Фінансові ресурси підприємства та шляхи їх поповнення

Водночас обмежуються власні джерела  підприємств, до яких належать статутний  капітал; фонди, створювані з чистого  прибутку; амортизаційні відрахування. У цьому зв'язку в умовах ринку  підприємства змушені шукати нові джерела фінансування на ринку капіталів.

Рух капіталів за ринкової економіки  можна відобразити у двох аспектах. По-перше, рух доходів і витрат у таких секторах економіки, як підприємницький  бізнес, державний, міжнародний (суспільний) та приватний сектори. Різниця між доходами і витратами в будь-якому секторі дає заощадження. По-друге, рух капіталів (заощаджень) між секторами.

Щоб краще зрозуміти рух капіталів, розглянемо ці аспекти детальніше.

Сектор бізнесу купує у приватного сектора робочу силу, а у зворотному напрямку спрямовує потік заробітної плати. Приватний сектор частину цього прибутку сплачує державі у вигляді податків, частину витрачає на купівлю товарів і послуг у бізнесу й держави, а частину, що залишається, спрямовує на заощадження. Державний сектор видає заробітну плату державним службовцям, купує товари і послуги у бізнесу. Джерелами цих витрат є державні податки, отримані від бізнесу і населення, а також доходи від державної та підприємницької діяльності (рис. 1.1).

Грошові фонди в економіці безперервно рухаються від заощаджувачів, які акумулюють кошти, до позичальників, які використовують ці кошти. Будь-яка господарська одиниця, яка зберігає кошти, може стати інвестором. Найбільшими постачальниками грошового капіталу у країнах з розвиненою ринковою економікою є сім'ї та фінансові інститути: банки, страхові компанії, пенсійні та інші фонди. Заощаджувачами можуть бути і підприємства. Розвиток ринку капіталу залежить від ступеня нагромаджень у бюджеті сім'ї, підприємства, держави. Основними споживачами коштів є підприємства (фірми) та уряд. Населення також може бути позичальником, але його частка незначна.

Схема руху капіталів у ринковій економіці наведена на рис.1.1

Рис.1.1. Схема руху капіталів у  ринковій економіці.

Функції перерозподілу капіталів між секторами й окремими господарськими одиницями виконує фінансовий ринок (рис. 1.2). У широкому розумінні — це відносини між населенням, підприємствами і державою з приводу перерозподілу вільних коштів на основі повної економічної самостійності, механізму саморегуляції ринкової економіки, внутрішньо-та міжгалузевого переливання фінансових ресурсів. Він доповнює і коригує бюджетний метод, що був єдиним в умовах планової економіки.

Вихід підприємства на фінансовий ринок має на меті збільшити фінансові можливості підприємства і зменшити ризик підприємницької діяльності. Фінансовий ринок включає ринок грошей і ринок цінних паперів (фондовий ринок).

Розрізняють відносини між заощаджувачами і споживачами на первинному і  вторинному фондовому ринках. Первинний ринок формується за рахунок емісії цінних паперів підприємства (фірми, акціонерного товариства, компанії тощо). Продаж цінних паперів може бути прямим і непрямим. Пряме інвестування — це продаж цінних паперів населенню або інвесторам інституціонального типу. Непряме інвестування — це продаж цінних паперів через посередника (рис. 1.3). Вторинний ринок — це повторна купівля-продаж цінних паперів через біржу або позабіржовий обіг.

Проаналізувавши рух  капіталу на ринках, можна виокремити основні чинники, що впливають на фінансування підприємства: рівень заощаджень населення (1), рівень конкуренції між споживачами заощаджень (2), ступінь і напрям участі іноземного сектора в національному фінансовому ринку (3), рівень віддачі на інвестований капітал (4).

1. Рівень заощаджень населення, який, у свою чергу, залежить від рівня і розподілу доходів, податкової політики держави. Низький рівень заощаджень населення та їх розподіл на користь поточного споживання істотно обмежують розвиток фінансового ринку.

 

Схема руху заощаджень між секторами економіки наведена на рис.1.2

Рис.1.2. Схема руху заощаджень між секторами економіки.

