Шляхи розвитку іноземного інвестування в Україні

   Кумулятивне інвестування, що виникає внаслідок такої спеціалізації, є стимулюючим фактором до припливу іноземних інвестицій у високотехнологічні галузі. Модель альтернативних витрат тісно зв'язана з моделлю життєвого циклу і моделлю наукомістких технологій, обґрунтованою Г.Хаберлером. За цією моделлю передові технології поширюються за кордон, породжуючи кумулятивне інвестування і зміни в структурі інвестиційних потоків. Теорія «втечі» капіталу поєднує в єдине ціле всі розглянуті теорії і моделі і, ґрунтуючись на них, пояснює, виходячи із загальних неокласичних і інституціональних позицій, причини відтоку капіталу Крім загальної причини «втечі» капіталу у вигляді зниження норми прибутку, факторами відтоку капіталу також можуть виступати несприятлива соціально-економічна ситуація, високий ризик вкладення, різке погіршення кон'юнктури ринку і т.ін. Цільовою функцією залучення іноземних інвестицій для сучасної держави стає не просте залучення додаткових фінансових ресурсів, але і забезпечення мотивації їх цільового припливу в галузі, здатні до генерації кумулятивного ефекту розвитку економіки. Цікавим у цьому відношенні є положення про те, що навіть якщо в розпорядженні суспільства перебуває значна кількість фахівців з вищою освітою, це може і не бути основою довгострокового росту, оскільки основним є відповідність спеціалізації таких фахівців конкретним структурним потребам кожної економіки. У цьому зв'язку недоліки окремих базових факторів можуть стати основою розвитку інноваційного процесу, тобто недоліки статичної моделі конкуренції можуть стати перевагами в динамічній. Тому, в умовах постійного загострення світової конкуренції, особливого значення набуває точне визначення стратегічних напрямів розвитку країни.

   Значна різниця в підходах до формування національних стратегічних установок, розходження культурних і історичних складових суспільства обумовлює для країн можливість досягнення успіхів тільки в тих галузях, у яких вони виявилися здатні створити найбільш динамічне і конкурентне середовище.

   У загальному вигляді модель Портера-Ругмана-Даннінга є відображенням інституціональних підходів до оцінки основних складових сприятливого як для інвестора, так і для реципієнта інвестиційного клімату за умови інтеграції. Незважаючи на те, що модель у першу чергу орієнтована на оцінку основних складових сприятливого інвестиційного клімату на мікрорівні, перш за все це все-таки модель формування національної інвестиційної політики щодо ММК в умовах глобалізації. Інституціональні підходи до аналізу інвестиційної діяльності виділяють такі складові національного інвестиційного клімату, вплив на який з боку держави є основою керування участі країни в процесах ММК:

1. економічні: показники макроекономічного розвитку/ стан грошово-кредитної сфери/ національні економічні переваги/ розвиток базових факторів виробництва: праця, ресурси, капітал)/ стан внутрішньої конкуренції / участь країни в міжнародному поділі праці / стан супровідних і допоміжних галузей/ рівень транснаціональних зв'язків/ експортний потенціал країни;
2. інституціональні: інституціональна побудова суспільства / рівень ідеології / правова база / наявність груп соціально-політичного й економічного впливу і лобіювання / менталітет нації;
3. політичні: стратегія розвитку національної економіки / зовнішньоекономічна стратегія держави / політична ситуація у світі / рівень інтеграції держави в політичні об'єднання / рівень захисту національної економіки і національної безпеки / політичні рішення міжнародних організацій;
4. соціальні: стан, пріоритети і потреби соціального розвитку;
5. екологічні. Узагальнюючи наведений вище огляд теорій, моделей і концепцій ММК, відзначимо таке. Особливості сучасної інвестиційної діяльності висувають ряд нових вимог до економічної теорії поглибленого вивчання макроекономічних, інституціональних факторів і суб'єктивної мотивації ММК.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2: Аналіз міжнародного руху капіталу.

