Адміністративно-правовий статус Міністерства юстиції України

 

Зміст

Вступ………………………………………………………………………….................3

Дослідницькі матеріали

Огляд джерел за темою роботи

Розділ I. Теоретичні основи адміністративно-правового статусу Міністерства юстиції

1.1. Міністерство юстиції в системі органів виконавчої влади

1.2. Правове регулювання діяльності Міністерства юстиції

1.3. Поняття та  зміст адміністративно-правового  статусу Мінісерства юстиції

Розділ II. Характеристика елементів адміністративно-правового статусу Міністерства юстиції

2.1. Завдання та функції Міністерства юстиції України

2.2. Організаційна структура Міністерства юстиції України

2.3. . Компетенція Міністерства юстиції України

2.4. Юридична відповідальність посадових осіб Міністерства юстиції України 

Висновки………………………..……………………………………………..………31

Список використаних джерел……………………………...………………………...33

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Одним з основних завдань вітчизняної державно-правової реформи є забезпечення процесу  формування нової моделі правової системи, яка була б здатна зумовити побудову в Україні правової, соціальної, демократичної держави. Значне місце в реалізації цього завдання відводиться Міністерству юстиції України, яке є провідним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики, спрямованої на розвиток національної правової системи, створення й реалізацію правових норм, зміцнення режиму законності та безпеки, формування у населення розвиненої правової культури і правового світогляду, утвердження принципів справедливості, верховенства права, захист прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності.

 Мета даної курсової роботи полягає у встановленні особливостей адміністративно-правового статусу Міністерства юстиції України на основі положень юридичної науки, аналізу практики застосування чинного законодавства.

Задля досягнення мети дослідження поставлено такі завдання стосовно діяльності Мінітерства юстиції України: 
–визначити місце та особливості у системі органів виконавчої вдади; 
–розглянути правові засади діяльності; 
–поглибити поняття та визначити структуру адміністративно-правового статусу; 
–охарактеризувати завдання та функції Міністерства юстиції України; 
–визначити організаційну структуру зазначеного органу; 
–охарактеризувати компетенцію розгляданого органу; 
–визначити особливості юридичної відповідальності посадових осіб вказаного органу; 

 

 

 

 

Дослідницькі  матеріали

Дослідницьку  базу даної курсової роботи склали аналітичні, архівні, статистичні, публіцистичні матеріали правової, методичної, консультативної діяльності Міністерства юстиції України у 2010−2013 роках.

В результаті дослідження аналітичної звітності, статистичних даних щодо діяльності Міністерства юстиції та публіцистичних матеріалів було визначено, що серед пріоритетних напрямків роботи даного органа на сучасному етапі можна виділити:

1. Удосконалення законодавчого регулювання реалізації конституційних прав і свобод людини.
2. Реформування системи правосуддя.
3. Реформування кримінальної юстиції.
4. Реформування системи виконання покарань.
5. Удосконалення правових засад запобігання та протидії корупції.
6. Підвищення рівня примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), запровадження ефективних механізмів захисту прав і законних інтересів стягувача у виконавчому провадженні.
7. Формування системи безоплатної правової допомоги.
8. Удосконалення міжвідомчої координації із захисту інтересів держави в судах України.
9. Здійснення адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.
10. Вжиття заходів по створенню єдиної системи державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Під час  дослідження даної теми були використані  результати громадської експертизи діяльності Міністерства юстиції з окремих напрямків діяльності даного органу. На думку експертів, діяльність Мін’юсту в цілому відповідає вимогам чинного законодавства і є достатньою мірою спрямованою на задоволення інтересів громадян та відповідає принципам верховенства права, безперервності, забезпечення єдності державної політики, відкритості і прозорості, відповідальності, публічності, об’єктивності, оптимізації управління та соціальної спрямованості.

 

Огляд джерел за темою роботи

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ I. Історико-правові аспекти становлення та розвитку органів самоорганізації населення

1.1. Становлення та розвиток органів самоорганізації населення в радянський період

Характеризуючи становлення та розвиток органів самоорганізації населення в радянський період, потрібно почати з моменту створення будинкових комітетів, що з’явилися одразу після Лютневої революції за ініціативи мешканців для колективної охорони майна та життя і є першими з органів самоорганізації населення того часу. Датою ж створення вуличних комітетів можна вважати літо 1933 р, коли у Воронежі та Горлівці вони виникали як групи боротьби за благоустрій, озеленення, чистоту дворів та вулиць.