Схема прямого і непрямого  інвестування наведена на рис. 1.3

Рис.1.3. Схема прямого  і непрямого інвестування

2. Рівень конкуренції між споживачами заощаджень, тобто між інвестиційними інститутами, банками, державою, пенсійним і страховим фондами. Варто очікувати загострення конкуренції між основними фінансовими інститутами за заощадження з випуском в обіг приватизаційних чеків (сертифікатів).
3. Ступінь і напрям участі іноземного сектора в національному фінансовому ринку. Найімовірніше, що заощадження насамперед спрямовуватимуться на купівлю цінних паперів іноземних компаній.
4. Рівень віддачі на інвестований капітал, який визначатиметься рівнем ефективності функціонування підприємств.

Як і на будь-якому  іншому ринку, попит і пропозиція на фінансові ресурси врівноважуються  за допомогою механізму цін, що визначає ціни й на фінансовому ринку. Віддача  за інвестиціями повинна врівноважувати сукупний попит і сукупну пропозицію. Пропозиція заощаджувачів тим вища, чим вища віддача за вкладеним капіталом, а попит споживачів капіталу тим вищий, чим менша пропозиція капіталу (рис. 1.4).

Схема рівноваги попиту і пропозиції на ринку фінансів наведена на рис.1.4

Рис.1.4. Схема рівноваги  попиту і пропозиції на ринку фінансів

Основними чинниками, що визначають попит і пропозицію фінансових ресурсів, є ринкова віддача, витрати  на залучення капіталу, період, на який залучаються кошти, ризик. [10, 54]

Ринкова віддача має  дві складові: віддачу, яку хочуть одержати від інвестування капіталу; індексацію, що компенсує очікуваний темп інфляції.

З метою визначення потреби  підприємства в додатковому фінансуванні потрібно спрогнозувати обсяг продажів. Якщо він збільшується, то мають  збільшуватися й активи, а отже, власні кошти підприємства і його зобов’язання. Частково потреби в додатковому фінансуванні можна задовольнити за рахунок збільшення прибутку, а частково — за рахунок залучення зовнішніх джерел. Додаткова потреба у фондах визначається за формулою 1.1:

                                                                                              (1.1)

де А_Д - додатковий приріст активів;

3 - приріст зобов’язань;

 П_ч —приріст чистого прибутку.

Що швидше збільшується обсяг продажів, то більша потреба  в додатковому фінансуванні. Зазвичай до певної межі темпу зростання (3-5 %) підприємство може обійтися власними джерелами, але при перевищенні цієї межі потрібно залучати фінансові ресурси.

Найважливішим моментом прогнозування потреби підприємства у фінансових ресурсах є прогнозування його прибутку. Фінансове прогнозування формується на основі руху грошових потоків, що визначаються за формулою 1.2:

                                                                        (1.2)

де П — прибуток від реалізації до відрахування відсотків і податків;

 П_п — податки підприємства;

 ПР_{д в} — позареалізаційні доходи і витрати;

А_від — амортизаційні відрахування на відновлення основних фондів;

 ^Косн — інвестиції в основні фонди;

 К_об — інвестиції в обігові фонди.

Моделювання майбутніх доходів звичайно будується на основі аналізу базових показників і виявлення чинників, які найбільшою мірою впли-вають на доходи в майбутньому.

Якщо підприємство очікує, що доходи найближчими роками дорівнюватимуть  середнім за останні кілька років, то очікуваний дохід за період t визначають за формулою 1.3:

                                                                                              (1.3)

де K_tl — коефіцієнт значущості розміру доходу минулого року для про-гнозування доходу на наступний рік;

 X_t__i — доходи за попередні роки.

Так, коли передбачається, що доходи на наступний рік дорівнюватимуть  середньому їх розміру за попередні  три роки, то:

                                                                                         (1.4)

Якщо вважають, що за попередній рік доходи були вищими, треба визначити  вагові коефіцієнти за рівнями доходів  за відповідні роки. Наприклад:

                                                                           (1.5)

Цей метод прогнозування  доходів називається екстраполяцією. Най-простішим прикладом екстраполяції є знаходження тренду, тобто визна-чення напряму або тенденції змін економічних показників на перспекти-ву виходячи з аналізу статистичних даних попередніх років.

