Голодомор 1932-1933 років

План

 

  Зміст 

 

  Вступ 

 

1.Причини голодомору 

 

2.Складові голодомору 

 

3.Жертви 

 

4.Реакція міжнародної спільноти  на голодомор 

 

5.Ставлення Української держави  до голодомору 

 

6.Спогади виживших 

 

  Висновок

 

  Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

 

Так уже, на жаль, повелося, що в історії  нашої країни вікопомних дат із чорними  і трагічними позначками вистачає. Серед них голодомор 32-33рр.

 

 Більше того, голодомор початку  30-х рр. був справжнім геноцидом.  Чому так сталося? І досі ми напевно не знаємо всієї правди. Документів про цю трагедію в державних архівах збереглося небагато і хрестів на кладовищах з цією датою не знайти. Однак, скільки б ми не говорили, скільки б не поверталися до лихоліття, всього цього надто мало, щоб досконало дізнатися про все. Істина, без сумніву, одна: наша пам’ять не повинна забувати того, що діялося. Цього принаймні, вимагають нові часи.

 

 Голодомор став національною  катастрофою. В 1932 році щогодини  помирала 1тис. чоловік, щодоби  – 25тис. Пік припав на весну 33-го. 11тис.українських сіл опустіли.

 

 Жертв голодомору в Україні  поминають в багатьох країнах  світу. В підтвердження цього  в Ізраїлі стартував міжнародний  художній проект „Україна пам’ятає  – світ признає». Ця акція пройде  по 15 країнах світу, включаючи Канаду, Німеччину, США, Іспанію, Чехію, Бельгію, Швейцарію... Акція спрямована не тільки політичним колам, мистецькій еліті, але й широкій громадськості держав, що виступають традиційними партнерами України, підтримують її зовнішньополітичний курс і, у багатьох випадках, відстоюють інтереси нашої держави в світі.

 

 Над померлими від голоду  ніхто не читав молитов, не  відправляв панахид; часто ті, хто відвозив покійників на  цвинтар, заздрили їм, бо їхні  муки вже скінчилися і настав  вічний спочинок.

 

 Минули десятиліття, і лише  тепер починаємо дізнаватися  правду про страшні події 1932-1933рр. – про голодомор на Україні.  Тільки наприкінці 80-х – у 90-х  рр. 20-го століття про голодомор  з’явилися наукові статті, спогади  очевидців, про нього заговорили в пресі; складено мартиролог жертв голодомору. Сьогодні люди оповідають страшні події тих років.

 

 Ми маємо ще й ще раз  говорити про цю страхітливу  трагедію, щоб слова глибокої  скорботи не лише дійшли до  свідомості кожного, а й увійшли  у його серце.

^ Причини голодомору

 

Голодомор - це зумисне організований  радянською владою у 1932 - 1933 роках штучний  голод, який призвів до смерті мільйонів  українців і є геноцидом українського народу. В історії бурхливого XX-го століття голодомор 1932-33 років був  другим масовим голодом на території України.

 

 Голод 1932-33 років охопив значну  частину України, серед якої  Запорізька, Донецька, Катеринославська, Миколаївська, Одеська губернії. Найбільше  постраждали: Харківська, Полтавська, Сумська, Київська, а також Житомирська області, але цього разу голодомор спричинили, насамперед, для досягнення політичної цілі: потрібно було винищити численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців. Серед основних причин можна виділити такі:

 

 Хлібозаготівельна криза 1927-1928 років

 

 Тоталітарний режим Сталіна

 

 Колективізація

 

 Ухвалення завідомо нереальних  планів хлібозаготівель

 

 Насильне вилучення в селян  продовольства

 

 Вивезення продуктів до Німеччини

 

 Масове фізичне винищення  українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом політичної системи проти мирних людей, внаслідок чого зникали цілі покоління землеробів-універсалів, було зруйновано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.

 

 Аналіз змісту опублікованих протягом 29-33 рр. близько 30-ти постанов Центрального Комітету КПБ, Раднаркому УРСР та СРСР, ЦК КПБУ засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського населення, що призвело до їх відвертого фізичного винищення. У документах Політбюро ЦК КПБУ збереглося свідчення про те, що восени 1932 року організовувалися з України так звані зелені ешелони для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України вивозили навіть квашені огірки, капусту та помідори. Таким чином, ті люди, котрі вирощували цю продукцію, залишалися приреченими на голодну смерть.

^ Складові голодомору

 

 Складовими політики голодомору  були:

 

 

 Насильне вилучення всіх  продовольчих припасів,

 

 Закон «про п’ять колосків»,

 

 Натуральні штрафи,

 

 Вивезення із колгоспів усіх  фондів,

 

 Заборона на виїзд за межі  України,

 

 Запровадження системи «чорних  дощок».

