Управління фінансовою стійкістю підприємства

 

2. Формування інноваційного потенціалу країни.

Сучасний інноваційний потенціал України формувався упродовж другої половини ХХ ст. в період розгортання  у світі науково-технічної революції  та характеризується відносно високими якісними показниками. Наукова сфера відіграє ключову роль у розвитку інноваційної діяльності, специфіка якої потребує спеціального регулювання. Науково-технічна діяльність в економіці держави забезпечується її науково-технічним та інноваційним потенціалом., який сформувався, набув сучасних масштабів і положення внаслідок загальнополітичних та соціально-економічних трансформацій нашого суспільства, пов’язаних зі становленням і розвитком нашої країни як самостійної, незалежної держави. У складі єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР науково-технічний потенціал України був досить вагомим. Так, за даними ЮНЕСКО, її частка у світовому інженерно-науковому потенціалі становила на той час майже 7 %. Займаючи всього 2,7 % території Союзу і маючи 18 % від усього населення, Україна в той же час значною мірою була задіяна у міжнародній науково-виробничій кооперації, не кажучи вже про її високу питому частку у міжреспубліканському поділі праці, де на її долю припадало майже 40 % виробництва науково-технічної продукції та нових технологій при охопленні близько 20 % сукупного ВВП народногосподарського комплексу СРСР.

Водночас приналежність  нашої держави до науково-технічного прогресу визначалася не лише високодиверсифікованою галузевою структурою народногосподарського  комплексу, а й наявністю передових (навіть за світовими критеріями) науки та освіти. Так, наукова діяльність в Україні здійснювалася у 1900 наукових установах, організаціях і підприємствах, у яких було зайнято майже 500 тис. наукових працівників, у тому числі 6,5 тис. докторів наук, 150 тис. кандидатів наук (або 5,4 % всього працездатного населення країни – для порівняння: у США цей показник становив 6,4 %). Україна досягла значних успіхів у розвитку таких сфер фундаментальної і прикладної науки, як математика,фізика твердого тіла, фізико-хімічні основи металургії, фізіологія, клітинна інженерія.

Проте вже з  кінця 1980-х років, коли радянську  економіку охопив параліч, різко  впала потреба у науковій продукції. Так, невикористаними виявилися  близько 108,9 тис. винаходів, більшість  із яких (понад 80 %) було створено та зареєстровано протягом 1985–1990 рр., що з урахуванням таких факторів як високий ступінь фізичної (60 %) та моральної (майже 90 %) зношеності основних фондів призвело до того, що промислова продукція країни стала неконкурентоспроможною на зовнішніх ринках.

Упродовж 1990-х  років науково-технічний потенціал  України через глибоку економічну кризу продовжував підриватися: вдвічі скоротилася кількість проектних  і дослідницьких організацій, майже  на 50 % зменшилася чисельність наукових працівників, а питома вага асигнувань на розвиток НДДКР з 3 % «досягла» катастрофічної, з погляду інтенсивного відтворення суспільного продукту, величини 0,3 % ВВП країни (і це при тому, що фінансування науки на рівні, нижчому 1 %, повністю позбавляє її можливості розвиватися). Крім того, роками не оновлювалося наукове обладнання, у суспільній думці було підірвано авторитет наукових кадрів (коли професор університету отримував у 2000 р. заробітну плату в 2–3 рази нижчу, ніж працівник залізниці чи метрополітену), фізична зношеність основних фондів сягнула 70 %, а моральна – 95 %, що стало причиною подальшого скочування України на «задвірки» науково-технічного та соціально-економічного прогресу.

Водночас, незважаючи на значні втрати, Україні все таки вдалося зберегти ядро вітчизняного науково-технічного потенціалу, яке, враховуючи «економіко-технологічну генетику нашої держави», здатне (за словами академіка Ю. Пахомова) зберегти «ефект фенікса» навіть у ситуації крайньої розрухи», технологічно відродити країну та створити передумови її інноваційного прориву.

За умов, коли сектор науки та науково-інформаційного обслуговування виробництва стає безпосередньою продуктивною силою та все більше поєднується з процесом відтворення, глибоко інтегруються сфери матеріального та інтелектуального виробництва, зростає рівень наукового насичення виробничого процесу, одним з узагальнюючих кількісних критеріїв оцінки потужності інноваційного потенціалу будь-якої національної економіки є витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) та освіту. В розвинутих державах вони становлять від 2,5 % до 3 % валового внутрішнього продукту (за найнижчого допустимого рівня в 2 % ВВП). Наприклад, у США щорічні витрати на НДДКР упродовж останніх 10 років дорівнюють у середньому 250 млрд. доларів, що становить майже половину сукупного світового показника

В Україні обсяги фінансування інноваційних робіт упродовж усього трансформаційного періоду  крім мізерних абсолютних масштабів  демонструють і усталену негативну  динаміку зі щорічними темпами падіння обсягів усіх форм фінансування науки та освіти, які у 1,5–2,8 разів вищі порівняно з темпами скорочення ВВП.

