Приватизація в Україні: передумови виникнення, історія та сучасний стан

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

на тему:

Приватизація в Україні: передумови виникнення, історія та сучасний стан

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                  

 

План

 

Вступ.

 

Розділ   І.  Приватизація як об'єктивна закономірність реформування економіки      

                  України.

 

Розділ  ІІ.  Історія приватизації в Україні: основні етапи.

 

Розділ ІІІ.  Сучасний стан та основні проблеми приватизації в Україні.

 

Висновки.

 

Список літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Перехід до ринкової економіки - це докорінна перебудова суспільно-економічної структури економіки, системи господарювання, це тривалий і багатогранний процес.  Величезна складність і глибина цього процесу вимагають здійснення широкого комплексу заходів, серед яких чільне місце посідають роздержавлення власності, демонополізація економіки шляхом перетворення державної власності у багатоманітну систему рівноправних форм власності і господарювання, деконцентрація виробництва, перехід до організаційно-економічної структури виробництва, в якій поряд із великими підприємствами значно поширені середні та, особливо, дрібні за масштабами підприємства.

З початку 90-х років у засобах масової інформації та в повсякденному вжитку з’явилися нові слова – «приватизація», «роздержавлення». Приватизація (роздержавлення) — це відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній, республіканській (Автономна Республіка Крим) і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб з метою підвищення мотивації до праці, який є складовою економічної реформи, спрямованої на створення ринкової, багатоукладної соціально спрямованої економіки в Україні з рівноправним існуванням різних форм (приватної, колективної, державної) власності на засоби виробництва. Це формування прошарку власників, господарів як основи багатоукладної соціально-орієнтованої економіки. Приватизація сприяє зміні відносин власності на засоби виробництва, структурній перебудові економіки, розвитку конкуренції та капіталізації доходу і на цій основі стабілізації економічного стану. Одночасно вона потребує методичного обгрунтування та правового забезпечення. Удосконалення процесу приватизації базується на накопиченні практичного досвіду.

Структура механізму приватизації включає: створеня органів приватизації з чітким визначенням їх функцій на усіх структурних рівнях; порядок визначення об'єктів приватизації; форми і методи перетворення державної власності; технологію проведення приватизації державної власності, що базується на відповідній законодавчій основі.

Нинішній час має знакове значення щодо роздержавлення, приватизації для України. Відходить у небуття, в історію адміністративно-командна економіка, на її руїнах народжується новий соціально-економічний лад, що передбачає стале економічне зростання, високотехнологічний спосіб виробництва, інтенсивний розвиток ринкової інфраструктури, малого і середнього бізнесу, конкуренції, суттєве підвищення життєвого рівня населення.

На початку 90-х років в Україні покладали великі надії на приватизацію. Вона мала стимулювати розвиток народного господарства країни, привести до суттєвих структурних змін в економіці, розкрити простір для стрімкого поступу малого і середнього бізнесу, народження і становлення середнього класу, залучити у значних обсягах іноземні інвестиції, новітні технології, запровадити досягнення сучасного менеджменту в реальний сектор економіки.

Одним з головних завдань приватизації в Україні є поява реального власника, демократичний та справедливий розподіл власності і подальший її перерозподіл з метою максимально ефективного її використання як в інтересах власника, так і в громадських та загальнодержавних інтересах.

Успішно проведена приватизація спроможна викликати такі докорінні зміни в суспільно-економічних відносинах:

• ліквідацію державної монополії в багатьох галузях народного господарства, створення основ ринкової конкуренції;
• появу ефективного власника з метою прискорення виведення економіки країни з кризового стану;
• виникнення нової психології власника в основної маси економічно активного населення країни;
• залучення додаткових надходжень до бюджету;
• стимулювання розвитку фондового ринку як механізму розподілу та перерозподілу капіталу;
• децентралізацію економіки, виникнення прогресивних механізмів управління;
• відновлення інтеграційних процесів у формах, що відповідають новим економічним умовам.

Розділ І.   Приватизація як об'єктивна закономірність  

   реформування економіки  України

 

Немає жодної схожої причини, що спричинила приватизацію на Заході й у нас. Так, у західних країнах приватизація має на меті підвищення ефективності існуючої системи «змішаної» економіки як на макро-, так і на мікрорівні. Перед Україною стояло більш грандіозне завдання - роздержавлення суперцентралізованої монопольної власності з метою створення нової структури власності, адекватної повноцінному ринку, включаючи формування нових власників. Це завдання ускладнювалося тим, що на шляху приватизації в Україні було чимало серйозних труднощів не тільки ідеологічного та політичного, але й соціально-економічного характеру. Більшість промислових підприємств в Україні були технічно застарілими та потребували модернізації. Треба було також освоювати сучасні методи виробництва, однак для цього не було достатньо конструкторських та управлінських навичок. Крім того, відсутність раціональної системи цін створила додаткові труднощі у процесі контролю за діяльністю підприємств.

