Шпаргалка з етики та естетики

 

 

 

 

 

12. Благо і добро

Добро - провідна ідея моральної свідомості. Від розуміння добра залежало, як правило, принципове спрямування всієї системи відповідних етичних поглядів. Що ж являє собою добро як моральна ідея?

 Передусім звернімо увагу на зв'язок ідеї добра з іще позаетичним, загальнофілософським за своєю суттю поняттям блага. Зв'язок цей у деяких мовах зафіксований і етимологічне. В латині, німецькій, англійській мовах тощо обидва ці поняття позначаються єдиним терміном. І це не випадково: від того, як ми розумітимемо сенс поняття «благо», великою мірою залежить, який смисл ми будемо вкладати і в наші уявлення про добро. В повсякденному слововжитку ми нерідко говоримо про «благо» в множині, виділяючи блага матеріальні, духовні, споживчі та ін. У такому вживанні благо чітко співвідноситься з певною людською потребою, з певною стороною людського буття, умови для розвитку якої воно створює. Відповідно й благо як таке постає чимось не більшим, ніж сукупність умов, потрібних або бажаних для підтримки існування людини й забезпечення її розвитку —економічного, технологічного, духовного,

культурного і т. д. Легко бачити, що подібне тлумачення блага цілком

придатне для всілякого роду економічних і т. п. калькуляцій; разом з тим у концептуальному плані воно мало чим відрізняється від розглянутого вище розуміння цінностей, що пов'язує їх із вдоволенням суб'єктивних потреб, і, далі, від елементарного уявленн про корисне. Проте історії філософії й культури більш значне місц посідає інше, духовн осмислене розуміння блага — як позитивног змісту буття взагалі, пов'язаного з розвитком його різнобічних потенцій, звільненням його продуктивних засад, реалізацією йог призначення. Благо з такого погляду — як позитивна здійсненніст буття загалом — є світоглядною характеристикою, що визначає певну цілісну якість ставлення людини до дійсності. Причому ця якість, я  неважко переконатися, надзвичайно важлива для розвитку людської моральності. Адже для того, щоб серйозно ставитися до своїх

обов'язків, прагнути до реалізації добра, шукати можливість зробит свій внесок у розвиток позитивних начал зовнішнього буття, людин передусім має бути впевненою, що ці позитивні начала справді-таки існують, має бути переконаною у благості буття загалом; в іншому разі її життєве завдання могло б бути зведене до примітивног егоїстичного самоствердження. Бо, кінець кінцем, нащо мені обмежувати себе (а з цього й починається мораль) заради інших, заради світу, якщо в цьому світі все одно немає світла, немає блага добра? З наведених міркувань стає очевидним зв'язок морально поведінки людини з тим, як вона вирішує для себе світоглядн проблему блага. В більшості традиційних культур, зокрема в християнській культурі європейського середньовіччя, присутність у зовнішньому бутті цілком певних позитивних засад жодних ивних засад жодних сумнівів не викликала. Що ж до промислово-технічної цивілізації останніх століть, для неї дедалі більшою мірою ставало показовим переконання, що природа, як казав тургенєвський Базаров не храм, а майстерня, що бутя саме по собі не добре й не зле: все залежить від того застосування, яке знайде для нього людина. Нарешті, вже в XX ст., під впливом нинішніх негараздів, трагедій проблем вочевидь набирає сили й уявлення, що буття саме по собі не благо й навіть не щось нейтральне, а, скоріше, зло, що воно насичене якимись злими потенціями. Природно, що така світоглядна еволюція не могла не спричинитися до певної деградації моральності, до приглушення почуття відповідальності, зростання насильства, жорстокості тощо. Втім, і за нинішніх умов запорукою моральної не-байдужості залишається принципова довіра до буття, ставлення до нього як до блага. Таким чином, підтверджується рол ідеї блага як світоглядної передумови моральності загалом. Однак передумова — це ще не сама моральність. Щоб ідея блага здобул безпосередньо моральне значення, вона має бути осмисленою як чинник волеви-значення людської особистості — те, що людина сприймає не в абстрактно світоглядному плані, а як рушійну силу власного вибору, джерело власних зобов'язань. Осмислена таким чином, ідея блага трансформується в ідею добра.

 

13. Зміст ідеї добра.

Найбільш формальне, але ж і незаперечне визначення сутності добра зводилося б до того, що добро — це інтегральний зміст усієї сукупності моральних вимог, свого роду цілісний образ того, що моральність узагалі вимагає від людини. Якщо ж оглянути основні змістові визначення добра, які висувалися в історії етики, неважко переконатися, що вони відображають принципові підходи в розумінні моральності загалом.

Найбільш формальне, але ж і незаперечне визначення сутності добра зводилося б до того, що добро — це інтегральний зміст усієї сукупності моральних вимог, свого роду цілісний образ того, що моральність узагалі вимагає від людини.

Щасливе життя передбачає розумне самообмеження, свободу волі, духовне самовдосконалення, культивування таких вищих задатків людського духовного й душевного світу, як жадоба пізнання і безкорислива дружба тощо.