 

 

 

Закон «Про охорону майна державних  підприємств, колгоспів і кооперативів та зміцнення громадської (соціалістичної) власності» був заснований на спільній постанові ЦВК та Раднаркому СРСР і прийнятий в серпні 1932 року. Причиною до написання цього закону послужило те, що в переджнивні дні з’явилися «несуни». Виснажені голодом селяни крадькома збирали колоски й несли зерно додому в кишенях, за пазухою. Коли про це довідалися в Кремлі, то уряд прийняв спеціальний закон про охорону соціалістичної власності, яким за розкрадання колгоспного майна призначалася «вища міра соціальної відповідальності» – розстріл із конфіскацією всього майна. Тому закон в народі одержав назву «закон про 5 колосків», оскільки часто за ним засуджували селян, що займалися ручною збіркою залишків зерна.

 

 

Система «чорних дощок» - корально-репресивна акція держави. Занесення на «чорні дошки» колгоспів, сіл і цілих  областей означало їх повну ізоляцію, вилучення всього наявного продовольства і повну заборону пресування в інші райони або навіть села.

 

 

Жертви

 

 

Історики і демографи сперечаються навколо кількості жертв голодомору, виголошуючи різні дані від 3 до 10 мільйонів. Найвірогідніше, враховуючи матеріали перепису населення 37-го року, втрати населення внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на грунті розладу психіки, жертви становили близько 7 мільйонів чоловік на теренах України.

 

 За антиукраїнською спрямованістю  та масштабністю застосування, голод  33-го року виявився найжахливішою  зброєю масового знищення та  соціального поневолення селянства,  якою скористався тоталітарний  режим в Україні. 

 

 Географія смертності від голоду в Україні строката. Менш уражені північні райони першої половини 32-го і суцільний мор в усіх областях протягом другої половини 32-го та першої половини 33-го років. Голодною смертністю вирізнялися села і райони, які мали економічну зумовленість, тобто впиралися в обсяги, терміни та методи хлібозаготівель.

 

 Голод 33-го року в Україні  - це не фізіологічне явище,  а, насамперед, цинічна форма політичного  терору, проблемами якої повинні  перейматися історики, соціологи,  правники і політики. Наслідки та масштаби голодомору у містах та селах України в 1932-33 роках засвідчують глобальну соціо-гуманітарну катастрофу в історії людства, а не лише українства.

 

 Архівні документи зберегли  інформацію про загальну кількість  населення, яке нестерпно голодувало. Так, весною 33-го в 66-ти районах Київської області зафіксували півмільйона голодуючих селян, а на Дніпропетровщині голод охопив більше 70 відсотків населення. В таємних листах керівників держави, керівників обласного рівня до ЦК КПУ за травень 33-го року повідомлялось про смертність в окремих селах, яка сягала від 450 до 600 чоловік.

 

 Найбільш досконала статистика  не спроможна передати глибини  та масштабності соціально-економічних,  політичних та морально-психологічних  наслідків голодомору, жахливого свавілля владних структур і масових випадків ганебного для людини явища - канібалізму. Голодне лихоліття, яке охопило адміністративні райони з населення понад 40 млн. чоловік, і тривало майже два роки, явище не стихійне, а цілком рукотворне.

 

 

^ Реакція міжнародної спільноти  на голодомор 

 

 Про обставини та масштаби  голоду в Україні, судячи з  спецдонесень закордонних консулів  в Києві, Одесі, Харкові, було  відомо керівникам інших держав. Про жахливі наслідки голоду  в Україні йшлося в зверненнях голови еміграційного уряду УНР в Парижі професора Олександра Шульгіна до Ліги націй, а також до міжнародного Червоного Хреста, до міжнародних торгівельних організацій. Але політичні та бізнесові кола зарубіжних країн мовчазно споглядали.

 

 Міжнародна комісія з розслідування голоду 32-33-го років в Україні користувалася загальноприйнятними нормами міжнародного права, зокрема Конвенцією Генеральної Асамблеї ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 48-го року. В ній геноцид означає акт, учинений з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, зокрема сумісне створення для членів групи таких умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково.

 

 Голодомор в Україні як дійсний історичний факт визнали близько 70 країн світу. Парламенти 10 країн визнали голод 1932-1933 років актом геноциду. Серед них: США, Канада, Естонія, Аргентина, Австралія, Італія, Угорщина, Литва, Грузія, Польща.

 

^ Ставлення Української держави до голодомору

 

 Визнання голоду актом геноциду  має принципове значення для  стабілізації суспільно-політичних  відносин в Україні і є фактором  відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох  поколінь від страшного шоку, заподіяного масовими репресіями та голодоморами. Визнаючи українських селян жертвами геноциду 1932-33 років, Україна не лише увічнює пам'ять про загиблих, а прагне постати справді державотворчою нацією, цивілізованою і гуманною, шанобливою і культурною, здатною до прозріння і спокути.

