в економіці України.    Процес трансформації економіки в Україні докорінно змінює вектори та інструменти проведення фінансово-економічної політики як на мікро-, так і на макрорівні. Фіскальна політика, як складова фінансово-економічної політики, відіграє визначальну роль в інституційних змінах економіки, а так як економіка України переживає далеко не найкращі дні, то від того, як уряд буде здійснювати бюджетно-податкову політику залежить доля кожної людини, яка живе в нашій країні і доля всієї країни вцілому. Уряду необхідно рухатися в такому напрямку, щоб відсікаючи непотрібні державні витрати мінімізувати оподаткування суб'єктів господарювання, тим самим створюючи найбільш сприятливі умови для розвитку бізнесу, але в той же час не позбавити трансфертних виплат тих, хто в них дійсно потребує.   На даний час ця проблема ще недостатньо розроблена, оскільки вона є відносно новою і відображає глибоко неоднозначний і суперечливий характер становлення ринкових відносин в українській економіці. Передусім, це відсутність економіко-математичної інтерпретації фіскальної політики. Водночас залишаються ще слабо вивченими теоретичні аспекти цієї проблеми.             Проте слід зазначити, що проблема участі держави в економіці, визначення її місця, ролі та функцій досліджувалися представниками найрізноманітніших шкіл і течій у різні епохи та періоди. Зокрема, ці питання розглядалися у працях П.Самуельсона, К.Макконнелла, В.Нордгауза,  А.Сміта та інших видатних економістів. Вітчизняні науковці теж досліджували теорію фіскальної політики, її функції, види, проблеми її реформування за умов трансформації економіки. До них можна віднести В.Базилевича, І.Радіонову, С.Дзюбика, О.Василика, Л.Шаблисту та багатьох інших.             Метою даної роботи – є виявлення ролі фіскальної політики у станов-ленні національної економічної системи України, з’ясувати суть, цілі, види фіскальної політики, проаналізувати фіскальну політику в історичній ретроспективі та з’ясувати вплив фіскальної політики в коротко- та довгостроковому періоді на становлення внутрішньої та зовнішньої економічної рівноваги держави.        Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:  •  розкрити сутність та характерні особливості фіскальної політики;   • з’ясувати особливість реалізації фіскальної політики у коротко- та довгостроковому періоді на сучасному етапі, розкрити форми і методи впливу держави на розвиток економіки;        • виявити та узагальнити проблеми, з якими стикається фіскальна політика при виконанні своїх обов’язків;        • визначити  напрями  вдосконалення  фіскальної  політики  в  умовах трансформаційної економіки України.       А основне завдання фіскальної політики полягає у створенні такого фіскального механізму, який би сприяв економічному розвитку суспільства, давав можливість збільшувати обсяги та підвищувати ефективність виробництва, попереджував інфляційні процеси, підвищував добробут населення.           Об’єктом дослідження є процеси фіскального регулювання в умовах ринкової трансформації в Україні.    Предмет  дослідження ─ особливості реалізації інструментів фіскаль-ної політики в коротко- та довгостроковому періоді в економіці України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Сутність та характерні ознаки фіскальної політики: види та інструменти

Фіскальна політика, її ще часто називають бюджетно-фінансовою, або просто бюджетною, порівняно  недавно використовується як інструмент макроекономічного регулювання [14, С. 310].       

Фіскальна політика — це регулювання доходів і витрат держави. Заходи фіскальної політики визначаються поставленою метою (боротьба з інфляцією, згладжування циклічних коливань економіки, зниження рівня безробіття). Держава регулює сукупний попит і реальний національний дохід за допомогою державних витрат, трансфертних виплат і оподатковування.

Вона є головною складовою  фінансової політики та дуже важливою ланкою економічної політики. Термін "фіскальна" походить від латинського fiscus, що в перекладі означає "державна казна" [17, С. 118].    Фіскальна політика держави припускає використання можливостей уряду стягувати податки й витрачати кошти державного бюджету для регулювання рівня ділової активності, рішення реальних соціальних завдань [23, С. 168]. 

Фіскальна політика має дуже важливу рису: її вплив мультиплікується. Це означає, що зміна державних видатків або податків на певну величину викликає зміну ВВП за величиною (зазвичай, більшу за обсягом). Фіскальна політика має дві складові:

• податки
• державні видатки

Податки – частина доходу, що сплачується фірмами і домогоспо- дарствами у розмірі, встановлені законом. У вузькому розумінні до податків належать фіскальні вилучення, що утворюють дохід державного і місцевих бюджетів. В широкому розумінні податками вважаються всі фіскальні вилучення, встановлені державою, в тому числі відрахування до цільових не бюджетних фондів – пенсійного, фондів соціального страхування на випадок втрати працездатності, безробіття та нещасних випадків на виробництві.  Податки за економічним змістом – це фінансові відносини між державою та платником податків з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій [4, С. 190].

