Українські політичні партії в Галичині на поч. ХХ ст

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут  філології

Кафедра романо-германського перекладу

 

 

 

 

 

Українські політичні партії  в Галичині на початку ХХ століття

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

Студентки 1 курсу,

спеціальності

переклад з французької мови

1 група                                                                                                                       

Гінько Марини Ігорівни

 

Київ-2012

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Становлення та ідейні засади  українських політичних партій в Галичині.

РОЗДІЛ 2. Діяльність українських політичних партій в Галичині на початку ХХ століття.

2.1. Програми та основні напрями діяльності політичних партій в Галичині.

2.2.  Вплив Революції 1905 р. в Російській імперії на діяльність українських партій Галичини.

3. Боротьба українських партій Галичини  за виборче право.
4. Парламентська діяльність українських партій Галичини.
5. Українські партії Галичини під час Першої світової війни.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРАСТИНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Темою реферату є дослідження діяльності українських партій  Галичини на початку ХХ століття. Разом з тим  простежується процес утворення партій з кінця ХІХ ст., що тривав два десятиліття, розглядаються ідейних засади та їхня еволюція, розкриваються основні напрями діяльності українських партій як у загальному контексті цього періоду, так і стосовно конкретних тогочасних питань.

Актуальність теми. В сучасних умовах значно зріс дослідницький інтерес до історії суспільно-політичних, національно-визвольних та демократичних рухів та партійно-політичної системи. Це зумовлено політичною ситуацією в країні, коли партії зі зростаючою силою впливають на перебіг подій і займають найбільший сектор політичного життя. Це, в свою чергу, приводить до зацікавлення історичним минулим партій і рухів, вивчення їх надбань і методів боротьби.

Мета реферату полягає в тому, щоб з’ясувати особливості діяльності галицьких партій на початку ХХ ст. відповідно до їхнього ідейного спрямування та у різних історичних умовах.

Об’єктом огляду є партійно-політичні системи у Східній Галичині на межі ХІХ – ХХ ст. в умовах формування модерного громадянського суспільства, основні напрямки теоретичної й практичної діяльності політичних партій по реалізації власних стратегічних і тактичних завдань.

Предметом огляду є виникнення, розвиток, діяльність політичних партій  в Галичині, їх місце у національно-визвольній боротьбі доби капіталізму, становлення партійно-політичних систем у Східній Галичині наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. Становлення та ідейні засади  українських політичних партій в Галичині.

У 90-х рр. ХІХ ст.. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно-політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла, розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами,  а національний рух, що набував політичного змісту, став масовим.

У Галичині першою такою партією стала заснована у жовтні 1890 р. у Львові Русько-українська радикальна партія (РУРП) – перша легальна партія українського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Вона скликала віча по селах, задіювала кооперативи як самооборону перед жидівським лихварством. Спершу в цій партії домінували ідеї Михайла Драгоманова, що виявилося, зокрема, в пропагуванні секуляризації українського суспільного та культурного життя. Так почалося поборювання Греко-Католицької Церкви та її духовенства.

В’ячеслав Будзиновський пропонував ввести до програми партії поетапну максимальну й мінімальну ціль, а саме – змагання до власної державності і мінімальну — домагатися поділу Галичини на українську й польську. Але тоді драгоманівці не погодилися на це.

Починаючи з 1891 p., партія керувала вічевим рухом. У 1894 р. провела масове крайове віче, на якому лунали вимоги політичних свобод, запровадження української мови у діловодство органів влади, припинення конфіскації прогресивних видань, скасування податків на пресу.

У 1892 р. з'явилася друком праця публіциста і провідного члена Української Радикальної Партії Юліана Бачинського "Ukraina irredenta", в якій він розглянув питання самостійності українського народу й обґрунтував потребу створення власної української соборної держави. Бачинський проаналізував тодішнє національно-політичне і соціально-економічне положення українського народу в Австро-Угорщині і в Росії, і прийшов до висновку, зовсім протилежного від Карла Маркса, а саме, що настала доба пролетаризації та націоналізації українського робітника, який завдяки просвітянській роботі, яку проводитиме українська інтелігенція, осягне національну свідомість. Це у свою чергу викличе потребу партійно-політичної організації й бажання відірватися від чужої державної системи і змагати до власної державної самостійності. Бачинський передбачував, що на руїнах тюрми народів Росії й Австрії — пробудиться й Україна і «розкута проголосить і вона своє слово, і вона упімнеться тоді різко за своє право до життя. Настане тоді страшний час, — каже він. — мов грім загуде над Україною проймаючий оклик мести, історичної відплати. Тоді виложить вона одверто на стіл своє право до життя, право на політичну самостійність, право бути своїм паном у своїй власній хаті. Україна буде тоді вільна, велика, політично самостійна, одна нероздільна від Сяну по Кавказ».

