Соціально-економічні наслідки діяльності монополії та їх державне регулювання

Більш складні форми монополістичних  об’єднань виникають тоді, коли процес монополізації поширюється  і на сферу безпосереднього виробництва. У цьому випадку виникла необхідність об’єднання у межах однієї корпорації послідовних, взаємопов’язаних виробництв кількох галузей промисловості, які були задіяні у створенні  кінцевого продукту. Можна сказати, що відбувалася вертикальна інтеграція, або комбінування. Наприклад, у межах  гігантських автомобільних корпорацій об’єднувалися підприємства, що видобували сировину, виплавляли сталь, виробляли  деталі і, нарешті, складали власне автомобілі. Саме на цій основі виникла така більш складна форма монополістичних  об’єднань, як трест.

Трест — це об’єднання ряду підприємств однієї або декількох  галузей промисловості, учасники якого  втрачають власність на засоби виробництва  та виготовлений продукт, виробничу  та комерційну самостійність, тобто  відбувається об’єднання виробництва, збуту, фінансів, управління, а в  залежності від суми вкладеного капіталу власники окремих підприємств, що входять  до складу тресту, отримують акції  тресту, які дають їм право брати  участь в управлінні і привласнювати  відповідну частку прибутку. Спираючись на свою владу, компанії-трести проводили  в межах своїх галузей вигідну  їм політику і примушували слідувати  їй інших галузевих виробників[16, c. 90-92].

За допомогою механізму  міжгалузевої конкуренції та переливання  капіталів вертикальна інтеграція переростає в диверсифікацію – процес проникнення капіталу монополії  в галузі, безпосередньо не пов’язані  з основною сферою її діяльності.

На основі диверсифікації виникає сучасна основна форма  монополістичних об’єднань –  багатогалузевий концерн. Багатогалузевий  концерн – це об'єднання десятків і сотень підприємств різних галузей  промисловості, транспорту, торгівлі, учасники якого втрачають власність  на засоби виробництва і вироблений продукт, а головна фірма здійснює фінансовий  контроль за іншими учасниками об'єднання.

Конгломерат - це монополістичне об'єднання, які утворилися шляхом поглинання прибуткових різногалузевих підприємств, що не мали виробничої та технічної  єдності. Крім бажання привласнити  прибутки рентабельних компаній, конгломеративні поглинання прагнули також уникнути різних коливань кон’юнктури ринку під час криз.

Різниця між багатогалузевим  концерном і конгломератом з  погляду самостійного ухвалення  важливих управлінських рішень полягає  в тому, що у першому лише найсильніші  підприємці мають право на участь у спільному фінансовому контролі, що здійснюють головна фірма або  банк; у конгломераті право на участь у спільному управлінні має обмежене коло учасників (порівняно з концерном)[13, c. 55-57].

  У сучасному ринковому  середовищі найбільш поширеною  є олігополія. Це слово грецького  походження і означає “мало  (небагато) продавців”. Справді, в  економіці розвинутих західних  країн спостерігається така ситуація, коли в окремих галузях домінують  3-4 крупних фірми. 

  Олігополія існує тоді, коли на ринку діє декілька  крупних продавців одного товару, або його близьких субститутів.  Це є своєрідне переплетення  монополій і конкуренції. На  думку багатьох спеціалістів, така  ситуація є найбільш оптимальною,  бо завдяки їй вдається поєднати  переваги крупного виробництва  з конкурентною поведінкою.

Продавець має своєчасно  реагувати на стратегію та дії  конкурентів. Якщо якась фірма знижує ціни, покупці звичайно переключають увагу на її товари. Іншим конкурентам  треба вживати оперативних заходів: знижувати ціни або вдаватися до нецінових методів (впроваджувати додаткові послуги для покупців тощо).

Монополістичні тенденції  можуть виявлятися не лише на боці виробника. Вони існують також і на боці покупця. Проявом однієї з них є монопсонія (від грецького “моно” — “один”, “опсонія” — “закупівля продовольства”). Монопсонія має місце тоді, коли на ринку існує лише один покупець певного товару, який, користуючись своїм становищем, може впливати на ціни вбік їх зменшення, тим самим збільшуючи свої прибутки. Найбільш яскравим прикладом монопсоніста може бути держава, яка являється єдиним покупцем зброї у приватних фірм. Це також може бути крупна фірма, що закуповує на сировинному ринку певні матеріали.

Іншою і більш поширеною  ситуацією такого роду є олігопсонія. Вона характеризує ситуацію, коли існує невелика група покупців певного товару чи послуги. Обмежуючи закупівлю товарів, узгоджуючи ціни (як це було показано у ситуації з олігополією), вони добиваються зниження цін, забезпечуючи собі монопольні прибутки. Така ситуація дуже часто має місце на ринку продовольчих товарів, де група крупних промислових фірм-олігопсоністів диктує свої умови фермерам[21, c. 236-237].