Згідно Закону України  «Про систему оподаткування» під  податком і збором (обов’язковим платежем) до бюджетів та до державних цільових фондів слід розуміти обов’язкових внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування [17, С. 92].  Сукупна база оподаткування повинна базуватися на реалістичній оцінці можливостей виробничо-комерційної діяльності, дбайливому ставленні до товаровиробника і розумінні того, що доходну частину бюджету можуть сформувати не жебраки та безприбуткові виробничі ланки, а заможні люди та високоефективні підприємства [12, С.8-9]. Збільшення доходної бази бюд-жету є можливим лише за умови успішного функціонування виробництва в країні[19, С. 75]. Завдання полягає не в тому, щоб зібрати якомога більше податків, а в тому, щоб при цьому розширилася база податків[10, С. 72]. Ставки податків і зборів встановлюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами відповідно до законів України про оподаткування і не змінюються протягом бюджетного року за винятком випадків, пов'язаних із застосуванням антидемпінгових, компенсаційних і спеціальних заходів відповідно до законів України [8, С. 78].

Податки поділяються  на прямі, непрямі, акцизи, мито [23, С. 168]. Прямі податки призводять до зменшення доходів, що оподатковуються. Держава встановлює відсоток з цих доходів, які вона конфіскує у вигляді податків. Ці податки використовуються в світі як основне джерело держаних доходів. До них належать податок з прибутку підприємств, податок з доходів громадян, подушний податок та ін.

Непрямі податки впливають на ціну товару. Їх величина автоматично додається до обсягу ціни оподатковуваних товарів чи послуг. До цього виду податків належать ПДВ, акцизний збір і мито. Основною метою непрямих податків є безпосередній контроль за ціноутворенням [14, С. 45]

Акцизний збір - це непрямий податок, що встановлюється на підакциз-ні товари та включається в їхню ціну. Платниками податку в бюджет є суб'єкти підприємницької діяльності - виробники (за реалізації товару) або імпортери підакцизних товарів (за перетину митного кордону) [23, С. 48].

Мито є непрямим податком, що стягується з товарів, які перемі-щуються через митний кордон України, тобто ввозяться, вивозяться чи прямують транзитом.

Пода́ток на до́дану  ва́ртість (ПДВ) — непрямий багатоступінчастий податок, що збирається з кожного акту продажу, починаючи з виробничого та розподільчого циклів і закінчуючи продажем споживачеві [14, С. 61].

Державні видатки як економічна категорія – це грошові відносини з приводу розподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів грошових ресурсів держави з метою фінансування загальнодержавних потреб соціально-економічного розвитку [1, С. 5].

Державний бюджет України містить чимало статей видатків, які можна згрупувати у шість основних напрямів [21, С. 405]:

• національна оборона;
• утримання державного апарату;
• фінансування бюджетного сектора економіки;
• cоціальні видатки;
• фінансування розвитку економіки;
• проценти за державний борг.

У структурі видатків державного бюджету України найвагомішими  є частки, пов'язані з утриманням державного сектора економіки (освіта, правоохоронна діяльність, охорона  здоров'я, житлово-комунальне господарство, наука, культура, спорт тощо), з фінансуванням національної економіки, обслуговуванням державного боргу, а також заходів щодо ліквщації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Видатки бюджету —  це кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. Витрати бюджету – видатки бюджету та кошти на погашення основної суми боргу. Державні видатки визначаються соціально-економічною моделлю, функціями та економічним станом держави. Видаткову частину Державного бюджету теж поділено на дві складові: видатки загального фонду та видатки спеціального фонду [23, С. 79].

Видатки спеціального фонду  фінансуються за рахунок цільових доходів, визначених під конкретну мету (наприклад, цільові фонди включені у бюджет на відповідний рік).

Видатки загального фонду  фінансуються за рахунок доходів  загального фонду бюджету і не мають конкретних (закріплених) джерел фінансування.

