Греція у міжвоєнний період

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………. 3

РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНЕ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ ГРЕЦІЇ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД………………………………………………. 5

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК КРАЇНИ…………….. 13

РОЗДІЛ 3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ГРЕЦІЇ……………………………………. 18

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..24

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………….25

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. На час закінчення Першої світової війни Греція була відсталою аграрною країною. 70% самодіяльного населення було зайнято в сільському господарстві. Феодальна власність на землю і відробіткова рента були звичним явищем у земельних відносинах.

Промислове виробництво  у харчовій і текстильній сферах базувалось на ручній праці і не займало значного місця в економіці  країни. Разом з тим залежність народного господарства Греції від  англійського та американського капіталу була очевидною.

Греція з огляду ось  на такий стан справ в економіці, не могла проводити незалежну  зовнішню політику. Основними політичними  партіями в країні були – Ліберальна, Народна і Республіканський союз. При цьому Ліберальна партія (буржуазія  і верхівка інтелігенції) орієнтувалась  на Англію. Народна партія (крупні поміщики, офіцерство, частина інтелігенції) орієнтувалась на Німеччину. Ліберальний  союз (дрібна буржуазія) орієнтувалась  на Францію.

Враховуючи те, що питання  політико-економічного та соціального  життя Греції першої половини ХХ століття в сучасній вітчизняній історіографії  не проводилося, автор вважає доцільним  дослідити розвиток Греції в період між світовими вінами. Це зумовлює актуальність курсової роботи.

Відповідно, метою даної курсової роботи є дослідження політичного, та соціально-економічного розвитку Греції міжвоєнного періоду. З огляду на мету даної роботи можна умовно навести хронологічні рамки роботи: це період 1917-1939 років. Хоча дані хронологічні рамки є умовними оскільки робота починає досліджувати період від 1914 до 1942 рр. з метою з’ясування причин та наслідків подій, які відбувалися в країні в досліджуваний період.

Відповідно до мети можна  сформулювати і завдання дослідження:

• Аналіз політичного становища в країні;
• Дослідження соціально-економічного розвитку держави:
• Розгляд зовнішньої політики Греції міжвоєнного періоду.

Предметом дослідження є розвиток грецької держави в період між світовими війнами.

Об’єктом дослідження є Греція як країна балканського півострова.

Територіальні рамки дослідження охоплюють територію Греції, Малу Азію та частину Балканського півострова, а також Південну частину України.

РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНЕ  ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ ГРЕЦІЇ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Балканський регіон, як і  вся Європа, був поділений на прихильників Антанти та блоку Центральних  держав. Так, якщо Сербія була на боці Антанти, то Болгарія – прихильницею Німеччини. У Греції загострилося суперництво між проантантівським (очолюваним Е. Венізелосом) та пронімецьким (на чолі з королем Константиносом І, одруженим із сестрою кайзера Вільгельма II) угрупованнями. Спроби Антанти створити блок Балканських держав (Болгарія, Сербія, Греція) підтримав Е. Венізелос, який на знак примирення з Болгарією навіть погоджувався передати їй район Кавали. Однак пронімецьки налаштований уряд Болгарії прагнув не допустити утворення подібного об'єднання. Не знайшов Е. Венізелос підтримки в Німеччини і в питанні налагодження стосунків між Грецією та Портою [4, c. 46].

У середині 1914 р. становище  в Греції характеризувалося досить стабільним господарсько-економічним  розвитком, що відбувався на тлі серйозних  суперечок щодо зовнішньо-політичної орієнтації країни в умовах наближення світової війни. Австро-угорський ультиматум Сербії (25 липня 1,914) став водночас і вододілом у стосунках між супротивними грецькими угрупованнями. Прем'єр Е. Венізелос повідомив уряд Сербії, що в її конфлікті з Австро-Угорщиною Греція буде дотримуватися «сприятливого нейтралітету», але в разі болгарської агресії підтримуватиме сербів.

У серпні 1914 р. король Константинос І заявив своєму двоюрідному братові, німецькому імператору Вільгельму II, що при визначенні позиції його країни у війні він враховуватиме реальність військово-морської блокади Греції флотами Антанти, які у такий спосіб чинитимуть спротив прагненням греків увійти до блоку Центральних держав. У свою чергу прем'єр Е. Венізелос отримав гарантії від британського уряду про підтримку Греції в разі османської агресії [13, c. 59].

У грудні 1914р. грецький уряд (за погодженням з Італією та Антантою) ввів свої війська в Північний  Епір на півдні Албанії. Наприкінці січня 1915 р. уряд Великої Британії запропонував Греції приєднатися до союзницьких сил у бойових діях на бал-канському та середньоземноморському фронтах. При цьому грецькій стороні гарантувалася передача тих територій у Малій Азії, де компактно проживали греки. Спроби Е. Венізе-лоса досягти компромісу у стосунках з Болгарією та Румунією закінчилися невдачею після остаточного приєднання Софії до блоку Центральних держав.