2. Соціально-економічні наслідки монополізації економіки

2.1  Стан монополій в Україні

Багато монополій, що існують сьогодні («Укрзалізниця», «Укрпошта» й ін.), створено й закріплено саме тоді. Але радянські монополії  були «найкращими монополіями у  світі», оскільки вони працювали на радянський народ і належали йому ж. Тому, як правило, обивателі не дуже цікавилися тим, що таке монополії і  чи потрібні вони суспільству. У сенсі  цінової політики для більшості  населення такий стан справ був  навіть зручним, оскільки ця політика ґрунтувалася на зовсім інших принципах, ніж економічні, насамперед орієнтуючись на принцип соціальної рівності. Такий  підхід здебільшого влаштовував  населення, проте призводив до розвалу  системи, оскільки ігнорувалися економічні механізми. Монополізація тієї або  тієї діяльності позначалася на якості й асортименті товарів, що вироблялися. Але, знову ж таки через монополізацію  засобів масової інформації, народу важко було з чимось порівнювати  і якість, і асортимент предметів  свого невигадливого побуту.

При переході до ринкових відносин ситуація докорінно  змінилася. Більшість державних  штучно створених монополій радянського  походження виявилися неефективними. Але водночас низка державних  монополій, створених в ринкових умовах, спочатку заявили себе непогано. По-перше, їх створення сприяло консолідації управлінських та інвестиційних  ресурсів в умовах їх дефіциту, по-друге, вони багато в чому підтримували державу, надаючи населенню, промисловості  та сільському господарству неоплачені або не повністю оплачені товари й  послуги. Можливо, у перехідний період це був і прийнятний вихід, оскільки певною мірою дозволяв уникати зростання  соціальної напруженості в суспільстві. 

Тобто на початку  ринкових перетворень влада і  всесилля монополій якщо й зачіпали інтереси суспільства, то лише невеликої  його частини. Сьогодні ситуація змінилася, з огляду на цілу низку причин. По-перше, усвідомлення представниками ділової  еліти «переваг» монопольного господарювання призвело до створення цілого ряду нових монополій, кожна з яких більш або менш відчутно «вдарила» по споживачеві. (Монополія нині існує навіть у футболі, що не могло не позначитися на результатах розвитку цього виду спорту.) По-друге, низка монополій опинилася в приватних руках, які не завжди чітко ідентифікуються. По-третє, багато їх, причому не обов’язково приватних, створили (прикормили) біля себе величезну інфраструктуру, здатну кваліфіковано відстоювати їхні інтереси (юридичні і консалтингові компанії, засоби масової інформації, «співчуваючий» чиновницький апарат і політичні сили). Як наслідок пожорсткішала політика монополій з надання відповідних товарів та послуг, посилився їх тиск на владу з метою закріплення своїх позицій на монопольних ринках. 

Жорстка позиція  щодо споживача-населення призвела до зростання невдоволення курсом ринкових реформ, який обрала для себе Україна. Посилення вимог з оплати товарів  та послуг, вироблених монополістами, і підвищення тарифів, на жаль, не було підкріплено відповідними діями  з боку держави (збільшення бюджетного фінансування, субсидування, контроль за цінами та якістю товарів, розвиток конкуренції)[20, c. 33-35]. 

Зазначимо, що коли справа стосувалася державних  монополій, влада мала можливість втрутитися в процеси і не доводила ситуацію до критичної позначки, тим самим  дещо пом’якшуючи проблеми, які  виникали в народу. З приходом приватників  влада зіштовхнулася з тим, що фактично не може на них впливати. Більше того, у приватних монополій з’явилася  можливість тиснути на владу, оскільки їхньою політикою щодо споживачів багато в чому визначався соціально-політичний клімат у країні і як наслідок підтримка  населенням чинної влади.

Особливо  чітко відносини «влада—монополії»  виявляються в передвиборні періоди. Якщо ми озирнемося назад (не лише на недавні  вибори, а й на попередні), то виявимо  два поведінкових типи. Державні монополії, жорстко підпорядковані владі, в  такі періоди змушені за будь-яку  ціну ставати «друзями і братами» споживачів, що часто веде до значних  збитків у їхній діяльності і як наслідок до зміни керівництва по закінченні виборів. Приватні монополії, маючи можливість підігравати владі лише «за власним бажанням», також ідуть на певне пом’якшення щодо споживача, правда, — в обмін на підтримку владою їхніх політичних устремлінь. У період між виборами монополії прагнуть покрити витрати, яких зазнали в період виборчої кампанії. 

Чим же монополії  можуть бути небезпечні для суспільства? І чому сьогодні поняття «монополія»  стало загальним для обивателя? Монопольні структури володіють  значними матеріальними, фінансовими  й організаційними ресурсами, мають  гарантований ринок збуту, позбавлені конкуренції і, відповідно, слабко мотивовані знижувати собівартість вироблених ними товарів та послуг. Споживач послуг монополій, у свою чергу, цілком безпорадний. Він не має вибору (в сенсі придбання  аналогічного товару або послуги  в когось іншого і на якихось інших  умовах), не може розібратися в цінах  і тарифах, які йому нав’язують, відтак змушений погоджуватися на будь-які  умови, пропоновані монополіями. Тому в цивілізованому суспільстві між  споживачем та природними монополіями  існує якась ланка, що, з одного боку, захищає інтереси споживачів, обмежуючи свободу монополій  у встановленні цін і тарифів, заодно не допускаючи зниження якості товарів та послуг, з другого —  стежить, щоб монопольні структури  могли нормально функціонувати  й розвиватися. Як правило, цим займається регулююча комісія, покликана забезпечити  баланс інтересів суспільства, монополій  та держави[17, c. 28-29]. 