Дослідження розподілу  обсягів фінансування наукових і  науково-технічних робіт по Україні  за останні роки засвідчує, що частка фінансування інноваційної діяльності за рахунок коштів державного бюджету країни впродовж 1998 – 2005 рр. становила в середньому близько 30 %. Лише за останні три роки цей показник став повільно зростати. За даними Держкомстату України, у 2006 р. обсяг фінансування витрат на виконання наукових і науково-технічних робіт за рахунок державного бюджету збільшився до 37,7 %, у 2007 р. – до 37,3 %, у 2008 р. склав 40,5 % їх загального обсягу. Разом з тим, питома вага обсягу виконаних науково-технічних робіт у структурі ВВП має стійку тенденцію до зниження: якщо у 1999 р. цей показник становив 1,38%, то у 2006 р. – 1,0, у 2007 р. – 0,6 %. У 2008 р. обсяг фінансування зменшився до попереднього на 0,4 % і склав 3589,2 млн. грн.

Загалом Україна  має значний потенціал у розвитку своїх інноваційних можливостей, адже вона отримала у спадок від СРСР значний науково-технічний потенціал, на основі якого цілком можливо впроваджувати нові технології.

 

3. Загальна характеристика інвестиційного потенціалу України.

В умовах переходу до ринкової економіки виникає ще одне джерело нарощування капіталу і фінансування відтворення –  фінансові інвестиції. Слід відзначити, що фінансові інвестиції хоча і набувають  все більшого поширення, однак і  на сьогоднішній день залишаються відносно новим та недостатньо дослідженим явищем у діяльності суб'єктів господарювання. За останні часові періоди інвестиції стали відігравати особливу роль у житті будь-якої країни пострадянського періоду. Коли є кошти, їх можна інвестувати в основні фонди, в оборотні кошти та  інновації. Інвестиції відіграють центральну роль в економічному процесі, вони визначають загальний ріст економіки.

Залучення прямих іноземних  інвестицій для більшості країн  стало ключовою компонентою національних стратегій економічного зростання.                          

Україна потенційно може бути однією з провідних  країн  із залученням іноземних інвестицій, оскільки цьому сприяє її величезний і внутрішній ринок. Проте цьому  перешкоджають політична нестабільність, недосконалість законодавства, нерозвиненість виробничої та соціальної інфраструктури, недостатнє інформаційне забезпечення, через що Україну віднесли до групи країн з найбільшим інвестиційним ризиком [1].

В Україні існує ряд передумов для залучення інвестицій:

- вона становить один з найбільших ринків в Європі, який характеризується великим, з точки зору природних і людських ресурсів, потенціалом, що, у свою чергу, значно підвищує інтерес до неї з боку світових ТНК, яким для збільшення своїх капіталів необхідно шукати нові ринки збуту своїх товарів;

- інтерес інвесторів  до гірничодобувної промисловості,  сільського господарства, хімічної  промисловості та металургії  може бути використаний для  залучення коштів у ці найперспективніші  галузі.

Крім того, при формуванні стратегії залучення інвестицій в економіку України необхідно враховувати такий аспект - макроекономічна рівновага є не головною, а лише однією з багатьох умов для масштабного припливу інвестицій. Опитування провідних ТНК, проведене консалтинговою компанією "А.Т. Kearney", показало, що на рішення про вкладення капіталу, перш за все, впливають на внутрішній потенціал фірми та галузі і лише потім – макроекономічна стабільність[2].

Загальний обсяг прямих іноземних  інвестицій, вкладених в Україну, на 1 січня 2010 р. склав 40 млрд. 026,8 млн. дол., що на 12,4% більше обсягів інвестицій на початок 2009 р. та в розрахунку на одну особу становив 872,6 дол. Чистий приріст прямих іноземних інвестицій в економіку України у 2009 р. становив 5 млрд 634,6 млн. дол., що становить 51,6% надходжень 2008 р., за даними Держкомстату[3].

Пріоритетними напрямками для  залучення й підтримки стратегічних інвесторів можуть бути ті, де Україна  має традиційні виробництва, володіє  необхідним ресурсним потенціалом  і формує значну потребу ринку у відповідній продукції: тракторо-, комбайно-, авіа-, та ракетобудування, нафтогазовидобування, замкнений цикл виробництва палива для АЕС, розвиток енергогенеруючих потужностей, переробка сільгосппродукції, транспортна інфраструктура, виробництво легкових та вантажних автомобілів, запровадження ресурсо- та енергозберігаючих технологій.