У лютому 1915 р. експедиційний  корпус Антанти розпочав військову  операцію в Дарданеллах. Та й цього  разу не вдалося переконати короля в необхідності приєднання Греції до Антанти. Через відмову Константиноса І зайняти проантантівську позицію Е. Венізелос вийшов у відставку [11, c. 59].

Ситуація, що склалася в середньоземноморському регіоні, відзначалася надзвичайною суперечливістю. Так, Росія, отримавши 6 березня 1915 р. згоду Антанти на захоплення Константинополя, виступала проти присутності грецьких військ у цьому регіоні. Своєю чергою невдачу військової операції Антанти в Дарданеллах грецький король використовував для підтвердження правильності обраної ним політики нейтралітету.

Незважаючи на відмову  Греції підтримати дії Антанти на Балканах, на початку жовтня 1915 р. в  містечку Карабурун (поблизу Салонік) відбулася висадка англо-французького військового десанту. На грецькій території було відкрито фронт, а болгарські війська захопили південну частину македонських земель [13, c. 53].

Загострення внутрішньополітичного  протистояння в країні між прихильниками  різних зовнішньополітичних орієнтацій врешті-решт призвело 30 серпня 1916 р. до повстання. Його організаторами стала група офіцерів-«венізелістів», які належали до створеної в грудні 1915 р. організації «Національна оборона». У жовтні 1916 р. Е. Венізелос повернувся на Крит, де проголосив створення грецького тимчасового уряду, місцем перебування якого були обрані Салоніки. Таким чином Греція фактично розділилася на дві частини — на прихильників короля та прихильників Е. Венізелоса.

Держави Антанти надавали матеріальну й військову допомогу тимчасовому уряду. Військово-морські  сили союзних держав блокували регіони  країни, які перебували під контролем прихильників монарха. При підтримці Антанти збройні сили тимчасового уряду захопили Афіни. Король Константинос І зрікся престолу й передав трон своєму сину Александросу. 29 червня 1917 р. Греція вступила у війну на боці Антанти.

З середини вересня 1918 р. грецькі  збройні сили брали активну участь у наступі сил Антанти на південнобалканському напрямку. 29 вересня 1918 р. Греція разом з країнами Антанти брала участь у підписанні перемир'я з Болгарією, ЗО жовтня -з Османською імперією, а 11 листопада - з Німеччиною.

Туреччина не змирилась з  окупацією Грецією Ізміра, і в 1919 р. почалась греко-турецька війна. Воєнні авантюри дорого коштували Греції. В країні виник голод, епідемії, розгортався антивоєнний рух. На чолі цього руху були робітники, які об’єдналися в Загальну конфедерацію праці і Соціалістичну робітничу партію Греції. Ліве крило СРПГ набирало сили. У 1920 р. партія була перейменована в Соціалістичну робітничу (колону) партію, яка вимагала припинення війни з Туреччиною і загальної амністії політв’язням [12, c. 25].

Репресії проти цієї партії з боку уряду не заставили себе довго чекати. Чимало керівників і  рядових членів партії були відправлені  на турецький фронт або вислані  на острови. Однак антивоєнні настрої  в грецькому суспільстві не зменшувалися. Ліберальна партія Венізелоса, яка розв’язала війну проти Туреччини, втрачала свій вплив. На парламентських виборах 1920 р., після смерті короля Олександра, вона зазнала поразки. Перемогу здобула народна партія, яка не приховувала своєї монархічної прихильності. Народна партія утворила уряд і повернула в країну короля Костянтина. Він виступив проти продовження війни з Туреччиною. Однак, утвердившись на престолі, король посилив війну з Туреччиною. У кінцевому рахунку турецька армія у вересні 1922 р. на голову розбила грецьку армію в Малій Азії. Туреччина, згідно Лозаннського мирного договору Греції і Туреччини, повернула собі Східну Фракію і малоазійські території [3, c. 55].

Внутрішньополітичне становище  Греції після того, як король Константинос І втратив трон і виїхав до Сицилії, характеризувалося двома головними тенденціями: зростанням політичного та соціального напруження в суспільстві та прагненням Революційної ради досягти компромісу між лібералами («венізелістами») та монархістами. Однак протистояння цих політичних таборів вело до посилення анархії в суспільстві та вивільнювало агресивний потенціал, який був накопичений у частини населення за роки Першої світової та грецько-турецької війн. Водночас активізувала свою діяльність, спрямовану на насильницьку зміну суспільно-політичного ладу та встановлення диктатури пролетаріату, створена в листопаді 1918 р. Соціалістична робітнича (згодом - Комуністична) партія Греції (КПГ), яка невдовзі стала секцією Комінтерну [2, c. 25].