Що стосується монополій, які не належать до природних, то економічно розвинуті економічні співтовариства роблять усе можливе, щоб запобігти їх створенню й  реорганізувати вже наявні, демонополізувавши їх. Якщо держава поводиться інакше, вона приречена на політичну й соціальну нестабільність.

Власне кажучи, монопольна влада — це потенційно дуже небезпечне явище. Відсутність  контролю за монополістами небезпечна не лише для населення, на яке в  результаті не зважають, а й для  існування держави взагалі, оскільки створює живильне середовище для  корупції та маніпулювання політичною владою. Особливо якщо монополії належать приватним структурам. Це добре розуміють на Заході, декларуючи як першочергові завдання держави створення конкурентного середовища, демонополізацію економіки, забезпечення надійного контролю за діяльністю природних монополій. Оскільки, по суті, від цього залежить сила цієї влади, її стабільність, можливість ухвалювати незалежні й самостійні рішення, а не бути маріонеткою в руках усесильних «хазяїв життя». Не випадково такого великого значення розвитку антимонопольного законодавства надають у США (антитрестівське законодавство, основу якого закладено ще 1890 р.), Японії, Великобританії (першим кроком приходу до влади М.Тетчер стало проведення демонополізації економіки), Росії.

Проте варто враховувати, що в цих країнах монополії  виникли тоді, коли ринкові відносини  там уже існували, і держава  стала запроваджувати обмежувальні норми, щоб перешкодити придушенню конкуренції. Українське ж антимонопольне законодавство почало формуватися  при сильних монополіях і ринкових відносинах, які лише складаються. Тому створення конкурентного середовища неможливе без вияву політичної волі. При цьому правова база має  сприяти надійному припиненню зловживань ринковою владою, спроб обмежити інтереси споживачів і дозволяти застосовувати  штрафні санкції до юридичних  та посадових осіб [18, c. 359-362].

Що відбувається сьогодні в Україні у сфері  діяльності монополій?

Природні  монополії діють у сфері електроенергетики (високовольтні мережі, центральне диспетчерське управління, обленерго), у нафтогазовій галузі (газо- й нафтопроводи, термінали), у сфері транспорту (залізниці, порти, аеропорти), зв’язку (телефонні мережі), у житлово-комунальній сфері (водоканали, централізовані системи теплозабезпечення). Контролюючі функції над дотриманням антимонопольного законодавства в цих сферах здійснює Антимонопольний комітет України. Регулюючі функції в енергетиці (електроенергетика, нафта, газ) виконує Національна комісія регулювання електроенергетики. Що стосується сфери транспорту, зв’язку, житлово-комунальних послуг, то тут регулювання фактично немає, оскільки немає відповідних органів [5, ст. 14].

Досить багато в Україні монополій, створених  штучно та економічно недоцільних для  суспільства. Це й великі компанії у  сфері нафти і газу, атомної  енергетики, виробництва сільгосппродукції, поштового обслуговування. Це й менші  структури, такі, наприклад, як ЖЕКи. Діяльність таких компаній практично не регулюється, що дозволяє їм ігнорувати інтереси споживача. Звісно ж, рано чи пізно ці компанії мають бути демонополізовані, але це процес нешвидкий і досить трудомісткий. Я вже не кажу про великі компанії, та навіть ЖЕКи затято боротимуться за збереження існуючої ситуації.

Чи можемо ми сподіватися на те, що влада активно  включиться в процеси демонополізації  економіки та вдосконалювання регулюючої системи для природних монополістів? І хто нині зацікавлений у цих  процесах?

Щодо першого запитання, то відповісти на нього складно, хоча, звісно, надій облишати не варто. Якщо ж говорити про зацікавлені сторони  цього процесу, то, по-перше, це сама влада. Якщо влада хоче бути сильною  і стійкою, вона ініціюватиме ці процеси. По-друге, це населення (як фізичні особи, так і органи місцевого самоврядування). Спілкування з людьми засвідчило, що, так чи інакше, монополізація  економіки торкається практично  кожної конкретної людини. По-третє, промисловість  і сільське господарство, які вже  відчули себе в лещатах монополістів. І, нарешті, хоч як це парадоксально, самі монополії. Сьогодні існує ціла низка серйозних конфліктів між  монополіями, які працюють у різних сферах: транспортниками, постачальниками  електроенергії і газу, виробниками  послуг зв’язку тощо. Отже, склалася сприятлива ситуація, коли навіть самі монополії зацікавлені в чітких і зрозумілих правилах гри, прозорості й можливості впливати на політику монополій (правда, інших, а не себе самих) [16, c. 55-56].