Також пріоритетним напрямком  є здійснення інвестування в потенціал  працівників, внаслідок чого відбувається збільшення чисельності людей, які  здійснюють економічні відносини, міграція трудових ресурсів, прискорення руху транспортних засобів, удосконалення засобів комунікацій, посилення конкуренції, що в свою чергу призведе до появи нових товарів, технологій, підприємств, до стрімкого розвитку НТП [4].

Інвестиційний потенціал України характеризується високою неоднорідністю, тому інвестиційну політику необхідно проводити виходячи з можливостей і потреб розвитку кожного регіону. Так, у Західному регіоні ефективними можуть бути виробництва з використанням місцевих природних ресурсів (сірки, калійної та кухонної солі, вугілля, нафти і газу), а також розвиток мережі оздоровчих курортно-туристичних комплексів. У Донецько-Придніпровському регіоні потрібні реконструкція й технічне переобладнання шахт, металургійних і хімічних виробництв на базі безвідходних, маловідходних та екологічно чистих технологій; потужного імпульсу вимагає розвиток малоенергомістких виробництв середнього та точного машино-, автомобіле- та літакобудування. У Південному регіоні найбільш вигідними є реконструкція та технічне переоснащення портового господарства, розвиток виробництва обладнання для харчової та консервної промисловості.  На територіях, забруднених унаслідок аварії ЧАЕС, поряд із запровадженням унікальних наукових досліджень, необхідно використати найновітніші технології та здійснювати комплекс заходів з їх екологічного, економічного та соціального впровадження.

Отже, інвестиційний  потенціал будь-якої країни характеризується сукупністю макроекономічних чинників. За більшістю показників Україна  має бути однією з провідних країн вкладання прямих і портфельних іноземних інвестицій. Цьому сприяють її великий внутрішній ринок, порівняно кваліфікована й водночас дешева робоча сила, суттєвий науково-технічний потенціал, великі природні ресурси та наявність інфраструктури, хоча й не надто розвиненої. Незважаючи на низку негативних факторів, які стримують приплив іноземного капіталу (політична нестабільність, інфляція, недосконалість законодавства, тощо), за останні декілька років надходження прямих іноземних інвестицій до української економіки суттєво збільшилися, тому можна прогнозувати надходження інвестиційних коштів у розмірі, принаймні, не менше ніж у 2008 році.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  № 2. Аналіз стану інноваційно-інвестиційного клімату в Україні.

 

          2.1 Сучасний стан інноваційного потенціалу України

Сьогодні основними  критеріями ефективного розвитку стають якість та швидкість впровадження нових  інформаційно-технологічних систем та управлінських підходів. Аналіз інноваційно-інвестиційного потенціалу нашої країни є надзвичайно важливим, адже головною стратегічною ціллю соціально-економічного розвитку України є утвердження її як високотехнологічної держави, що означає задоволення попиту внутрішнього ринку вітчизняною конкурентоспроможною продукцією та інтеграцію України у світове господарство.

Інноваційний тип розвитку визначає економічну міць країни та її роль у світовому господарстві. Під  інноваційним розвитком розуміють  процес її структурного вдосконалення, що досягається за рахунок практичного використання наукових знань, техніки, досвіду для зростання обсягів виробництва, підвищення якості суспільного продукту.

Виходячи з загальноприйнятих  світових критеріїв можна констатувати, що Україна володіє достатньо  вагомим та перспективним інноваційним потенціалом. Однак, в Україні практично не створені умови для ефективного здійснення інноваційної діяльності. Перешкоди фінансового, політичного, правового, організаційного характеру постають на шляху масової реалізації інновацій. Стан інноваційної діяльності в Україні більшістю експертів-науковців визначається як кризовий і такий, що не відповідає сучасному рівню інноваційних процесів у промислово розвинених країнах.

У країнах – світових лідерах технологічного прогресу –  нині інтенсивно розвиваються галузі шостого технологічного укладу: біотехнології (зокрема клітинна біологія), аерокосмічна промисловість, нанотехнології, нові матеріали, оптоелектроніка, системи штучного інтелекту, мікроелектроніка, мікросистемна механіка, інформаційні супермагістралі, програмне забезпечення і засоби імітації, системи управління персоналом; галузі п’ятого технологічного укладу: фармацевтична, автомобільна, хімічна, інструментальна промисловість. В Україні ж основна частка промислової продукції, а саме 95,2 %, виробляється галузями третього та четвертого технологічних укладів (рис. 2.1):

Рис. 2.1 Структура  економіки України за технологічними укладами.

Проблема активізації  інноваційної діяльності досить актуальна  для України. Практична реалізація стратегії інноваційного розвитку економіки потребує насамперед підвищення інноваційної активності на всіх рівнях: держава — галузь — регіон — підприємство. У підприємств, як свідчить практика, на сьогодні немає відповідних економічних умов для впровадження нововведень.