Моделі рівноважного зростання та прогнозні моделі розвитку економіки

Динаміка  обсягу випуску залежить від обсягу капіталу (у нашому випадку —  капіталу в розрахунку на одного зайнятого, чи капиталоозброєності). Обсяг капіталу міняється під впливом інвестицій і вибуття: інвестиції збільшують запас капіталу, вибуття — зменшує [6].

Інвестиції  залежать від фондоозброєності і  норми заощадження, що випливає з  умови рівності попиту та пропозиції в економіці: i = sƒ(k). Норма заощадження визначає розподіл продукту на інвестиції і споживання при будь-якім значенні k: у = ƒ(k), i = sƒ(k), с = (1-s)ƒ(k).

Амортизація враховується в такий спосіб: якщо прийняти, що щорічно внаслідок зносу  капіталу вибуває його фіксована  частина d (норма вибуття), те величина вибуття буде пропорційна обсягу капіталу і дорівнює dk.

Вплив інвестицій і вибуття на динаміку запасів  капіталу можна представити рівнянням: Δk = i — dk, або, використовуючи рівність інвестицій і заощаджень, Δk = sƒ(k) — dk. Запас капіталу (k) буде збільшуватися (Δk>0) до рівня, при якому інвестиції будуть дорівнюють величині вибуття, тобто sƒ(k) = dk. Після цей запас капіталу на одного зайнятого не буде мінятися в часі, оскільки дві діючі на нього сили зрівноважать один одну (Δk=0). Рівень запасу капіталу, при якому інвестиції дорівнюють вибуттю, називається рівноважним (стійким) рівнем фондоозброєності праці і позначається k*. При досягненні k* економіка знаходиться в стані довгострокової рівноваги.

Рівновага є стійкою, оскільки незалежно від  вихідного значення до економіка  буде прагнути до рівноважного стану, тобто до k*. Якщо початкове k₁ нижче k*, то валові інвестиції sƒ(k) будуть більше вибуття (dk) і запас капіталу буде зростати на величину чистих інвестицій. Якщо k₂>k*, це означає, що інвестиції менше, ніж знос, а значить запас капіталу буде скорочуватися, наближаючи до рівня k*.

Норма заощадження (заощадження) безпосередньо впливає  на стійкий рівень фондоозброєності. Ріст норми заощадження з s₁ до s₂ зрушує криву інвестицій нагору з положення s₁ƒ(k) до s₂(k)[13].

У вихідному  стані економіка мала стійкий  запас капіталу k₁*, при якому інвестиції дорівнювали вибуттю. Після підвищення норми заощадження інвестиції виросли на (i′₁-i₁), а запас капіталу (k₁*) і вибуття (dk₁) залишилися незмінними. У цих умовах інвестиції починають перевищувати вибуття, що викликає ріст запасу капіталу до рівня нової рівноваги k₂*, що характеризується більш високими знаннями фондоозброєності і продуктивності праці.

Таким чином, чим вище норма заощадження, тим  більше високий рівень випуску і  запасу капіталу може бути досягнуть  у стані стійкої рівноваги. Однак  підвищення норми заощадження веде до прискорення економічного росту  в короткостроковому періоді, доти, поки економіка не досягне точки нової стійкої рівноваги.

Очевидно, що ні сам процес заощадження, ні збільшення норми заощадження не можуть пояснити механізм безупинного економічного росту. Вони показують лише перехід  від одного стану рівноваги до іншого.

Для подальшого розвитку моделі Солоу по черзі знімаються дві передумови: незмінність чисельності  населення і його зайнятої частини (їхня динаміка передбачається однаковою) та відсутність технічного прогресу.

Припустимо, населення росте з постійним  темпом n. Це новий фактор, що впливає  разом з інвестиціями і вибуттям на фондоозброєність. Тепер рівняння, яке показує зміну запасу капіталу на одного працівника, буде виглядати  як:  ∆k = i — dk — nk  чи   ∆k = і — (d + n)k.

Ріст  населення аналогічно вибуттю знижує фондоозброєність, хоча й по-іншому — не через зменшення наявного запасу капіталу, а шляхом розподілу  його між числом зайнятих. У даних  умовах необхідний такий обсяг інвестицій, який не тільки б покрив вибуття  капіталу, але і дозволив би забезпечити  капіталом нових робітників у  колишньому обсязі. Добуток nk показує, скільки потрібно додаткового капіталу в розрахунку на один зайнятого, щоб  капіталоозброєність нових робітників була на тім же рівні, що і старих.

Умова стійкої  рівноваги в економіці при  незмінної фондоозброєності k* можна  буде записати тепер так:

∆k = sƒ(k) — (d + n) k = 0  чи   sƒ(k) = (d + n)k

Даний стан характеризується повною зайнятістю ресурсів.

У стійкому стані економіки капітал і  випуск на один зайнятого, тобто фондоозброєність (k) і продуктивність (у) праці залишаються незмінними. Але, щоб фондоозброєність залишалася постійною і при рості населення, капітал повинен зростати з тим же темпом, що й населення, тобто:

∆Y/Y = ∆L/L = ∆K/K = n.

