Шпаргалка з етики та естетики

Так, уже перші люди, Адам і Єва, використали надану їм свободу як свободу грішити, нехтуючи прямим велінням Бога, через що й втратили райську наївну повноту й цілісність свого існування.

Таким чином, добро і зло в християнстві ( так само, втім, як в іудаїзмі й ісламі) не тільки не є рівнозначними протилежностями, а, навпаки, різко контрастують за своїм онтологічним статусом, за рівнем своєї буттєвої могутності. Якщо безперечно існує Абсолютне добро, то зло за своєю суттю абсолютним бути не може, бо як таке воно знищує самого себе. Навіть диявол не може цілком зануритися в його стихію - стихію чистого нищення, не може бажати зла тільки й виключно заради самого себе.

 

 

 

 

 

 

 

 

17. Взаємовідношення добра і зла Добро — універсальне поняття й етична категорія, що означає, у самому загальному змісті, прагнення до щастя. Протилежність злу. Добро і Зло — найбільш загальні поняття моральної свідомості, категорії етики, які характеризують позитивні і негативні моральні цінності. Зло — універсальне поняття й етична категорія, яка означає, у самому загальному змісті, прагнення до заподіяння страждань. Протилежність добру. У широкому змісті цей термін відноситься до всього, що одержує людей негативну оцінку, чи засуджується  ними з якої-небудь сторони. У цьому змісті і неправда, і неподобство підходять під поняття зла. У більш вузькому змісті зло означає страждання живих істот і порушення ними морального порядку. Питання про перевагу чи зла добра у світі складає предме суперечки між песимістами й оптимістами. Протилежність цих начал зовсім не означає, що в основі відносин між ними не закладені й певні взаємозв'язки. Як будь-які універсальні протилежності, добро і зло в певному розумінні передбачають одне одного: у світі, де неможливо було б грішити, де перед людиною не відкривався би специфічний вимір злої волі, можна було б говорити про що завгодно, тільки не про добро. Добро, як ми пам'ятаємо, передбачає моральний вибір блага, вільне утвердження орієнтації на нього. Вільне — отже таке, яке має альтернативу. Якби такої альтернативи не було, прагнення людини до блага не мало би власне моральної вартості — не кажучи вже про те, що навряд чи було б здійсненне саме по собі. Причому справа тут не тільки у формальній, суто логічній залежності. Щоб усвідомити себе як моральну особистість, зібрати свою суб'єктивну енергію в єдине ціле, виховати свою волю, людина має відчувати весь ризик, усю незабезпеченість добра, яке не може утвердитися без її вибору, її рішучого вчинку.

 

 

 

18. Обов'язок як поняття моральної  свідомості і категорія етики. Обов'язок - це поняття, що означає відношення особи до суспільства, до інших людей, якому виражена необхідність виконувати свої моральні сні обов'язки у конкретних умовах. Моральні обов'язки людина формулює для себе сама на основі загальних уявлень про належне. Обов'язок тільки тоді стає власне моральним феноменом, коли виконання його вимог є добровільним , усвідомленим. Моральна свідомість містить в собі не тільки роздуми про важливі проблеми людського існування, а й почуття, які спонукають людину діяти у певному напрямку згідно з вищими моральними цінностями і своєю відповідальністю. Таку спонукальну властивість моралі помічено ще за давніх часів. Представники етичної думки шукали універсальну формулу обов'язку. Ще у ранньокласовому суспільстві, коли виникають держави, встановлюється так зване, "золоте правило" моральності, яке містить вже власне моральний обов'язок : "Не роби іншому того, чого не бажаєш собі". Або: " Чини по відношенню до іншого так, як би ти не хотів, щоб чинили по відношенню до тебе самого".

