Революція примусила царизм піти на широкі
реформи, пов´язані з діяльністю Голови
Ради міністрів П. Столипіна. Столипінські
реформи (1906-1911 pp.) мали за мету осучаснити
економічний лад Росії, ліквідувати соціальну
напруженість у суспільстві й розширити
соціальну базу самодержавства на селі.
Центральною була аграрна реформа, проведення
якої передбачало ліквідацію общинного
землеволодіння, передачу землі в особисту
приватну власність селян, широке кредитування
селянських господарств, сприяння переселенню
й освоєнню земель Сибіру і Дальнього
Сходу. Проте інтереси великого поміщицького
землеволодіння істотно не зачіпалися.
За час реформи з общин вийшла чверть селян,
лише з України виїхало близько 1 млн осіб.
Щоправда, аграрна політика П. Столипіна
не набула підтримки в суспільстві. Реформа
прискорила розвиток товарних відносин
у сільському господарстві, сприяла зростанню
врожайності і рентабельності господарств,
привела до соціального розшарування
на селі. Але вона не була доведена до кінця
— проти неї виступали як праві монархічні
кола, так і ліворадикальні партії. П. Столипін
прагнув запровадити загальну початкову
освіту, соціальне страхування, реорганізувати
місцеве самоврядування, судові установи,
прискорити перетворення самодержавства
на конституційну монархію. Діяльність
П. Столипіна була останньою спробою врятувати
Російську імперію від соціальної революції.
1.3 Особливості трактування
економічної теорії А. Смітом і Д. Рікардо
Особливості економічної
теорії А. Сміта.
Знайомство з теоретичними викладками
А. Сміта слід розпочати з його розуміння
предмета дослідження економічної науки,
зазначивши при цьому, що політика, яку
він обґрунтував, отримала назву фритредерства
(вільна торгівля). Проте основна заслуга
в розвитку економічної думки належить
економічній теорії А. Сміта.
У своїй книзі "Дослідження про природу
і причини багатства народів" він виділив
як її центральну проблему — економічний
розвиток суспільства і підвищення його
добробуту. Ця класична праця розглядає
умови і шляхи, які ведуть людей до найбільшого
добробуту.
Уже в перших рядках книги автор твердить:
"Щорічна праця кожного народу являє
собою первісний фонд, який надає йому
всі необхідні для існування і зручностей
життя продукти..." Ці слова дозволяють
зрозуміти, що економіка будь-якої країни,
за Смітом, розвиваючись, множить багатства
народу не тому, що ці багатства є грошима,
а тому, що їх слід вбачати в матеріальних
(фізичних) ресурсах, які дає "щорічна
праця кожного народу".
Таким чином, А. Сміт з першої ж фрази
засуджує меркантилістське мислення,
висуваючи для цього, здавалося б, зовсім
не новий аргумент про те, що сутністю
і природою багатства є виключно праця.
Далі цю думку він розвиває в дуже цікавій
концепції зростання поділу праці, а по
суті — доктрині технічного прогресу
як основного засобу збільшення багатства
будь-якої країни у ті часи.
Центральне місце в методології А. Сміта
займає концепція економічного лібералізму,
в основу якої він, як і фізіократи, поклав
ідею природного порядку, тобто ринкових
економічних відносин. У розумінні Сміта
ринкові закони кращим чином можуть впливати
на економіку, коли приватний інтерес
стоїть вище суспільного, тобто коли інтереси
суспільства в цілому бачаться як сума
інтересів осіб, що його складають. До
числа теоретичних проблем, охоплених
А. Смітом, не можна не віднести і концепцію
продуктивності праці. вводячи у третьому
розділі другої книги поняття "продук-тивність
праці", А. Сміт сформулював його як
працю, що "...збільшує вартість матеріалів,
які вона переробляє, а також закріплюється
і реалізується в якомусь окремому предметі
або товарі, який можна продати і який
існує, хоча б деякий час після того, як
завершена праця". Відповідно — непродуктивна
праця, за Смітом,— це послуги, які зникають
відразу, після їх здійснення, а праця,
витрачена на них, нічого не додає до вартості,
має свою вартість, заслуговує винагороди
і не закріплюється і не реалізується
в якому-небудь окремому предметі або
товарі, придатному для продажу. Тобто
продуктивною він вважав працю, яку можна
обміняти на капітал, непродуктивною —
працю, яка обмінюється на дохід. Всю сферу
нематеріального виробництва Сміт вважав
непродуктивною.
Особливості
економічної теорії Д. Рікардо
Рікардо, як і Сміт, розрізняє
споживну і мінову цінність. Корисність
(споживна цінність), підкреслював він,
не є мірилом мінової цінності, хоча вона
абсолютно необхідна для неї. Товари свою
мінову цінність черпають з двох джерел
— рідкості і кількості праці, що необхідна
для їх добування. Існують товари, цінність
яких визначається виключно їх рідкістю
(статуї, картини, раритетні книги, монети).