^ Спогади виживших

 

 

 

 

 Марія Пилипівна Тарасенко, 1922 р.н.: «Було мені тоді 9 років  та все дуже добре пам’ятаю. Вимирали цілими сім’ями: мати, батько, діти – порожніми ставали  хати. Не було навіть кому з  родичів хоронити померлих. Із  сільради давали людину, яка цим і займалася. Але ж хіба можна те було назвати похороном? Недалеко коло нас жив дядько Степан, прізвища не пам’ятаю, то в його сім’ї всі повимирали.

 

 У нашій сім’ї теж троє  старших із семи дітей, а  також рідна тітка померли. Батько опух, ноги були, як ті колоди, здавалось, от-от потече з них вода.

 

1932 рік був неврожайний. Щоб  якось вижить їли все, що  можна було їсти. У нас в  хаті коло печі полик стояв,  а на ньому деко полови. Сусідський  хлопчина забіг до нас і  почав її собі в кишені набирать. Я нічого не сказала, бо на полову вже дивитись не могла, а не тільки їсти.

 

 Пам’ятаю, що біля двору росла  колгоспна конюшина, а там сила  – силенна щавлю. Ми з братом  бігали туди рвать його, щоб  поїсти. А ланковий їздив і  бив за це батогом.

 

 Мати моя ходила в колгосп,  там усім робочим давали горохову  юшку. Вона і нас нею годувала. Але ми вижили тому, що у  нас в Ласках Народницького  району була трохи заможня  баба, яка і підгодовувала нас.»

 

 Згадує Ганна Наумівна Власенко.

 

 «Їли все: жолуді, кінський щавель, гнилу тогорічну картоплю, навіть котів та собак. Люди на ходу валились з ніг. Від голоду були сірі, як земля, тільки зуби зелені. Ну, ходячі тобі мерці. Було сидять на лавочці, а з рота слина вже біжить, і посунулися донизу.

 

 Коли мені виповнилось 8 років, померла мати. Жили ми тоді в Гладковичах. Старша сестра до себе в Мошки забрала. Її чоловік був головою сільради. Йому на пайок давали гарячий ячмінь (саме в Овручі згоріла заготконтора). З цього ячменю ми робили млинці і їли. Навіть сестрі в Черніговку їх передавали, в неї вся сім’я від голоду опухла.

 

 Я й війну пережила, це  щось страшне, але страшнішого  від голоду 1932-1933 рр. не бачила. І  навіть ворогу не бажаю. І  до цих пір не знаю, як пережила  це все.»

 

 Із спогадів Ярмолюк Уляни Пилипівни про тяжкий, невідступний, болючий 1933 рік.

 

 «… Смерть косила людей,  кого під тином, кого в полі, де шукали щось їстівне, у  садках. І не в силах живі  донести померлих до кладовища.  Як могли, ховались у дворах. Із навколишніх сіл ішли діти, просили хліба. Дехто із жінок не витримував, забирав із вулиць тих дітей, скільки міг. Так у хатах з’являлись крім своїх дітей, ще й чужі.»

 

 Спогади Христі Іванівни  Радкевич.

 

 «...На кожному кроці простягали  руки голодні діти. Просили хоч  маленький кусочок хліба. А як дістанеться якась крихта, то аж трясуться від радості.

 

 Пам’ятаю, в сусідньому колгоспі  у селі Великій Фосні рятував  від голоду людей тодішній  голова колгоспу Панчин, 25-тисячник  – руський, якого прислали  в село з міста. Йому доводилось  нелегко. Бо треба було хліб державі віддавать, різні там плани виконувать і людей рятувать. Отож, приховавши трохи такої – сякої пашні він організовував обіди в колгоспі, а тих, хто вже не міг і ходити, підгодовував вночі, тайком. Кажуть, що сам він хліб по хатах розносив, щоб ніхто не бачив. А в багатьох селах нашого району: в Сарнинках, Вересах, Малій Фосні, Костюшках люди вмирали від того, що не було чого їсти. Пам’ятають люди цього Панчина, дітям і онукам про нього розказують, і кажуть такі слова: “Якщо помер, то нехай пухом буде йому земля”.

 

 В нашому  колгоспі давали трохи зерна,  але не всім воно було порятунком. Троє сімей моїх сусідів за  тиждень вимерли, десь понад  20 чоловік ходили в Словечне  за хлібом, багато там у чергах  й вимирало. А кому вдавалось роздобуть таку – сяку їжу, то, зголоднівший, було як наїсться, то тоже помирав. В Панасихи (так по вуличному жінку називали), за чотири дні восьмеро дітей не стало, а через тиждень й вона за ними пішла. Чоловік не витримав цього й наклав на себе руки. Дев’ятеро дітей забрав голод у Денисовичів, п’ятеро у Зінкевичів. Стало легше, коли почало спіти жито.»