До початку 30-х  років ці громадські формування не отримали належного визнання. Лише після ХVII з’їзду ВКП(б) та VII з’їзду рад, на яких були поставлені завдання з організації масової роботи серед населення, а також у зв’язку зі змаганням-конкурсом міських рад за кращий благоустрій, розпочатим у 1933 р., вуличні комітети отримали загальне визнання та широке розповсюдження[13, c.6]. ХVІ Всеросійський з’їзд рад дав новий поштовх у розвитку мережі вуличних комітетів – він поставив їх в один ряд із секціями та депутатськими групами.

Оскільки був  відсутній єдиний нормативний акт, який би визначав задачі, права та обов’язки, форми та методи роботи вуличних комітетів  та регламентував інші питання їхньої діяльності, на підставі постанови  Президії ВЦВК від 1 листопада 1934 р. та місцевого досвіду роботи цих органів в окремих краях та областях були розроблені положення про вуличні комітети, які й регулювали ці питання.

Практика засвідчила, що кількісний склад вуличних комітетів  в різних областях та краях не був  однаковим – до складу комітетів у середньому входило від 9 до 12 осіб. Відрізнявся і термін повноважень комітетів – від 1 до 3 років. У період між виборами комітети регулярно звітували про свою діяльність перед загальними зборами населення відповідної території, а також перед президіями місцевих рад, їх виконкомами та секціями з благоустрою.[9, c.15] Голови комітету, як правило, затверджувались президіями місцевих рад. У переважній більшості ними ставали депутати місцевих рад або керівники житлових органів.

Члени вуличних комітетів мали право при викритті різного роду порушень складати акти та передавати їх до відповідних органів для притягнення винних до відповідальності.[9, c.126] Однак вони частіше застосовували заходи громадського впливу. Іноді органи самоорганізації населення брали на себе функції, притаманні виключно органам державної влади (накладали штрафи, оголошували догану тощо).

У зв’язку з  цим ставилось питання щодо необхідності постійного керівництва роботою  вуличних комітетів з боку відповідних  рад та їхніх органів. Окремі міськради заслуховували звіти про роботу вуличних комітетів, преміюючи кращі з них, поширюючи їхній досвід та виявляючи причини їх незадовільної роботи. Проте такий контроль за діяльністю органів самоорганізації населення виключав будь-які демократичні основи їхньої діяльності.

В Україні основоположний нормативний акт, який регламентував  діяльність органів самоорганізації  населення, був прийнятий лише 17 жовтня 1975 р., коли Указом Президії Верховної  Ради УРСР було затверджено Положення  про громадські селищні, сільські, вуличні, квартальні, дільничні, домові комітети в Українській РСР[16, c.169].

Характеризуючи  даний період слід зазначити, що Конституція СРСР 1977 року вперше в історії Радянського Союзу виділила органи громадської самодіяльності (саме такий термін застосовувався у тексті Конституції) серед організаційних форм громадської активності. Відповідне положення з’явилось і в Конституції УРСР 1978 року.

Термінологічна плутанина, яка тоді мала місце, не свідчила про те, що під цим терміном законодавець розумів саме органи самоорганізації населення у їхному сьогоднішньому розумінні. Це підтверджується і літературними джерелами того періоду, в яких під органами громадської самодіяльності розумілися жіночі ради, батьківські комітети, ради при медичних та культурно-просвітницьких закладах, товариські суди та ін. При такому підході розуміння цих органів залишалося розпливчастим та невизначеним; неможливо було виявити в них найбільш важливі риси, а, отже, і підібрати відповідні методи та засоби покращання їхньої роботи.

Стосовно органів  самоорганізації населення слід зазначити, що в цілому напрямок практичної діяльності цих органів, форми і методи роботи залишалися приблизно тими ж, хоча вони і зазнали деяких змін. Їм була надана ціла низка контрольних прав. Так, відповідно до ч. 3 ст. 21 Житлового кодексу УРСР, органам громадської самодіяльності надавалось право брати участь у розробці та здійсненні заходів щодо покращання експлуатації житлового фонду, здійсненні контролю за якістю та строками виконання ремонту житлових будинків і т.ін. Однак комітети фактично не використовували повною мірою надані їм контрольні повноваження, внаслідок чого вони ставали придатками житлово-експлуатаційних організацій[16, c.58].

