Турецький вектор зовнішньої політики Б. Хмельницького

 

                                                                             ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. Українське козацтво у міжнародних відносинах XVI – першоїполовиниXVIIст……………………………………………….7

1. Традиціїзапорозькоїдипломатії……………………………7
2. Зовнішньополітичні аспекти початку Національно – визвольної війниБХмельницького…………………………13                                                                                                                             

 РОЗДІЛ 2. Українська держава Б. Хмельницького в системі міжнародних відносин Центрально -Східної Європи

           2.1. Основні напрямки зовнішньої  політики козацької держави 

                 У 1654-1657…………………………………………..………21            2.2.  Концепція полівасалітетної підлеглості Б.  Хмельницького                     …………………………………………………………….....38

РОЗДІЛ 3. Україно - турецькі та україно - кримські відносини

            3.1 Стосунки між Військом запорізьким та  Туреччиною у

                1648 -1654 рр………………………….……………………….43

            3.2.Дипломатичні відносини держави Б. Хмельницького з 

               Османською Портою та Кримом в 1654-1657 рр………….48

ВИСНОВКИ…..…………….…………………………………………..…54

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…..........60

 

                                                 

 

 

 

                                                                 

 

                                                                  ВСТУП

Актуальність  теми: Протягом останніх років українські вчені продовжують успішно займатися дослідженням україно-турецьких зв’язків за допомогою широкого залучення нового фактичного матеріалу і засвоєння досягнень світової історіографії.

Серед найважливіших  завдань сучасної вітчизняної історіографії  – осмислення минулого України як невід’ємної складової європейського і світового історичного процесу. Піднесення національної самосвідомості, а також прагнення незалежної української держави знайти своє місце в сучасній системі міжнародних відносин потребує нового погляду на історію взаємин українців з іншими народами та їх впливу на розвиток української державності. Тому увага до гетьмана Богдана Хмельницького, фундатора Української держави та його турецької політики зумовлена тим, що з ними пов’язані важливі віхи репрезентації України на міжнародній арені середини XVII ст.

У сучасній українській  зовнішній політиці відносини із Туреччиною посідають далеко не останнє місце. В історичній ретроспективі окремі аспекти двосторонніх взаємин все ще потребують уваги дослідників, саме що стосується зовнішньополітичного напрямку Б.Хмельницького по утвердженню своєї влади в регіоні.  

Мета дослідження – на основі сукупності джерел та наукової літератури висвітлити проекти турецького напряму політики Богдана Хмельницького та їх реалізацію, показати суперечливість значення та наслідків окремих аспектів стосунків козацької держави з Османською імперією та Кримським ханством.                                                                  Завдання, які треба вирішити:  

• Дослідити традиції запорозької дипломатії та їх значення  розгортання національно-визвольної війни;
• встановити місце Української козацької держави в середині XVII століття в міжнародній системі держав Центрально-Східної Європи;
• схарактеризувати воєнно-політичний союз України з Туреччиною в середині XVII століття, проаналізувати україно-турецькі економічні зв’язки як підґрунтя для нього;
• розкрити сутність та значення «турецького вектору» політики Богдана Хмельницького, виокремити в ньому україно-кримські відносини
• деталізувати україно-кримські союзні відносини, показати фактори їх еволюції та значення для Української держави.

Об’єкт дослідження - україно-турецькі та україно-кримські зв’язки середини XVII ст. в контексті міжнародної ситуації в Центрально-Східній Європі.

Предметом дослідження – економічні, політичні та воєнні реалізації турецького напряму зовнішньої політики Богдана Хмельницького та вплив україно-турецького та україно-кримського союзів на зростання ролі Української держави в міжнародній політиці.

Хронологічні рамки дослідження. Події безпосередньої реалізації «турецького вектору» зовнішньої політики Б. Хмельницького датуються 1648-1657 рр. Нижня межа пов’язана з початком визвольних змагань українського народу та першими дипломатичними контактами гетьмана з турецьким султаном. Верхня межа пов’язана із смертю гетьмана

  Методологічна основа та методи дослідження. Принципи історизму, об`єктивності та всебічності становлять методологічну основу роботи. У роботі використано як загальнонаукові (систематизації, типологізації), так і спеціально-історичні методи. Написання роботи здійснювалося на основі таких історичних методів:     проблемно-тематичний; хронологічний; порівняльно-історичний.

          Стан наукової розробки теми. Дослідження даної теми має обширну історіографію. Українські козацькі літописці: «Самовидець» [31], Величко [32], а за ними й автори пізніших хронік та компіляцій XVIII ст. вважали Хмельниччину за основний момент нової української історії, а самого Богдана Хмельницького за її центральну постать.