Яскравим зразком подібних теорій є, зокрема, вчення І. Канта про категоричний імператив. Детальніше, втім, кантівську етику ми розглянемо в іншому місці, тут же достатньо зазначити, що добро в Канта постає як атрибут автономної моральної волі; добрим є вчинок, відповідний моральному законові як такому — не менше, але й не більше.

Наприклад, багатьом проявам добра властиво те, що вони викликають у людини задоволення; звідси може виникнути спокуса вважати, що задоволення —це і є добро.

Спокуса ця виявляється тим сильнішою, що на відміну від специфічної, суто моральної ідеї добра, задоволення — справа цілком емпірична, «натуральна», його можна досліджувати на широкому фактичному матеріалі, користуючися послугами різних галузей знання. Проте скільки б ми не займалися вивченням різного роду задоволень, саме по собі це нітрохи не додасть доказової сили нашому вихідному твердженню про те, що задоволення — це і є добро.

 «добро —  це бажане», «добро — це вищий  розвиток», «добро — це щастя» і т. п., навіть із твердженням «добро — це самовизначення автономної моральної волі», на якому базується етична теорія Канта.

Кожна людина, зазначає англійський філософ, узагалі кажучи, розуміє значення поняття «добро», однак це знання є чисто інтуїтивним: людина не може здати собі справу про те, з допомогою яких кроків свідомості вона до цього знання прийшла

Безперечно, можна сказати, що задоволення є добро, і щастя — добро, і корисність — добро, і досконалість, тим більше, за Кантом, виконання морального закону також є добро. Однак ми не можемо «перевернути» цей ряд тверджень і сказати, що добро — це задоволення й тільки задоволення або корисність і тільки корисність, чи навіть тільки виключно виконання кантівського категоричного імперативу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

14. Види морального зла і єдність його природи 

Виды морального зла и единство его природы

Нравственное зло - это зло, которое человек выбирает; выбирает той или иной степени, в силу тех или иных причин.

 «Всеобщая история  бесчестья», которую задумал заключить современный аргентинский писатель X. Л. Борхес, могла бы, очевидно, содержать множество оригинальных образов и идей - хотя и монотонных повторений в ней тоже было бы немало. Впрочем, относительно общей структуры морального зла в большинстве этиков сомнений нет. Как отмечает, в частности, современный исследователь А. П. Скрипник, в моральном зле можно выделить следующие две главные «протоформы». Первую из них образует такое господство субъекта над людьми и окружающим миром, такое их использование, которое наносит им вред, приводит к их разрушению и гибели. Вторую - такое подчинение субъекта внешним обстоятельствам и своим собственным склонностям, ведущего к превращению им самого себя на пассивный предмет приложения стихийных сил, на простое средство удовлетворения чьих-то капризов и в результате - к деградации этого субъекта, разрушение его физических или душевных качеств. Первую из этих «протоформ» можно условно определить как враждебность, вторую - как распущенность. Первая вырастает из активного самоутверждения за счет других, вторая - из нежелания сопротивляться внешнему давлению и овладеть собственные склонности. Оба указанные разновидности широко представлены в истории зла. Первый из них реализуется в таких чувствах, как гнев, ненависть, таких личностных качествах, как агрессивность, жестокость. Второй сказывается в малодушии, трусости и т.п. Вместе с тем оба имеют общие корни; в обоих случаях определяющим для нравственного зла остается непринужденная санкция человеческой воли. Относительно первой разновидности зла, наличие в нем такой волевой санкции является вполне очевидной. Но и во втором она также присутствует - если только мы действительно имеем дело с моральным злом.

15.  Типові концепції зла.

Как в истории культуры, так и в повседневной жизненной практике мы встречаем некоторые типичные концепции зла, рисующие с разных сторон его сущности. Так, в античном мире царил, как известно, синкретизм, единство этических и эстетических ценностей. Если прекрасным, что мог представить себе античный грек, был замечательный упорядоченный космос, то он же стоял и как высшее воплощение добра. Согласно олицетворением уродства и зла считался хаос - состояние беспорядка, где порядок нарушен и каждая частица существует сама по себе, как ей заблагорассудится. «Как в космосе», мог сказать человек той эпохи, имея в виду «как положено», «порядочно», «хорошо»; в свою очередь, «неприлично», «непорядочно», «плохо» выглядело «не так, как в космосе », то есть без надлежащего.

Далее, если обратиться к религиозному, в частности христианского мировоззрения, зло выступает прежде всего как гордость, презрение. Именно гордость - определяющая черта Люцифера, мятежного подданного Бога, который, желая самоутверждения, восстал против своего обладателя, нарушил целостность божественного универсума, за что и попал в ад. Восстания и наказания Люцифера христианство рассматривает как ужасающий пример для каждой человеческой души, способной упасть в грех высокомерия, стать на путь зла.