Проте найвагоміший внесок у обґрунтування обов'язку як етичної категорії, вніс Імануїл Кант у XVIII столітті, який вважав, що обов'язок - "є необхідність здійснення вчинку з поваги до закону". Сформульований ним "категоричний імператив" містить в собі, вищий моральний закон, якому людина повинна і здатна підкорятися. Кантівський "категоричний імператив" ще й досі значною мірою зберігає свою актуальність, бо наголошує на тому, щоб людина не дозволяла собі у своїх вчинках того, чого не дозволила б іншим; проголошує обов'язком людини ставитися до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого не як до засобу, а завжди як до цілі. Проте сучасна масова свідомість більше орієнтується на "золоте правило моралі" як на практичну рекомендацію.

Зміст морального обов'язку звичайно відрізняється від тих вимог, які виникають у різноманітних суспільних відносинах і потребують виконання морального обов'язку щодо цих вимог. Таке усвідомлення свого морального обов'язку, що санкціонований суспільством, може вступати і нерідко вступає у конфлікт з загальнолюдським, а отже з власне моральним обов'язком. Так, наприклад, загальнолюдський моральний обов'язок вимагає утримуватись від будь-якого насилля по відношенню до інших людей, а патріотичний обов'язок вимагає брати зброю у руки і, якщо цього потребують обставини, застосовувати її. Подібного роду конфлікти досить часто виникають у людському житті, у тому числі і у професійній діяльності юриста. Суддя, прокурор, слідчий - це люди, які стоять на сторожі законності і справедливості, які мають виконувати свій професійний обов'язок. Але, оскільки діяльність більшості юристів здійснюється у складних морально-психологічних умовах, у сфері конфліктів різного рівня і характеру, виникає небезпека так званої професійно ї деформації, коли юрист особливо суддя, прокурор, слідчий - втрачає здатність бачити людей з їх конкретними долями, горем і турботами, втрачає почуття гуманності. Саме, тому дотримання власне морального обов'язку може вимагати від людини справжнього відповідального вчинку розвиненої совісті, сили волі, здатності ризикувати зради власних переконань

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

19. Відповідальність

За етичним визначенням відповідальність: це визначеність, надійність, чесність; це усвідомлення і готовність визнати себе причиною своїх вчинків; це готовність діяти раціонально для блага людей. Відповідальність — це не вина, це впевненость. Відповідальність, швидше, включає в себе особисту підзвітність, і здатність діяти в рамках етичних норм на благо себе й оточуючих.

Кожний людський вчинок як наслідок обраного рішення в ситуації морального вибору так чи інакше порушує інтереси інших людей, суспільства. Оскільки моральний вибір виражає реальний зв'язок особистості з іншими людьми, а отриманий результат набуває певного значення для інших людей, це завжди накладає відповідальність на особистість. Ця відповідальність умовно може бути поділена на внутрішню та зовнішню. Внутрішня відповідальність є атрибутом такої моральної категорії, як совість, вона виражає спроможність особистості усвідомлювати наслідки своїх вчинків, діяти відповідно до цих усвідомлень, керуючись нормами моралі. Зовнішня відповідальність виявляється у вигляді санкцій суспільства на дії особистості. 
Відповідальність означає спроможність правильно зрозуміти потреби інших людей як свої особисті. Людина тоді поводитися відповідально стосовно інших, коли поважає в них особистість. Бути відповідальними означає розумне вміння керувати особистою поведінкою, не даючи волі ірраціональним пристрастям.

Відповідальна поведінка супроводжується почуттям відповідальності, яке може виступати у позитивній та негативній формі. Позитивна форма — це почуття своєї значущості, відчуття певної влади над подіями, а також відповідно поважне ставлення до людей. Негативна форма відповідальності — це почуття бентежності, невпевненості у собі, страх «зіпсувати справу» недосконалістю своїх знань і вмінь.

           Нести відповідальність означає  приймати на себе всі наслідки своїх вчинків. Відповідальній поведінці протистоїть безвідповідальна — це вчинки, які відбуваються без урахування наслідків для себе та інших. Безвідповідальність завжди пов'язана з байдужістю й легковажністю або з надмірною самовпевненістю. Насамперед, безвідповідальність означає спробу перекласти наслідки своїх вчинків на інших.