В 1822 р. Д.Бантиш-Каменський видав свою «Историю Малой России», оперту головно на актах із московських і українських архівів. В ній добі Б. Хмельницького присвячено велику увагу, хоч викладено її доволі сухо й освітлено в надто офіціозному дусі [6].

Розвиток опозиційних  настроїв серед свідомої національної частини українського громадянства в останніх десятиліттях XIX віку, в зв'язку з постійним підкреслюванням з боку офіційних і русофільських кругів ролі Богдана Хмельницького як «возсоеденителя» Русі, не міг сприяти популярності Хмельницького й заохочувати до студій над його добою. М. Грушевський справедливо зазначив факт, що, наприклад, одинокий український історичний журнал «Киевская Старина» за всі 25 років свого існування приніс мінімальне число статтей і матеріалів про Хмельниччину. До цього можна додати, що й те, що було надруковане, належало здебільшого не українським авторам [19, с.6]. В цілому, М.Грушевський негативно ставився до союзу з Хмельницького Кримом.

За радянських часів велику увагу було приділено  соціально-економічним аспектам україно-турецьких та україно-кримських відносин, але із ліквідацією кримськотатарської автономії в СРСР  дослідження козацько-кримського союзу та факту прийняття Хмельницьким зверхності султана повністю ігнорувалися. На увагу заслуговує праця І.Крип’якевича [28].

           В українській діаспорній літературі україно-турецькі та україно-кримські відносини розглядалися через призму україно-російських зв’язків, і за рахунок переосмислення останніх  досить позитивно сприймався «турецький вектор» політики Хмельницького. Серед  досліджень   треба відзначити праці Липинського В.[31], Пріцака О. [49].

На сучасному  етапі турецький напрямок зовнішньої політики Б.Хмельницького стає як предметом окремого дослідження так і в контексті європейського існування Української держави. В цьому зв’язку треба відмітити роботи Л.Гвоздик-Пріцак [15],  Я. О. Федорука [55], Т. В. Чухліба [68-70], В.А. Брехуненка [7-8].

Наукову вагу мають  праці В.Смолія та В.Степанкова, присвячені персоналії Б.Хмельницького [ 45-46 ], дисертаційна робота Туранли Фергад Гардашкан-оглу [59]  та дослідження російських авторів Г.А.Саніна  [ 50 ] та Б.М.Флорі [ 64-65  ].

Джерельна база дослідження. Для узагальнення перспектив та прорахунків гетьманської політики щодо Туреччини та Криму на сьогодні є достатня джерельна база. Це опубліковані збірки джерел з  історії українських визвольних змагань середини XVII ст. [ 61, 70 ]   відносин, це матеріали діловодства гетьманської адміністрації Б.Хмельницького, дипломатичне листування тощо. Окремо згадаємо міжнародні договори, саме  «Договір між Цісарем Турецьким і Військом Запорозьким з народом Руським, стосовно торгівлі на Чорному морі» 1649 р. [ 29 ].

Практичне значення. Результати дослідження стануть у нагоді при розробці інтеграційних  курсів «Історія України», «Історія міжнародних відносин», «Історія країн Сходу». Матеріали та висновки випускної роботи можна використовувати в загальноосвітній школі для підготовки уроків та позакласних заходів з фаху.                                                                Структура роботи будується на проблемно-хронологічному принципі. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

   

                                            РОЗДІЛ 1

 УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ                     XVI ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.

1.1 Традиції запорізької дипломатії

Зовнішньополітична служба України має давні традиції, засновані, передусім, на дипломатичному досвіді  Київської Русі. 

Після занепаду і розпаду Давньоукраїнської держави, реальний поступ української дипломатії став особливо помітним у Козацьку добу. 

Розпочавши своє формування у першій половині XVI ст., українське козацтво поступово перетворюється на носія національної державності. З кінця XVI століття Запорізька Січ почала активно виступати на міжнародній арені. Кіш приймав представників різних держав – Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Туреччини та Кримського ханства, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави або їх коаліції, військова сила запорожців, їх участь у воєнних компаніях справляли помітний вплив на міжнародне становище. В силу історичних обставин Запорізька Січ перетворилася на життєздатний політичний організм, який довгий час фактично самостійно виконував зовнішньополітичні функції[ 2, c. 338 ].