Таким чином, ріст населення стає однієї з причин безупинного економічного росту  в умовах рівноваги.

Відзначимо, що зі збільшенням темпу росту  населення зростає кутовий коефіцієнт кривої (d+n)k, що приводить до зменшення рівноважного рівня фондоозброєності (k’*), отже, до падіння k.

З базової  моделі Солоу випливає, що заощадження  капіталу само собою ще не забезпечує сталого економічного зростання. Економіка  неминуче прямує до стаціонарного стану, тому обсяги капіталу й продукції  на одного працівника є незмінними. Для пояснення сталого економічного зростання, яке простежується нині в багатьох регіонах планети, потрібно врахувати у моделі Солоу два  інші джерела економічного зростання  — збільшення населення та науково-технічний  прогрес. Проте перш, ніж з’ясувати  вплив збільшення чисельності робочої  сили на економічне зростання, коротко  оглянемо погляди економістів на зв’язок економічного зростання  і народонаселення.

Модель економічного зростання  Харода—Домара- Це найпростіша модель економічного зростання, яка була розроблена наприкінці 40-х рр. Модель описує динаміку доходу (Y). Який є сумою споживчих (С) та інвестиційних (І) витрат. Економіка вважається закритою, тому чистий експорт (NX) дорівнює нолеві, а державні витрати (G)в моделі не вирізняються. Основним фактором зростання є нагромадження капіталу[4].

Основні передумови моделі:

— постійна продуктивність капіталу MPK = dY/dK;

— постійна норма заощадження s = I/Y;

— відсутній  процес вибуття капіталу W = 0;

— інвестиційний лаг  дорівнює нулеві, тобто інвестиції миттєво переходять у приріст  капіталу. Формально це означає, що dK(t) = I(t);

— модель не враховує технічного прогресу;

• випуск не залежить від затрат праці, оскільки праця не є дефіцитним ресурсом;
• використовується виробнича функція Леонтьєва, яка передбачає неможливість взаємозаміни акторів виробництва — праці і капіталу.

Припускається, що  швидкість доходу пропорційна  інвестиціям: dY = MPK * I(t) = MPK * s * Y, а темп приросту доходу dY/Y * dt є постійним і дорівнює s * MPK. Він прямо пропорційний нормі заощаджень та граничній продуктивності  капіталу. Інвестиції (І) та споживання (С) в моделі Харода-Домара зростають з таким же постійним темпом (s * MPK)[9].

Модель  Харода-Домара непогано описувала реальні процесі економічного зростання 1920—1950 рр. Однак її передумова про те, що праця не є дефіцитним товаром, може не відповідати дійсності (зокрема тоді, коли темп зростання випуску перевищує темп зростання чисельності населення та зайнятих). Якщо праця не може заміщатися капіталом,  в технічний прогрес відсутній, то праця в моделі може стати лімітуючим фактором, а рівень виробництва і споживання в розрахунку на душу населення не зростатиме. Це припущення є значним недоліком даної моделі.

Технічний прогрес, якісні характеристики праці  й капіталу, їхня взаємодія і взаємо заміщення у процесі розвитку все ефективніших технологій є сьогодні найважливішими ресурсами і факторами  економічного зростання. В тому модель Харода-Домара. Яка не враховує ці фактори  і за якою основним джерелом зростання  є фізичне нагромадження капіталу, а основним інструментом регулювання  росту — норма заощадження, відійшла поступово на другий план.

2.3.  Прогнозування - необхідна умова економічного зростання

 

Передбачення завжди було одним  з атрибутів людського мислення, критерієм відбиття матеріального  і реального. Постійне прагнення  людини зазирнути в майбутнє пов'язане, перш за все, з вибором рішення  з багатьох можливих. Зрозуміло, що правильний вибір не можна зробити, не передбачивши всіх його бажаних  і небажаних наслідків, не зіставляючи  очікуване з інформацією, що змінюється. Бачення перспективи дозволяє своєчасно  виявити ризики і вжити заходів  запобігання негативних результатів, розкрити невизначеність у системі, обґрунтувати фактори, за яких можливе досягнення цілі. Таким чином, основна мета прогнозування - створити наукові передумови для прийняття оптимальних господарських чи інших рішень[17].

Роль прогнозування незмінно зростає  у зв'язку з прискоренням науково-технічного прогресу, а особливо при ускладненні  завдань управління, посилення невизначеності, що пов'язане з переходом до ринку.

Прогнозування (грец. - знання наперед) у широкому розумінні означає  передбачення, що випереджає відображення дійсності. За характером і міцністю зв'язків з об'єктом прогноз  знаходиться між гіпотезою та планом. Гіпотеза служить науковим передбаченням на рівні загальної  теорії. Теорія є підґрунтям прогнозу, але він більш визначений і  достовірний, має якісні та кількісні  параметри. Прогнозування можна  вважати і стадією планування, оскільки воно характеризує контури  майбутнього, без чого не можна розробити  програму дій.