20. Справедливість

Справедливість - моральна якість та чеснота, вразливість як на суспільне добро, так і на суспільне зло. За Платоном справедливість це - найвища чеснота, що утримує мужність, поміркованість і мудрість в повній рівновазі і гармонії ("кожному своє"). За Платоном саме справедливість державного устрою породжує у нього "однодушність" (homonoia) і дружбу (philia) співгромадян, жінок і чоловіків. Чимало філософсько-правових концепцій розглядають справедливість як найвищу, навіть передумовну правову цінність. Справедливість загалом є елементарною властивістю людини як моральної істоти у її ставленні до інших людей. Правова справедливість є категорично-безумовним моральним обов'язком влади - вищим від будь-яких її прогресистських намірів та устремлінь. Справедливість є принципом адекватності суспільних зусиль, спрямованих на відновлення священної рівноваги світу (права), порушеної внаслідок діяльності чи бездіяльності члена (членів) сусільства чи суспільної інституції (в загальному випадку - суб'єкта, особи). (Михалко Скаліцкі (с))

Справедливість, як соціально-політична і морально-правова категорія дуже цікавить гуманістів. Вона характеризує відповідність між практичною роллю індивідів або соціальних груп у житті суспільства та їх соціальним становищем, між їхніми правами й обов’язками, між вчинками і винагородами, заслугами людей та їх суспільним визначенням”. Кант вважав, що заходи, які б забезпечували правову справедливість, мають обов'язково випереджати й підготовлювати всі інші урядові акції, які мають за мету, скажімо, розвиток економічної самостійності населення, зростання [добробуту держави тощо. На його думку жодна із започаткованих владою крупних соціальних реформ не матиме успіху, якщо їй не передуватиме низка строго-правових заходів, спрямованих на викорінювання "доправового" минулого, на запобігання злочинам, найбільш властивим такому минулому. Тільки повністю розрахувавшись з останнім, понуджуюча влада може розраховувати на те, що її ініціатива зустріне схвалення й підтримку підданих. Станіслав Оріховський звертається до короля, закликаючи його дбати про справедливість: "якщо хочеш у країні зажити слави найсправедливішого”. Справедливість бачиться мислителем як особиста риса людини. Також він виокремлює іншу справедливість, ту, що "тримається на законах… Цю другу частину справедливості ти мусиш цінувати у твоїй державі, яка є немов ліками для зцілювання ран, а першою є справедливість, а не сила”. На думку С. Оріховського, справедливість – це душа держави, головна чеснота, на основі якої мають вирішуватися всі питання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

21.Моральна  референція особистості

невід'ємною проблемою моральної свідомості є проблема морального ідеалу людської особистості — і, ширше, взагалі віднесення, референції власної поведінки до тих або інших унаочнених, персоніфікованих форм реалізації людьми певних моральних цінностей. 
У відповідності з уже сказаним моральний ідеал нікому не можна накинути, нав'язати; змушувати когось до визнання тих чи тих ідеалів моральності є діянням навіть аморальним. Кожен має власні уподобання, що відповідають цілісності його морального досвіду, власні прихильності до реальних або сфантазо-ваних образів, що уособлюють для нього повноту світлих начал буття. Певні групи людей, очевидно, взагалі не відчувають потреби в якомусь вираженому ідеалі моральності; свої моральні рішення такі люди співвідносять із самим лише абстрактним формулюванням обов'язку. Втім, уявленням про моральний ідеал не вичерпується сукупність форм моральної референції особистості. 
Виділяючи лише основні позиції, можна говорити принаймні про три головні форми такої референції. По-перше, можливий такий варіант, за якого людина прагне буквально втілити, повторити у своєму житті деякий образ, що видається їй носієм абсолютної моральної цінності. Такий тип моральної референції є підстави визначити як міфологізацію життя, або міфологічну життєтворчість, оскільки людська особа тут власним своїм існуванням творить певний міф, спонукає сприйнятий нею образ до безпосередньо життєвої матеріалізації (що відповідає загальній дефініції міфу). 
По-друге, узвичаєною є більш дистанційована позиція людського суб'єкта щодо образу, який утілює для нього позитивні моральні якості в індивідуально неповторній формі: позиція, що передбачає відтворення саме цих якостей, а не буквальне копіювання життєвої реальності згаданого образу. Такий тип референції власне й репрезентує ставлення до ідеалу. Нарешті, найдистанційованішою позицією людської особи щодо морально значущого для неї образу є така, в межах якої навіть ідеальний моральний зміст, що його несе в собі цей образ, уже не сприймається як предмет відтворення, як безпосередня готова відповідь на проблеми власного життя, а розкривається у своїй «іншості» як точка зору, в діалогічному напруженні  зустрічі з якою (і в спілкуванні з її носієм) людина творчо й самостійно осмислює власне буття, визначає свої моральні цінності. Назвемо даний тип референції орієнтацією на співбесідника. 
3 наведених міркувань видно, що коли в суспільному житті або в існуванні якоїсь окремої особистості не простежується виразної орієнтації на той або інший моральний ідеал, це ще не означає, що даній особі або ж даному періодові розвитку суспільства взагалі не властиві будь-які моральні референції. Є часи, коли люди більше схильні до прямої міфологізації життя, аніж до втілення ідеалу; і є часи, коли першочерговим завданням особистості або культури загалом виявляється пошук партнерів у діалозі — пошук того необхідного адресата їхнього творчого самовизначення, що його академік О. О. Ухтомський називав «заслуженим співбесідником