Перехід від тотального одержавлення до ринкової економіки потрібно було здійснити в умовах розладу адміністративно-командної системи, руйнування старих господарських зв’язків за майже повної відсутності ринкової інфраструктури (насамперед банківської системи та фінансових ринків). Приватизацію проводили в нестабільній, нестійкій економіці за постійних спроб старої політичної та господарської еліти створити штучні псевдоринкові структури й таким чином зміцнити своє колишнє всевладдя.

Ситуація ускладнювалася тим, що людство ще не нагромадило достатньо досвіду переходу від адміністративно-командної системи до ринкової економіки. Досвід східноєвропейських країн порівняно невеликий, крім того, на відміну від України вони мали свою державність, їх економіка була менш залежною від інших держав і почасти інтегрованою зі світовою економікою. Економіка України, навпаки, була складовою так званого єдиного народногосподарського комплексу. Це зумовлювало її істотну залежність від економіки та політики інших держав – республік колишнього Радянського Союзу.

Однак складні та некеровані процеси в економіці України в перші роки становлення незалежної держави вимагали швидких і кардинальних змін, тому постало невідкладне завдання проведення приватизації як головної складової економічної реформи, яка забезпечує докорінні зміни соціальної структури та соціально-економічного ладу. Було очевидно, що стримування приватизації державної власності неминуче призводить до необґрунтованих затрат державних фінансів на підтримку підприємств, які у сучасних умовах давно перестали бути державними. Будучи непідготовленими до конкуренції, вони потребували дотації, списання кредитів, податкових і торгових пільг. Кризові процеси в економіці вимагали кардинальних змін, робили невідкладним питання проведення приватизації як головної складової економічної реформи.

Порівняно з центрально- та східноєвропейськими країнами Україна була менш підготовленою до здійснення процесів приватизації. Разом з тим слід зазначити, що в умовах, коли економіка України перебувала у вкрай скрутному, розбалансованому стані, процес приватизації був більш ніж актуальний для нашої країни. Тільки роздержавлення, приватизація та демонополізація економіки могли забезпечити створення ринково-конкурентного середовища, яке мало стати основою здійснення структурних зрушень в економіці, а також підвищення якості продукції та лібералізації цін.

Активне обговорення питання про доконечну потребу приватизації розпочалося в зв’язку з реформою господарського механізму 1987 р. і переходом до ринкових відносин. Зростаючі диспропорції в народному господарстві, падіння ефективності виробництва та підрив споживчого ринку, які супроводжували впровадження ринкових відносин у Радянському Союзі пояснюється несумісністю ринкового ведення господарства та панування у виробництві державної власності. Окрім того, державну власність розглядали як основу існуючого політичного ладу, а отже, приватна власність мала стати економічним гарантом демократії. Тому приватизація в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, первісно була не тільки економічним, але й політичним процесом.

Загалом реформи в Україні, спрямовані на створення економіки західного зразка, випливали з потреби докорінної перебудови структури власності на користь закріплення та розширення приватного сектора. У цих умовах приватизації відводили роль основи системних змін у суспільстві й економіці, оскільки зміна соціально-економічної моделі поряд з реформами політичної системи вимагала й глибокої перебудови відносин власності.

Перші прояви процесу роздержавлення ще радянської власності спостерігалися після прийняття Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду (23 листопада 1989 р.). Названий документ дозволяв трудовим колективам, іншим юридичним особам, а також фізичним особам брати державне майно в оренду і працювати за нових трудових і майнових відносин. Характерною особливістю є те, що піонери нової форми господарювання (орендарі) отримали можливість за існуючої старої системи вседержавності і всевладдя набути певного досвіду самостійності, «загартуватися» для подальшого виживання в новому, конкурентному середовищі.

Процес державотворення в 1989 – 1991 рр. на території колишнього Радянського Союзу був дуже стрімким. Політичне й економічне розмежування з центром (Москвою), утворення 15 нових, суверенних держав зумовили ряд проблем вже на міждержавному рівні. Україна у світлі політичних подій (прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України та Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, схваленого 1 грудня цього ж року всенародним голосуванням), спираючись на багатовікову історію державотворення, обрала шлях незалежної держави. Потрібно було вирішувати майнові питання – здійснювати розмежування власності між новоутвореними державами. Тому Кабінет Міністрів Української РСР прийняв рішення про утворення Фонду державного майна УРСР (постанова від 19 серпня 1991 р. № 158).