У модель прогнозування  майбутніх доходів можна ввести чинник “дрейфу”, який, наприклад, враховуватиме інфляцію й економічне зростання:

                                                                                                   (1.6)

де а — чинник “дрейфу”.  [2, 44-47]

Для прогнозування майбутньої діяльності підприємство складає проект про розміри прибутків.

Формування системи  фінансових джерел передбачає визначення критеріїв залучення того чи іншого джерела фінансування; аналіз можливих джерел фінансування на основі оцінювання їх якісних і кількісних характеристик; вибір джерел, що відповідають обраним критеріям; визначен-ня оптимальної структури фінансових джерел.

Джерела зовнішнього  фінансування можна вибирати за такими критеріями:

• порівнянням розмірів витрат на одержання фінансів з альтернативних джерел;
• терміном виплати боргу з погляду вигідності терміну погашення у зручний для підприємства час;
• імовірні обмеження в надходженні коштів;
• ризик переходу контролю до іншого власника. Для зниження ризику система джерел фінансування має бути по можливості диверсифікована за термінами погашення і видами джерел. [8, 46]

Власні фінансові ресурси  підприємства обмежені статутним фондом, прибутком після відрахування податків і емісією акцій. Однак потреби підприємства у фінансових ресурсах можуть бути більшими. Тоді доводиться вдаватися до боргових фінансових джерел. У ринковій економіці розмаїтість боргових фінансових ресурсів збільшується. Поряд із кредитом до боргових джерел належать облігації, лістинг і факторинг. Будь-яка особа, що постачає підприємство борговими фінансовими ресурсами, є кредитором.

Якби майбутнє було точно  відоме, то був би відомий і потік  доходів підприємства, тобто не було б ризику інвестицій.

Насправді ж будь-яке  фінансування підприємства має ризиковий характер. Кредитор так само, як і власник, ризикує втратити фінанси.

Найпоширенішими способами  зменшення ризику є такі:

• вимога матеріального забезпечення під позику;
• обмеження граничного розміру боргу;
• контроль за співвідношенням узятих у борг і власних фінансових ресурсів;
• право при укладенні контракту вимагати моніторингу підприємницької діяльності підприємства-позичальника, одержання регулярної фінансової інформації або навіть права інвестора призначати свого директора в раду фірми.

Кредитори мають пріоритет  перед власниками у виплаті відсотка, у погашенні основної суми капіталу, якщо фірма (підприємство) банкрутує. Позики можуть бути з фіксованою або плаваючою  ставкою. Якщо ставка фіксована, а коштів у фірми недостатньо, вона змушена продати якусь частину свого майна для покриття боргу. За відсутності фіксації жодних обмежень прав власника, крім випадку банкрутства, не існує. [3, 72]

 

 

1.3. Методика оцінки ефективності формування та використання фінансових ресурсів 

 

За умов переходу економіки України до ринкових відносин, суттєвого розширення прав підприємств у галузі фінансово-економічної діяльності значно зростає роль своєчасного та якісного аналізу фінансового стану підприємств, оцінки їхньої ліквідності, платоспроможності і фінансової стійкості та пошуку шляхів підвищення і зміцнення фінансової стабільності.

Особливого значення набуває своєчасна  та об'єктивна оцінка фінансового  стану підприємств за виникнення різноманітних форм власності, оскільки жодний власник не повинен нехтувати потенційними можливостями збільшення прибутку (доходу) фірми, які можна виявити тільки на підставі своєчасного й об'єктивного аналізу фінансового стану підприємств.

Систематичний аналіз фінансового  стану підприємства, його платоспроможності, ліквідності та фінансової стійкості необхідний ще й тому, що дохідність будь-якого підприємства, розмір його прибутку багато в чому залежать від його платоспроможності. Ураховують фінансовий стан підприємства і банки, розглядаючи режим його кредитування та диференціацію відсоткових ставок.

Фінансовий стан підприємства - це комплексне поняття, яке є результатом  взаємодії всіх елементів системи  фінансових відносин підприємства, визначається сукупністю виробничо-господарських  факторів і характеризується системою показників, що відображають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів. Фінансовий стан підприємства залежить від результатів його виробничої, комерційної та фінансово-господарської діяльності. Тому на нього впливають усі ці види діяльності підприємства. Передовсім на фінансовому стані підприємства позитивно позначаються безперебійний випуск і реалізація високоякісної продукції.