Правові акти цього  періоду відображали певні демократичні принципи утворення та діяльності органів громадської самодіяльності: вибірність, змінюваність, підзвітність, гласність, колегіальність у вирішенні поточних питань, змогу спиратися на широкі маси мешканців відповідної території тощо. В них досить чітко регламентувався порядок створення будинкових та інших комітетів, які повинні були обиратися мешканцями відповідного будинку, вулиці тощо або зборами їхніх уповноважених[13, c.75]. Проте на практиці вони обиралися, як правило, незначною кількістю мешканців, вибори практично перетворилися на призначення керівників та членів цих органів. Це негативно впливало на їхній авторитет та дискредитувало саму ідею громадського самоврядування.

Певних змін зазнало Положення про громадські селищні, сільські, вуличні, квартальні, дільничні, домові комітети в УРСР, яке було затверджено Президією Верховної Ради УРСР 7 січня 1981 р. у новій редакції. В цілому внесені зміни ще більше зарегламентовували діяльність цих громадських комітетів, обмежуючи їх ініціативність. Лише тільки після проголошення перебудови в чинному законодавстві почали відбуватися певні зміни. Значною мірою цьому сприяло прийняття 7 грудня 1990 р. Закону УРСР про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування.

Згідно з цим Законом органи територіального громадського самоврядування (відтепер саме так законодавець називав органи самоорганізації населення) могли мати права юридичної особи. Саме тому, їхні фінансові ресурси утворювалися за рахунок доходів від діяльності створених ними підприємств, організацій, установ і населення, заходів, які проводили ці органи, а також місцевих Рад народних депутатів, які мали право передавати їм частину власних фінансових ресурсів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Правова  регламентація діяльності органів самоорганізації населення в незалежній Україні

Проголошення України незалежною державою, та демократизація статусу органів самоорганізації населення, основи якої були закладені ще за часів перебудови, давали певні підстави для подальшого розвитку цього інституту саме у такому напрямку. Проте прийнятий Закон України “Про внесення змін до Закону Української РСР “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування” завдав досить суттєвої шкоди процесові розвитку органів самоорганізації населення. Законодавець відійшов від єдиного терміну “органи територіального громадського самоврядування”, використовуючи вже декілька термінів: “органи територіальної самоорганізації громадян”, “громадські ради і комітети” та ін. Крім того, органи самоорганізації населення були позбавлені можливості бути юридичними особами, брати участь у кредитних відносинах, вносити пропозиції з питань порядку денного засідань відповідної Ради[9, c.289].

Прийняття нової редакції Закону України “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування” стосовно органів самоорганізації населення призвело до значного обмеження кола їхніх прав та ще більше заплутало термінологічну основу цього інституту, тоді як велика кількість практичних питань щодо їх створення, діяльності та ліквідації залишалась невизначеною.

Лише тільки після прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, у чинному законодавстві почали з’являтися положення, спрямовані на розвиток органів самоорганізації населення[9, c.2 96] Адже саме такий термін застосовує законодавець у ч. 6 ст. 140 Конституції України. Проте, ч. 3 ст. 140 Конституції України дещо звужує перелік форм, через які територіальна громада здійснює своє право на місцеве самоврядування. У цій нормі законодавець не вказав на органи самоорганізації населення як на одну із форм локальної демократії.

Прийнятий Закон України  “Про місцеве самоврядування в Україні” був покликаний значною мірою  врегулювати велику кількість практичних питань, які постають при створенні, діяльності та ліквідації органів самоорганізації населення. Проте Верховна Рада у ч. 2 ст. 14 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” встановила, що правовий статус, порядок організації та діяльності органів самоорганізації населення за місцем проживання визначається законом. Проте, ключові питання вже були врегульовані окремими статтями та положеннями цього Закону, а також вирішуються відповідними місцевими радами. Решта питань щодо органів самоорганізації населення повинна вирішуватися шляхом встановлення рамкових норм на рівні Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” та регламентуватися на локальному рівні, а не на рівні окремого закону. Такий підхід дає змогу врахувати специфічні риси цих органів з огляду на місцеві умови, а не намагатися взяти їх у рамки формалізованих норм на загальнодержавному рівні. Законодавець обрав інший шлях, прийнявши 11 липня 2001 р. Закон України “Про органи самоорганізації населення”[9, c.156]