Согласно марксистской социально-классовой концепции морального зла, социальный класс способен порождать положительные нравственные ценности, вносить вклад в общечеловеческую мораль, пока его интересы совпадают с общими интересами общественно-исторического развития. Когда гармония между теми и теми интересами исчезает и данный класс, сосредотачиваясь на целях собственного самоутверждения, становится тормозом на пути дальнейшего прогрессивного развития, - он начинает во все возрастающих масштабах генерировать нравственное зло.

Обратимся, наконец, к реальности нашей жизни, к опыту повседневных человеческих отношений. Не называем ли мы человеком злым холодного эгоиста, равнодушного к проблемам и страданиям своих ближних и способного использовать их слабости ради собственного самоутверждения? (Встречаются, конечно, в жизни и разного рода маньяки, всевозможные демонические персонажи, однако речь идет не о них, а о обычные бытовые проявления зла.)

 

16. Субстанціалістське і антисубстанціалістське розуміння зла

Одна з найважливіших розмежувальних ліній в історії світової етики пов'язана з відповіддю на запитання: чи є зло за своєю суттю лише чимось негативним, лише запереченням і руйнуванням добра – чи воно позначає якусь особливу самодостатню реальність, тобто субстанцію, що корелятивно співвідноситься з добром, проте має власні витоки в бутті?

Класичний взірець концепції субстанційності зла, що виходить з визнання його незалежного й самостійного існування, дає, зокрема, давня перська релігія. Згідно з уявленням зороастрійців, поряд із добрим богом Ахурамаздою існує й рівнопорядкове йому верховне зле божество Ангро-Майнью, або Ахріман, котре також володіє творчими потенціями. На кожне добре творіння Ахурамазди Ахріман відповідає актом своєї злої творчості: так, ним породжені всіляке лиходійство, чаклунство, зима, смерть, хвороба, старість, отруйні комахи й плазуни та ін. Якщо Ахурамазда створює 16 країн добра, то Ахріман -16 країн зла тощо.

Оскільки Ангро-Майнью, як вважали зороастрійці, є духом злим не в силу якихось минущих обставин, а за самою своєю незмінною суттю, через що, навіть переможений, він не міг би слугувати добру, - боротьба з ним та його царством зла могла вестися тільки на цілковите винищення. Тому у світі на даній стадії космічної теорії, пов'язаній із протистоянням світлого і темного божества, всюди панує непримиренна поляризація доброго і злого начал, іде нескінчена війна між ними, в яку виявляється залученою вся сукупність існуючих створінь.

Ще один яскравий приклад субстанціалізації зла становлять численні гностичні вчення.Зороастрійський дуалізм у розумінні добра і зла гностики поєднали з платонічним дуалізмом духовного й тілесного, небесного й земного. Найприкметнішим у гностиків з огляду на питання, яке нас тут цікавить, виявилось те, що саме створення світу, в якому живе людина, вони приписували злому або недосконалому творцю – деміургу: спокушеному божеству та його нащадкам (Симон Маг та ін.) або ж одвіку злому богові чи демону (Маркіон, мандеї, маніхеї тощо).Подібна космологія давала недосконалість останнього; разом з тим вона змальовувала надзвичайно песимістичну картину буття, в якому людині залишалося лише плекати надію на самознищення світового зла й на світову пожежу, внаслідок якої вся матеріальна дійсність.

Основну ідею розглянутих двох найвпливовіших концепцій субстанційності зла можна сформулювати таким чином: ніякі компроміси з носіями зла неприпустимі. Перемога над злом як реальністю можлива тільки шляхом його цілковитого винищення.

Можна сказати, що даний підхід до проблеми зла є невід'ємною частиною тієї класичної традиції, яка в різних своїх проявах забезпечувала протягом тисячоліть ідентичність основ європейської культури, спадкоємність її розвитку.

Вже давньогрецькі філософи Сократ, Платон, Аристотель виходили з того, що зло як таке є, власне, чимось суто негативним. Воно постає головним чином як порушення порядку, гармонії існуючого, прояв пасивного опору матерії – гіле. Справа, таким чином, упирається в пізнання: пізнай суть добра – і будеш порядною людиною.

Під іншим кутом зору, але, здається, з іще більшою наполегливістю субстанційність зла заперечують отці християнської церкви. Така їхня позиція мала глибокі релігійні й світоглядні підстави. Адже монотеїзм християнства загострював проблему присутності зла у світі. Якщо Бог всеблагий, то ця присутність зла свідчила б принаймні про те, що він не всемогутній. Якщо Бог всемогутній – вона вказувала б принаймні на те, що він не всеблагий. Але Бог, згідно з християнським уявленням, і всеблагий, і всемогутній – тоді звідки у світі зло?

Взагалі свобода волі, якою Бог обдарував людину, є, за вченням отців церкви, проявом найвищої досконалості творіння; наділення нею людини свідчить як про всемогутність Бога, так і про його особливу любов до людей, піднесених ним таким чином вище за ангелів. Але із свободою пов'язаний і ризик: людина здатна обрати як добро, так і зло, тобто відпадіння від Бога в порожнечу небуття. Важливо, що, коли трапляється подібне, вся відповідальність за зло по праву покладається на людину, яка використала не за призначенням безцінний дарунок Бога.