2.1. Географія і  масштаби міжнародного руху капіталу

   Масштаби руху капіталу в світі в цілому і в межах структурних підрозділів можливо оцінити лише приблизно на основі даних консолідованого платіжного балансу всіх країн світу (див. табл. 2.1).

   До 90-х років переважаюче значення мали прямі інвестиції. Найбільше зростання прямого зарубіжного капіталовкладення припадає на період з Корейської війни (1950 – 1953 рр.) і до першого нафтового шоку (1973 – 1974 рр.). Типовими зарубіжними капіталовкладниками були компанії США, що займались добуванням корисних копалин та інших сировинних продуктів.

   З початку 90-х років відбулось стрімке збільшення ролі портфельних інвестицій серед інших форм міжнародного руху капіталу.

   Якщо в 1987 році доля портфельних інвестицій складала близько 36 %, то в 1993 році – 66 %.

Табл. 2.1

Масштаби міжнародного руху капіталів (у млрд. дол. США)

		1987	1990	1993
Прямі інвестиції	вивезення	137,0	238,5	188,0
	вивезення	129,9	206,3	173,3
Портфельні інвестиції	вивезення	120,7	187,4	506,4
	вивезення	133,8	189,1	699,1
Інші	вивезення	73,8	110,1	69,1
	вивезення	47,5	144,5	1002

 

     Як у експорті, так і в імпорті підприємницького  капіталу провідні позиції традиційно  займають індустріально розвинені  країни, на частку яких на сьогодні  припадає більше 90 % загальносвітового  обсягу як прямих, так і портфельних  зарубіжних капіталовкладень (див. табл. 2.2, 2.3).

 

 

 

 

Табл. 2.2

Щорічні прямі зарубіжні  капіталовкладення (в млрд. дол. США)

		1987	1990	1993
Всього	вивезення	137,0	238,5	188,0
	вивезення	126,9	206,3	173,3
Розвинуті країни	вивезення	133,3	228,3	179,9
	вивезення	113,2	174,64	103,2
	вивезення	3,1	102	8,1
Країни, що розвиваються	вивезення	137	31,7	70,1

 

Табл. 2.3

Щорічні портфельні зарубіжні  капіталовкладення (в млрд. дол. США)

		1987	1990	1993
Всього	вивезення	137,0	238,5	188,0
	вивезення	126,9	206,3	173,3
Розвинуті країни	вивезення	133,3	228,3	179,9
	вивезення	113,2	174,64	103,2
	вивезення	3,1	102	8,1
Країни, що розвиваються	вивезення	137	31,7	70,1

 

   Серед них особливо  виділяються три центри світового  господарства: США, Західна Європа, Японія. Безумовний лідер післявоєнних  десятиліть – США поступово  втрачають свої позиції. Хоча  за сукупним обсягом прямих  зарубіжних інвестицій (близько  700 млрд. дол. США на початок  90-х рр.) вони все ще майже  вдвічі випереджали своїх найближчих  конкурентів Японію та Великобританію (відповідно 248 та 242 млрд. дол. США), але  цей розрив має тенденцію до  скорочення. Адже в 1985 році сумарні  прямі зарубіжні інвестиції США  (362 млрд. дол. США) більш ніж  у чотири рази перевищували  відповідний показник другого  на той час великого експортера  капіталу – Великобританії (86,6 млрд. дол. США), більш того, на межі 80 – 90 рр. і Великобританія, і Японія  випереджали США за абсолютними  показниками щорічних прямих  зарубіжних інвестицій.

   Останні десятиліття підприємницький капітал починають вивозити і країни, що розвиваються (насамперед, нові індустріальні країни Південно-Східної Азії).

   На межі 70-80-х років суттєві зміни відбулись і в сфері імпорту підприємницького капіталу:

1. США стали найважливішим імпортером капіталу. Така ситуація зумовилась посиленням позицій фірм Західної Європи та Японії, що прагнуть дістатися ринку США;
2. розвивається тенденція щодо орієнтації іноземного капіталу на індустріально розвинуті країни. У цілому на їх частку припадає в сучасних умовах 3/4 імпорту підприємницького капіталу, а на частку країн, що розвиваються, та постсоціалістичних країн – лише 1/4. Зниження частки країн, що розвиваються як об’єктів прикладення іноземного капіталу тісно пов’язане зі змінами галузевої структури зарубіжного підприємництва. У сучасних умовах основними його напрямками є обробна промисловість (у першу чергу наукоємні галузі) та сфера послуг. Необхідні умови для інвестицій подібного типу існують, насамперед, в економічно розвинених країнах, а також в нових індустріальних країнах.