Сьогодні основні завдання в  процесі побудови макроекономічних прогнозів в Україні в умовах нестабільності цін полягають у  всебічному обґрунтуванні, надійності прогнозів як інструменту прийняття  управлінських рішень, а також  відповідності вимогам сучасної економічної практики.

Макроекономічна розбалансованість  у країні позначається на загальній  спроможності економіки розвиватись. Тому програми макроекономічної стабілізації передбачають розробку та здійснення набору заходів, зокрема з інструментарію монетарної політики, з метою зрівноваження  основних макроекономічних показників[22].

Сьогодні з метою формування зваженої економічної політики у  більшості країн світу створені і діють спеціальні структурні підрозділи, які займаються аналізом виробничого  та фінансового секторів економіки, провадять та обґрунтовують прогнозні  розрахунки. У більшості країн, і  в Україні також, існує такий  орган - Міністерство економіки, який:

• вивчає, аналізує та прогнозує стан економіки країни;
• розробляє структурні макроекономічні прогнозні моделі;
• проводить дослідження міжнародного економічного та монетарного розвитку, стану світових фінансових ринків та їх впливу на економіку країни;
• •бере участь у розробці концепцій, стратегій, програм уряду з економічних питань і т.ін.

Показники прогнозу (числові характеристики об'єкта, обсяги і терміни робіт  і т. п.) мають ймовірнісну природу. На основі прогнозів здійснюється передбачення і приймаються управлінські рішення.

Мета прогнозування — отримати науково обґрунтовані варіанти тенденцій розвитку (зміни) керованого об'єкта (показників його стану) в часі і просторі. Джерелами інформації для прогнозів являються вербальні і письмові тексти, що отримуються в процесі комунікацій між людьми або у відкритому друці. Інформацію з відкритого друку отримують, використовуючи методи: структурно-морфологічний, визначення публічної активності, виявлення груп патентних документів, аналізу показників, термінологічного і лексичного аналізу, які будуть розглянуті далі.

Методи прогнозування - це сукупність способів і прийомів мислення, які дають змогу на основі ретроспективного аналізу тенденцій та закономірностей розвитку ендогенних (внутрішніх) та екзогенних (зовнішніх) даних об´єкта прогнозування зробити висновок про його розвиток у майбутньому за певних умов. У наш час, за оцінками фахівців, нараховується понад 200 різних методів прогнозування. З них на практиці використовується не більше 15-20. Методи прогнозування, як і прогнози, класифікуються за різними ознаками[15].

Однією з найбільш важливих кваліфікаційних  ознак медодів прогнозування  є ступінь формалізації. За цією ознакою виділяють інтуїтивні та формалізовані методи прогнозування.

Інтуїтивні методи використовуються в тих випадках, коли неможливо врахувати вплив багатьох факторів через складність об´єкта прогнозування. У цьому випадку використовуються думки експертів щодо поведінки об´єкта прогнозування. Вони можуть бути індивідуальні та колективні (рис. 2.1).

У практиці прогнозування найпоширенішими  серед методів індивідуальної експертної оцінки є методи анкетування, інтерв´ю, аналітичний танаписання сценарію.

Анкетування - це спілкування з експертом у письмовій формі. З цією метою розробляється спеціальна анкета, яка містить перелік запитань, на які експерта просять дати відповіді. При методі інтерв´ю здійснюється безпосереднє опитування експерта-спеціаліста. Аналітичний метод передбачає всебічний аналіз прогнозованого соціально-економічного явища з підготовкою відповідної доповідної записки. Метод написання сценарію ґрунтується на визначенні логіки розвитку прогнозованого об´єкта за різних умов[9].  

Рис. 2.1. Класифікація методів прогнозування

До колективних методів експертних оцінок включають методи колективної експертної комісії, колективної генерації ідей, Дельфі, матричний.

Суть методів колективної експертної оцінки для розробки прогнозів полягає  у досягненні погодженості думок  експертів з перспективних напрямів розвитку об´єкта прогнозування, що були раніше сформульовані окремими експертами.

Для проведення колективних експертних оцінок створюються робочі групи, які  проводять опитування, обробку матеріалів і аналіз результатів колективної  експертної оцінки.

Сутність методу колективної експертної комісії полягає в тому, що робоча група з´ясовує основні напрями розвитку об´єкта прогнозування, складає матрицю, в якій відображається генеральна мета, підцілі та засоби їх досягнення, і розробляє перелік питань для експертів (анкету). Опитування експертів проводиться з метою отримання відповіді на поставлені питання у вигляді оцінок імовірного варіанта розвитку подій. Заповнені експертами анкети використовуються для узагальнення думки і ступеня узгодженості думок експертів з кожного запитання. Остаточна оцінка визначається як середнє судження або середнє нормалізоване зважене значення оцінки.