Щодо першої з названих форм моральної референції, а саме міфологічної життєтворчості, варто зазначити, що в історії культури вона зовсім не є якоюсь рідкістю. Показовим її проявом є, зокрема, романтичне наслідування улюблених героїв літератури й мистецтва. На відміну від безпосереднього наслідування того чи іншого морально значущого образу, сприйняття його як ідеалу є процесом внутрішньо складнішим: захоплюючися цілісністю й довершеністю образу. Нині, як здається, розглянутий вище тип моральної Референції до ідеалу, що його були потіснили кризові пнища останніх радянських десятиліть, знову потроху Ін гупає у свої права. Разом з тим зберігає свої позиції II діалогічна референція, що встигла пустити глибоке коріння в нашій культурі. Осмислюючи її значення, слід мати на увазі, що відносно більша дистанційо-наність її ціннісного змісту зовсім не свідчить про якусь неповноцінність діалогічної форми реалізації цінностей моралі. Навпаки, саме діалог, вільне, невимушене спілкування між людьми найбільшою мірою породжує довіру і взаємну приязнь між ними, створює сприятливі умови для засвоєння морального досвіду одне одного.

 

22.Щастя

Сча́стье — психологическое состояние, при котором человек испытывает внутреннюю удовлетворённость условиями своего бытия, полноту и осмысленность жизни, и осуществление своего назначения.

Вплоть до сих пор феномен счастья изучается философией, этикой и психологией.

Типология счастья

В. Татаркевич в своей работе «О счастье и совершенстве человека» выделяет четыре аспекта счастья:

Счастье как счастливая судьба, удача

Счастье как сильные радости, переживания

Счастье как обладание наивысшими благами

Счастье как удовлетворённость жизнью

Физиология счастья

Состояние счастья можно изучать с помощью доступных методов медицинского обследования. Так было установлено, что за состояние счастья отвечает активность коры левой предлобной доли головного мозга.

Также говорится о «гормонах счастья» — эндорфинах.

В философии

В античной этике проблема счастья являлась центральной категорией. Первым её исследовал Аристотель, который определил счастье как «деятельность души в полноте добродетели» (Никомахова этика). Добродетель определялась как то, что ведет к счастью.

В эпоху эллинизма счастье было отождествлено с удовольствием в философии эпикуреизма. Древнегреческое слово счастье — «эвдемония» (eudaimonia, eu — добро, daimon — божество) — дословно означало судьбу человека, находящегося под покровительством богов

Восточная философия, провозглашая недостижимость счастья в материальном мире, в своих биологическом, физиологическом, социальном, экономическом и логическом аспектах учит практическому пути достижения индивидуальной счастливой жизни.