Цінність цих товарів не визначається
кількістю праці, витраченої на їх виготовлення,
і змінюється залежно від багатства і
смаків споживача. Проте їх кількість
у загальній масі товарів незначна. Мінова
цінність переважної кількості товарів
визначається працею.
Оскільки мінова цінність —
категорія відносна, яка знаходить свій
прояв у певній кількості іншого товару,
Рікардо виявляє й абсолютну цінність,
субстанцію якої становить праця. Проте
він не розвиває цю ідею, а зосереджує
основну увагу на дослідженні саме мінової
цінності.
Теорію грошей Рікардо будує
на основі своєї теорії цінності. Гроші
він розглядає як товар, що має цінність.
Основу грошової системи у нього становить
золото. Цінність золота і срібла, як і
всякого товару, визначається витратами
праці. При даній цінності грошей їх кількість
в обігу залежить від суми товарних цін.
Проте використання золота в обігу Рікардо
вважає дорогим і нерозумним і розробляє
проект системи паперового грошового
обігу.
Паперові гроші, писав Рікардо,
не мають внутрішньої цінності. Для забезпечення
їх цінності необхідно, щоб їх кількість
«регулювалась у відповідності з цінністю
металу, який служить грошовою одиницею».
Основною проблемою політичної
економії Рікардо називав розподіл. Заробітна
плата у Рікардо це — доход робітника,
плата за працю. Природна ціна праці визначається
у Рікардо цінністю засобів споживання
робітника і його сім’ї. Природна ціна
не є незмінною, нерухомою. «Вона,— писав
Рікардо,— змінюється в різні часи в одній
і тій же країні і суттєво відрізняється
в різних країнах»^. Хоча Рікардо й розумів,
що вміст засобів існування визначається
історично і залежить від традицій і рівня
розвитку продуктивних сил, проте у нього
виявляється тенденція зводити природну
ціну до мінімуму засобів існування.
Ринкова ціна праці та, що виплачується
робітникам. Рікардо ставить її' в залежність
від попиту й пропозиції, а це значить,
що рух заробітної плати залежить від
руху народонаселення.
Рікардо, на відміну від Сміта,
вважав, що становище робітників з розвитком
суспільства буде погіршуватись. Цю думку
він пояснював тим, що ніби із зростанням
населення і збільшенням потреби в продуктах
сільського господарства, буде зростати
їх цінність.
Цінність у Рікардо, як уже зазначалось,
складається із заробітної плати і прибутку.
Прибуток у Рікардо — це надлишок цінності
над заробітною платою. У нього не викликає
ніяких сумнівів, що робітник створює
своєю працею цінність більшу, ніж одержує
у вигляді заробітної плати. Головне, що
цікавить Рікардо,— це проблема величини
прибутку і його співвідношення із заробітною
платою.
Ренту Рікардо визначає як «долю
продукту землі, яка виплачується землевласнику
за користування першопочатковими і незруйнівними
силами ґрунту». Він відрізняє ренту від
тієї частини орендної плати, яка виплачується
за користування капіталом, витраченим
на підвищення родючості землі, будівництво
господарських приміщень тощо. Аналізуючи
ренту, Рікардо ставить завдання дослідити
її природу і виявити закономірності її
динаміки.
1.4 Розвиток політичної
економії у Росії в другій половині ХІХ
– на початку ХХ ст.
Розвиток політичної економії
в пореформеній Росії мав певні особливості,
зумовлені особливостями капіталістичного
розвитку країни. Суттєві залишки кріпацтва,
общинний лад, які надовго збереглись
у пореформений період, не могли не позначитися
на розвиткові економічної думки. Вони
зумовили появу критичного струменя в
політичній економії, спрямованого проти
пореформених порядків. І важливо те, що
ця критика велась з позицій, близьких
до ідей класичної політичної економії.
Значне місце в політичній економії
Росії (на відміну від Заходу) посідали
аграрні питання і, зокрема, проблема общини.
У вирішенні аграрного питання намітились
два основні напрями. Представники одного
— прямо обстоювали поміщицький шлях
аграрної еволюції. Представники іншого
— виступали з критикою аграрної політики
царизму, вказували на тяжке становище
селянства, критикували способи ведення
поміщицького господарства, проте, фактично,
виступали за його збереження.
До цього (ліберально-народницького)
напряму належала значна частина російських
економістів. Він переважав у політекономії
в пореформений період.
Представники цього напряму
виходили з ідей А. Сміта і Д. Рікардо. Цікаво,
що вони прихильно ставились до економічної
теорії К.Маркса, розглядаючи її як розвиток
класичної теорії. Ідеї цього напряму
набрали найбільшого розвитку в працях
М. О. Каблукова (1849—1919), О. С. Посникова (1846—1921),
О. І. Чупрова (1842—1908), М. О. Каришева (1855—1905)
та інших, праці котрих було значною мірою
присвячено аграрним проблемам. Основу
аграрної програми цих економістів становили:
заперечення капіталістичної еволюції
сільського господарства, захист общинного
землеволодіння і збереження поміщицької
земельної власності.