За підсумками грудневих (1923) парламентських виборів ліберали здобули 200 депутатських місць у  парламенті, республіканці - 100, а монархісти (Народна партія) - сім. Король Георгіос II у другій половині грудня з родиною виїхав до свого тестя - румунського короля Фердинанда І. Формування цивільного уряду було доручено Е. Венізелосу, після чого Революційна влада оголосила (січень 1924) про саморозпуск. Основне завдання, яке стояло перед парламентом, полягало у зміні конституційного ладу. Е. Венізелос наполягав на проведенні плебісциту, натомість республіканці вимагали негайного скасування монархії. Не зумівши досягти компромісу, голова уряду в середині лютого 1924 р. подав у відставку, а в День незалежності Грецію було проголошено Республікою. Підсумки квітневого (1924) плебісциту (70 % - за республіку) легітимізували рішення парламенту. Президентом країни був обраний національний герой - адмірал П. Кундуріотис.

Однак прийняття нової  конституції відкладалося, а встановлення республіки не перетворилося на стабілізуючий  фактор внутрішньополітичного життя  суспільства. Відтепер становище в  Греції стало визначатися суперництвом між республіканцями та «венізелістами». Політичне протистояння не тільки погіршувало й без того важке соціально-економічне становище більшості населення, а й гальмувало вирішення нагальних економічних проблем. І хоча за 1924-1928 pp. в Греції було побудовано понад п'ятсот промислових об'єктів (здебільшого в легкій промисловості), нестача сировини, енергетичних ресурсів, іноземних інвестицій стримувала розвиток економіки країни. Намагання уряду поліпшити соціально-економічне становище населення за рахунок збільшення податків, навпаки, призводило до зростання соціальної напруженості в суспільстві. Так, на початку 1925 р. відбувся загальний страйк залізничників, а селяни стали захоплювати монастирські та поміщицькі землі [12, c. 24].

Зростаюча нестабільність у  країні стала причиною військового  перевороту. Владу 25 липня 1925 р. захопила група офіцерів на чолі з генералом  Т. Пангалосом. Військовий режим розпустив парламент, запровадив цензуру, здійснив арешти опозиції, а КПГ проголосив поза законом. Стабілізацію економіки країни уряд Т. Пангалоса намагався здійснити за рахунок збільшення оподаткування іноземних займів та інвестицій. Однак надання широких пільг зарубіжним концесіонерам та утиск національних підприємців призвели до зростання невдоволення й підриву престижу режиму.

У серпні 1926 р. у результаті чергового перевороту влада перейшла до іншої групи військових на чолі з генералом Г. Кондилісом. Новий уряд здійснив амністію політв'язнів та дозволив проведення виборів до парламенту. За підсумками листопадових (1926) виборів найбільшу кількість голосів здобула Ліберальна партія. Коаліційний уряд (разом з Прогресивною партією) очолив А. Займіс. У червні 1927 р. парламент прийняв нову конституцію, згідно з якою запроваджувалась посада президента країни, а законодавча влада передавалася двопалатним Національним зборам.

Політичний режим, встановлений І. Метаксасом, являв собою авторитарну диктатуру. З метою залучення на свій бік широких верств населення нова влада розпочала реформи. Було змінено трудове законодавство: при наймі на роботу стало обов'язковим укладення трудових договорів; робочий день обмежувався 8 годинами; стала обов'язковою оплата праці у вихідні та святкові дні; встановлювалася мінімальна заробітна плата; скасовувалися борги селянських господарств; запроваджувався обов'язковий арбітраж. Особливу увагу було приділено розвитку системи соціального забезпечення, медичного обслуговування та страхування. Реформи торкнулися і збройних сил. Прем'єр-міністр висунув програму масового будівництва житла (в першу чергу для переселенців з Малої Азії).

Усі ці заходи мали широкомасштабний характер і здійснювалися в незвичних  для Греції умовах насадження загальнодержавної  політичної моделі, яка цілеспрямовано культивувалася владою і особисто генералом  І. Метаксасом. Ідеологічним підґрунтям нової моделі стала концепція «третьої еллінської цивілізації». її суть полягала в утвердженні принципу спадкоємності існуючого режиму, який оголосив себе нащадком «перших двох еллінських цивілізацій» - давньої поганської Греції та християнської Візантії. Засоби масової інформації закликали співвідносити давню національну спадщину з сучасними традиціями. І. Метаксас прагнув представити себе «батьком нації» та «покровителем трудящих». Невдовзі його стали називати «першим селянином» або «першим робітником» [2, c. 62].

Особливу увагу режим  приділяв роботі з молоддю. Для її ідеологічної та політичної обробки  було створено (за нацистським зразком) Національну організацію молоді. У системі середньої та вищої  освіти відбувалася ревізія навчальних курсів та підручників. Відтепер з навчального  процесу вилучалося все, що було пов'язане  з позитивною оцінкою демократії або критикою авторитаризму. Влада  зайнялася й «мовним питанням», яке набуло ще й соціального виміру. У суспільстві почалася боротьба між прихильниками офіційної  архаїзованої мови «катаревуси» («чистої мови») та тими, хто виступав за заміну ЇЇ «димотикою» («народною мовою»). Диктаторський режим став директивно запроваджувати важку для більшості греків штучну «катаревусу», вбачаючи в ній ідейно-пропагандистський засіб запровадження офіційної концепції «третьої еллінської цивілізації».