   Прямі іноземні інвестиції обходять країни третього світу ще й тому, що там іноземні капіталовкладники зіткнулися з хвилею експропріації та опору, яка особливо проявилась у 70-х роках.

   Починаючи з 1979 року, великі потоки іноземного капіталу спрямовуються до Китаю.

   Географічна структура світового ринку позичкових капіталів—відображає рух капіталів між країнами, групами країн та регіонами світу переважно через міжнародні фінансові центри.

   Основні передумови формування фінансових центрів:

• високий рівень економічного розвитку країни;
• активна участь у МЕВ;
• розвинений національний ринок капіталів;
• ліберальне валютне і податкове законодавство;
• вигідне географічне розташування;
• відносна політична стабільність.

 

   Провідними фінансовими центрами є: Нью-Йорк, Лондон, Токіо, Цюрих, Фракфурт-на-Майні; нові фінансові центри: Бахрейн, Панама, Гонконг, Сінгапур.

   Ядром світового ринку капіталів є Євроринок-це частина світового ринку позичкових капіталів, на якому банки здійснюють депозитно-позичкові операції у євровалютах(валюта, яка функціонує як позичковий капітал поза країною її походження.

   Особливості Євроринку:

• не контролюється ні державою емітентом, ні державою де розміщений банк;
• не регламентується;
• звільнений від податків;
• більш прибутковий.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Транснаціональні корпорації

   Транснаціональні корпорації (ТНК) – основний суб’єкт закордонного капіталовкладення в сучасному світі.

   ТНК – міжнародні компанії за характером своєї діяльності: вони володіють чи контролюють виробництво продукції (чи послуг) поза межами країни базування, розташовуючи в різних країнах світу свої філії, і функціонують відповідно до глобальної стратегії, що розробляється головною компанією.

   Таким чином, «міжнародність» ТНК визначається роллю, яку мають зарубіжні операції в усіх аспектах економічного життя цих компаній.

   Комісією з ТНК ООН розроблене наступне визначення:

   ТНК – це компанія, що включає одиниці в двох або більше країнах, незалежно від їх юридичної форми та сфери діяльності. Її система прийняття рішень дозволяє проводити узгоджену політику і здійснювати загальну стратегію через єдиний керівний центр. Окремі одиниці пов’язані власністю так, що одна з них може мати значний вплив на діяльність інших і, зокрема, ділити знання, ресурси і відповідальність з іншими.

   Основні мотиви «транснаціоналізації» бізнесу:

1. забезпечення свого виробництва іноземною сировиною;
2. закріплення на закордонних ринках збуту шляхом створення своїх філій;
3. раціоналізація виробництва шляхом його переміщення до країн з меншими витратами виробництва, ніж на національній території;
4. орієнтація на «техно-фінансову стратегію», яка полягає у використанні зарубіжних капіталовкладень для створення таких форм закріплення на зарубіжних ринках, як організація супідрядних підприємств; укладання довгострокових партнерських угод з іншими фірмами; відмова від частини старих виробництв і розширення нових видів діяльності, насамперед, у сфері науково-технічних досліджень і розвитку, пошук прибутків на міжнародних фінансових ринках.

   ТНК належить 90 % прямих зарубіжних капіталовкладень. На них же припадає більш ніж 1/2 світової торгівлі. Міжнародна торгівля сировиною майже повністю знаходиться під їхнім контролем. ТНК контролюють 90 % світової торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, джутом і залізною рудою; 85 % – міддю та бокситами; 80 % – чаєм та оловом; 75 % – бананами, натуральним каучуком та сирою нафтою.