Фінансування державних  видатків – це плановий, цільовий, безповоротний і безоплатний відпуск грошових коштів для забезпечення виконання загальнодержавних функцій (управління, оборона, безпека тощо), утримання соціально-культурної сфери, забезпечення соціальних гарантій та зобов'язань держави, який здійснюється на основі режиму економії при постійному контролі. Основними суб'єктами фінансування є державні органи, підприємства, установи та організації державної та комунальної форм власності.           Обсяг кожного з напрямів видатків установлюється в законодавчому порядку і відбиває політику уряду держави.

Державні видатки є  витратами, що пов’язані з діяльністю держави – і як інституції, і  як суб’єкта економіки. Деякі її видатки пов’язані зі створенням суспільних благ. Декотрі є прямими трансфертними платежами приватному сектору: вони не збільшують приватного споживання, але змінюють його структуру. Трансферти - кошти, що передаються з Державного бюджету до місцевих бюджетів або з місцевих бюджетів вищого рівня до бюджетів нижчого рівня у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій та в інших формах.

 Держава здійснює інвестиції, що також належать до її витрат. Вона змушена сплачувати відсотки з державного боргу. Всі ці категорії формують державні видатки. Таким чином:      

PE=CG + Tr + iDG +IG,

де PE (public expenditures) – державні видатки, CG – державні витрати на споживання, Tr – трансферти, iDG – відсотки, що нараховуються з державного боргу, IG – державні капіталовкладення [9, С. 281].    Економісти виділяють такі види фіскальної політики, як дискреційну і не дискреційну:

1. дискреційну політику, засновану на свідомому втручанні в економіку;
2. недискреційну політику, засновану на автоматичній стабілізації економіки.           Дискреційна фіскальна політика - це система заходів, що передбачає цілеспрямовані зміни в рівні державних видатків і податків, для впливу на обсяг національного виробництва і зайнятість, контролю над інфляцією та сприяння економічному зростанню. Термін "дискреційна" означає, що зміни у податках і державних видатках залежать від рішення парламенту чи уряду. [9, С. 329].

Головне призначення  дискреційної фіскальної політики складається  в протидії циклічним коливанням економіки за допомогою стимулювання або обмеження сукупного попиту. Тому вона називається антициклічною.

Проведення дискреційної фіскальної політики вимагає здійснення заходів щодо збалансування держбюджету, що припускає:

1. фінансування дефіцитів;
2. ліквідацію бюджетних надлишків.

Застосовуються два  основних методи фінансування дефіциту: позики в населення за допомогою  продажу цінних паперів і емісія грошей.

Недискреційна фіскальна  політика обумовлена тим, що деякою мірою  зміни у відносних рівнях державних  видатків і податків здійснюються автоматично. У цьому випадку податки й  трансферти виступають як автоматичні  убудовані стабілізатори економіки - амортизатори циклічних коливань, не потребуючого свідомого державного втручання. Убудована стабільність - це механізм дії автоматичних стабілізаторів.

Крім цього виділяють ще два  види дискреційної політики: стимулювальну  й стримувалюну.

Стимулювальна фіскальна  політика здійснюється в період спаду, депресії, включає підвищення державних  видатків, зниження податків і приводить  до дефіциту бюджету.

Стримувальна фіскальна політика здійснюється в період буму й інфляції, включає зниження державних видатків, підвищення податків і приводить до надлишку держбюджету [20, С. 407].

Стримувальна фіскальна політика спрямована на подолання інфляційного попиту. Нехай унаслідок різкого зменшення інвестиційних видатків національна економіка увійшла у фазу спаду. Крива сукупного попиту перемістилася вліво з AD1 до AD2 (рис.1). Це зменшення сукупного попиту супроводжуватиметься зменшенням обсягу національного виробництва і виникненням циклічного безробіття [11, С. 327 ].

Рис 1. Стимулювальна фіскальна політика [11, С. 292].

Під час спаду бюджет стає дефіцитним, бо доходи фізичних і юридичних осіб зменшуються і відповідно скорочуються податкові надходження, а видатки  з державного бюджету, наприклад  виплати з безробіття, зростають. Для подолання спаду уряд може використати стимулювальну фіскальну політика, яка веде до виникнення дефіциту державного бюджету. Припустімо, уряд збільшує сукупні видатки, що показано на рис. 1 пунктирною лінією. Реальний обсяг виробництва зросте, а рівень безробіття знизиться. Щоб подолати спад, уряд може також знизити податки. Для подолання спаду уряд може також поєднувати збільшення видатків і зниження податків, щоб досягти бажаного початкового зростання споживання та збільшення сукупного попиту і реального ВВП.

Основні функції фіскальної політики:

1.Вплив на стан господарської кон’юктури.