Каблуков, наприклад, усіляко
захищав відробітки як форму поєднання
інтересів поміщиків і селян. У центрі
уваги Посникова була проблема збереження
общини, розширення її меж за рахунок державних
земель. Програмою професора Московського
університету Чупрова передбачалось збереження
общини, запровадження раціональнішої
землеробської культури, розвиток кустарних
промислів тощо.
Політичну економію Чупров
розглядав як науку про вічні закони, що
діють на всіх етапах історичного розвитку,
в усіх суспільно-економічних формаціях.
Саме тому він мріяв про поєднання всіх
напрямків політичної економії, про створення
єдиної економічної науки, що керується
єдиними істинами. У своїх перших працях
і своєму першому курсі лекцій (1875 р.) Чупров
виступає як прихильник теорії класиків
політичної економії, і зокрема трудової
теорії вартості. «Стосовно основного
положення політичної економії, встановленого
Адамом Смітом і Рікардо, — писав він,
— мінова вартість кожного предмета визначається
кількістю праці, витраченої на його виготовлення».
У лекціях і ранніх працях Чупров
використовує певні положення економічної
теорії Маркса, але досить еклектично
трактує економічні категорії з позицій
різних напрямків політичної економії.
Капітал у нього — результат ощадливості,
як у Мальтуса, Сеніора та інших. Робочий
час він (як і Маркс) розділяє на необхідний
і додатковий, погоджуючись, що маса продуктів,
котра створюється в додатковий час, «становитиме
прибуток капіталістів». Причому він підкреслює,
що «будь-яке збільшення додаткового часу
підвищить прибуток і, навпаки, зменшення
знизить» У такому трактуванні прибуток
виступає як результат додаткової праці
робітників. Утім Чупров розглядає прибуток
і як плату капіталістам за управління
підприємством, за ризик вкладання капіталу,
як процент на вкладений капітал.
Аналізуючи зародження теорії
корисності, Чупров, проте, вважає її другорядною
і виступає як прихильник класичної політекономії
з теорією трудової вартості. Другорядне
значення теорії корисності він пояснював
неможливістю безпосереднього порівнювання
благ за їхніми фізичними властивостями
та суб’єктивним характером оцінок корисних
властивостей тих чи інших предметів.
На цій підставі він робив висновок, що
мінові пропорції товарів визначаються
не корисністю, а кількістю праці «…необхідної
для виготовлення цих самих товарів».
На таких самих позиціях стояли Каблуков
і Каришев, які підкреслювали величезну
роль праці в господарському житті.
На захист трудової теорії вартості
і з критикою теорії корисності виступив
А. О. Ісаєв (1851—1924). Він пропонує відмовитись
від категорії граничної корисності і
зосередитись на категорії корисності,
яку досліджували ще економісти-класики.
Гранична корисність, підкреслював він,
зв’язана з діяльністю особи, несе на
собі відбиток її власних інтересів, а
не суспільного середовища. Що ж до категорії
корисності взагалі, то «саме в понятті
про неї знаходить вираз суспільно визнана
придатність благ служити людським потребам».
Критикуючи суб’єктивну теорію цінності,
Ісаєв був прихильником марксистського
трактування вартості. Він пише про «економічну
версію вартості», згідно з якою величина
вартості визначається суспільно необхідним
робочим часом відповідно до розмірів
суспільної потреби в тому чи іншому продукті.
У кінці ХІХ і на початку ХХ
ст. в політичній економії Росії набувають
значного поширення нові напрями. Складається
так званий соціальний напрям (соціальна
школа) політичної економії, представники
якого соціальне протиставляли матеріальному
і на перший план висували правові, етичні
відносини людей. Цей напрям був репрезентований
такими економістами, як С. Солнцев, П. Струве
та інші. Формуються також психологічний
та математичний напрями.
Психологічний напрям почав
формуватися в працях українських економістів
і згодом поширився в Росії. Його представники
розвинули далі суб’єктивну теорію цінності,
запровадили поняття об’єктивної й суб’єктивної
господарської цінності, поширили суб’єктивні
принципи психології окремої людини на
психологію «колективності», застосовуючи
такі поняття, як «соціальні оцінки», «суспільна
гранична корисність». Один із представників
цього напряму (В. С. Войтинський) пропагував
поєднання психологічного напряму з історичним.
«Примирення історизму з психологізмом,
— писав він, — здається нам надзвичайно
важливим, тому що лише історико-психологічний
метод дає можливість розв’язувати ті
теоретичні соціально-економічні проблеми,
над вирішенням яких безплідно б’ється
економічна думка вже друге століття»1.