         В першій половині XVI ст. козаки діяли майже в межах "держзамовлення" - литовсько-польського чи московського урядів. У другій половині XVI ст. спостерігається вироблення власної позиції козацтва щодо татарського чинника [3, c. 265]. З початку 1576 р. напади козаків і турків стають майже безперервними. Дійшло до того, що комендант Ісламкермену повідомляв ханові, що всі татари повтікали в Крим за Перекоп. Тоді ж відбулася інша знаменна подія - татари, побоюючись нападу козаків, уперше відмовилися від походу на Литву. Але це не відвернуло козацького наступу, і того ж 1576 року був здобутий і вщент зруйнований Ісламкермен (при цьому загинув козацький ватажок Богдан Ружинський). Невдовзі спустошень від козаків зазнали передмістя Тягині та Очакова.

  Упродовж Псковської війни козаки не переставали втручатися у татарські справи. Під час боротьби хана Мехмеда II проти свого брата Алп-Гірея, на бік останнього перейшли також інші брати Мехмеда - Алі та Селямет, які, однак, були змушені переховуватися в українському степу. Обидва брати були впіймані 1581р. на Дніпрі козаками Яна Оришовського та віддані в розпорядження Стефана Баторія. Під час облоги Пскова до королівського табору прибув турецький посол, який вимагав видачі ханських братів, але король відмовився це зробити, відклавши питання до завершення кампанії, правда, забігаючи наперед, запропонував посадити котрогось із цих братів на ханство. С. Баторій вважав за потрібне використати таку ситуацію для того, щоб назавжди вирішити питання, але натрапив на недалекоглядність свого оточення і нагода була втрачена[2, c. 128].

Право запорожців на міжнародні зносини базувалося на традиції і  не мало міцних правових підвалин. Територіальні  та автономічні претензії Запоріжжя  засновувалися на грамоті Стефана  Баторія (1576 р.) та Універсали Богдана  Хмельницького (1655 р.). На початку XVII ст. Військо Запорізьке стає суб'єктом міжнародних зносин, впливовим військово-політичним фактором у Східній і Південно-Східній Європі. У 1594 році козацтво уклало договір з представниками християнського союзу держав "Священною лігою" про спільну боротьбу проти Османської імперії. Січ вперше за свою історію стає повноправним учасником міжнародної коаліції[5, c. 73].

В умовах наближення польсько-турецької війни 1620 р. відбувся похід козаків прямо на Стамбул, при чому страх перед козаками був настільки великий, що турецьких моряків киями зганяли на галери, якими планували йти проти козаків. Турецьке військо не змогло нічого  вдіяти і козацтво рушило далі на Варну, котру спалило дощенту. Французький посол у Стамбулі повідомляв, що козаки "бушували" по всьому морю, як і де хотіли. Це змусило турків пришвидшити військові приготування і розпочати війну проти Речі Посполитої, в якій козаки добре відзначилися у битві під Хотином. Після турець- ко-польського перемир'я козакам знову було заборонено ходити морем на турецькі землі. Але уряд не виплачував обіцяних грошей, а козакам треба було з чогось жити. Тоді козаки таки організували 1622 р. новий похід на Туреччину, але виходили не Дніпром, а Доном, щоб не компрометувати польського уряду. В липні 30 козацьких чайок наблизилися до Стамбула, але обмежилися лише руйнуванням Анатолійського побережжя. Французький посол повідомляв, що поголос про чотири козацькі чайки на Чорному морі лякає турків більше, ніж чума в Мореї або Берберії - так налякані вони з цього боку"[15, c. 152].

         Навесні 1623 р. відбувся черговий похід козаків на море - з огляду на неприхильне ставлення сейму до козацтва, хотинські подвиги яких були швидко забуті владою, козаки вважали, що мають право тепер діяти на власний розсуд і навіть погрожували підняти повстання. Стамбул і цього разу був безборонний, оскільки турецький флот стояв у Кафі. Наприкінці літа козаки знову вибралися на турецькі землі, а крім того, М. Дорошенко здійснив похід на Перекоп як помсту за напад ногайських орд на чолі з мурзою Кантеміром на Покуття.

Того ж 1623 р. в Кримському ханстві відбулися зміни - ханом став Мехмед III Гірей, котрий прославився тим, що давніше зі своїм братом Шагін-Гіреєм створив розбійницьку державку в околицях Білгорода і поводився незалежно як щодо Криму, так і щодо Туреччини. Згодом султан вибачив братів, і завдяки сприянню візира дозволив Мехмеду стати ханом, а Шагінові - калгою. Відтоді спостерігається зближення між татарами та козаками[7, c. 88].