Насамперед слід було здійснити розподіл державного майна (підприємств) в Україні на майно загальнодержавної (республіканської) власності та майно територіально-адміністративних одиниць, так звану комунальну власність області, району, міста, селища, сільської ради (постанова Кабінету Міністрів України від 5 листопада 1991 р. № 311).

На виконання зазначеної постанови обласні (міські міст Києва та Севастополя) ради народних депутатів своїми рішеннями підтвердили та закріпили власність територіально-адміністративних одиниць – районів, міст, селищних та сільських рад. У Києві, зокрема, це було рішення Київради № 26 1992 р.

31 жовтня 1991 р. Верховна Рада України  прийняла Концепцію роздержавлення  і приватизації підприємств, землі  та житлового фонду.

Проводилася велика організаційна робота щодо створення на основі державної власності нових форм господарювання – колективних підприємств, закритих акціонерних товариств, орендних підприємств тощо – шляхом комерціалізації підприємств торгівлі та громадського харчування (Указ Президента України «Про комерціалізацію державної торгівлі і громадського харчування» від 31січня 1992 р. № 70). Було поставлено завдання в стислі терміни розформувати громіздку, застарілу і забюрократизовану форму управління, таку як трест, об’єднання, торг і т. п. Народні депутати України, активно працюючи над новим законодавчим полем, прийняли низку основних законів України, а саме:

• «Про власність» (від 07.02.91 № 697-ХІІ);
• «Про господарські товариства» (від 19.09.91 № 1576-ХІІ);
• «Про цінні папери і фондову біржу» (від 18.06.91 № 1201-ХІІ);
• «Про приватизацію майна державних підприємств» (від 04.03.92 № 2163-ХІІ);
• «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (від 06.03.92 № 2171-ХІІ).

Водночас видано ряд інших законодавчих та підзаконних актів, що регулювали питання реформування державної власності в Україні:

• Постанову Верховної Ради України «Про Державну програму приватизації майна державних підприємств» (від 07.07.92 № 2545-ХІІ);
• постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Методики оцінки вартості об’єктів приватизації та оренди» (від 02.09.92 № 552) та «Про затвердження Порядку перетворення в процесі приватизації державних підприємств у відкриті акціонерні товариства» (від 07.12.92 № 686).

У цей період згідно з чинним законодавством місцевим органам самоврядування надавалося право: утворювати свої органи управління комунальним майном та свої органи приватизації майна; затверджувати свої програми приватизації майна територіально-адміністративної одиниці тощо.

Для оперативного виконання завдань Державної програми приватизації майна державних підприємств на місцях та відповідно до Тимчасового положення про Фонд державного майна України (ФДМУ) (Постанова Верховної Ради України від 07.07.1992 № 2558-ХІІ) в областях почали створювати регіональні відділення ФДМУ.

Актуальним стало питання роздержавлення майна шляхом передачі його в оренду і приватизації орендованого державного майна. (Відповідно до законів України про власність і оренду орендар набуває прав користування та володіння майном). Першим паростком приватизації була оренда з викупом.

Автори приватизаційного законодавства мали враховувати такі реалії соціально-політичної й економічної ситуації в новій державі в 1991–1992 рр.:

• консервативність українського населення та панування в масовій свідомості, хоча і зі значною домішкою традиційної селянської дрібнобуржуазності, соціалістичних стереотипів;
• панування старої комуністичної бюрократії в нових владних структурах. Беручи до уваги традиційну консервативність населення, було легко передбачити малу ймовірність швидких кадрових змін в українській політичній еліті;
• дуже незначний політичний і економічний вплив нового приватного капіталу;
• економічне панування директорів великих державних підприємств у виробничому секторі. Як відомо, колективістські реформи М.С. Горбачова в сфері управління підприємствами фактично надали директорам права власника (без майнової відповідальності). Відповідне законодавство про підприємства в Україні ще більш зміцнило їх позиції;
• відсутність ринкового середовища, у якому купівля-продаж державної власності відбувається за законами ринку;
• відсутність вільних і достатніх фінансових капіталів у потенційних покупців державної власності;
• непідготовленість державних підприємств до приватизації та до роботи в новій економічній ситуації;
• нерозуміння значною частиною населення важливості процесів приватизації та небажання адаптуватися до вимог нової системи господарювання;
• ейфорія політичних діячів, які сподівалися на швидкі успіхи від процесів приватизації.