Але тоді ідеї Будзиновського, а тим більше Бачинського, Українська Радикальна Партія не була ще готова сприйняти. Щойно по смерті Драгоманова на своєму з'їзді у Львові в 1895 р. схвалила постанову про політичну самостійність українського народу.

Та УРП не була однорідною під оглядом політичних поглядів і серед її членства існували різні політичні течії, яких диференціацію приспішила передчасна смерть ідеолога М. Драгоманова в 1895 р. Остаточно виникло три різні течії: а) соціалісти-народники, прихильники Драгоманова; б) соціалісти-марксисти; в) радикальні народовці. Під кінець 1890-х pp. дійшло до розколу, і з рядів УРП вийшли у 1899 р. Володимир Охримович, Євген Левицький, В’ячеслав Будзиновський, Теофіл Окуневський, Іван Франко та інші, і разом з більшістю народовців створили Українську національно-демократичну партію. У 1900 р. покинули УРП соціалісти-марксисти Микола Ганкевич, Юліан Бачинський, Роман Яросевич, Семен Вітик та інші, які заснували Українську соціал-демократичну партію.

Українська соціал-демократична партія (УСДП) була створена як складова частина австрійської соціал-демократичної партії. її лідери — М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський, В. Охримович, орієнтувалися на теоретичні засади західноєвропейської соціал-демократії, легальні парламентські засоби досягнення мети. "Пора вже, щоби і український працюючий люд і народ український не оставав позаду європейських націй", — писав партійний орган "Воля" в січні 1900 р. В лоні українського соціал-демократизму майже від самого початку його організаційного оформлення було сформульовано лозунг державної самостійності України. Вперше він знайшов своє обґрунтування у праці Ю.Бачинського “Україна irredenta” (написана у 1895 р.). Питання здобуття національної волі українського робітництва і всього народу займали важливе місце на сторінках партійних часописів УСДП “Воля” (1900 – 1907 рр.), “Земля і Воля” (1907 –1914 рр.), “Вперед” (1909 – 1914 рр.): "Ми змагаємо до того, щоби цілий народ український виборов собі національну волю та самостійність політичну; наша ціль — вільна держава українського люду, українська республіка".

У повсякденній практичній діяльності увага українських соціал-демократів була зосереджена на організації страйкової боротьби робітників і селян за поліпшення умов і оплати праці, на прилученні людей праці до масових акцій робітничої і селянської солідарності, до участі у вічах і демонстраціях, до виборчих кампаній, до профспілкового руху.

Визначення позиції партії у національному питанні відбувалося у контексті її взаємин, ідеологічних та організаційних, з польською соціал-демократією в Галичині та австрійською соціал-демократією в цілому. Воно позначене прагненням зберегти своє "класове обличчя", вірність "пролетарському інтернаціоналізму" тодішньої соціал-демократії. Виступаючи як представник УСДП на з’їзді СДРПА 24–29 вересня 1899 р. у Брно, Микола Ганкевич заявив, що "українські соціал-демократи змагатимуть до національної свободи свого народу, щоби возз’єднаний і вільний український народ став поряд з іншими націями як рівноправний член" . Він проголосував за резолюцію з’їзду про необхідність перетворення Австрії на демократичну федеративну державу.

Головний аргумент соціалістів на захист збереження Австро-Угорщини полягав у переконанні, що остання може бути для українців захистом від імперських зазіхань Росії та Німеччини. Галицькі соціал-демократи заявляли, що цілісність Австрії не є для них незаперечною цінністю: "Вільна українська держава людова, самостійна незалежна республіка принципі УСДП підтримувала вимогу поділу австрійської Галичини на дві окремі автономні частини: західну – польську та східну – українську. Але, щоб уникнути конфлікту з польською ППСД, українські соціал- демократи цього питання до 1907 р. на перший план не висували. За оцінкою О. Жерноклеєва, дослідника історії УСДП, самостійницькі вимоги українських соціалістів "практично не виходили за рамки загальних декларацій, а конкретні питання стратегії і тактики їх втілення практично не розроблялися" частини: західну – польську та східну – українську. Але, щоб уникнути конфлікту з польською ППСД, українські соціал-демократи цього питання до 1907 р. на перший план не висували. За оцінкою О. Жерноклеєва, дослідника історії УСДП, самостійницькі вимоги українських соціалістів "практично не виходили за рамки загальних декларацій, а конкретні питання стратегії і тактики їх втілення практично не розроблялися".

На відміну від соціалістичного крила українського національно-визвольного руху ліберали в організаційному плані не були настільки роз'єднаними. У Західній Україні це крило уособлювала Українська національно-демократична партія (УНДП), яка в Галичині була найвпливовішою партією.

Українська національно-демократична партія (УНДП) виникла в 1899 р. Ідейно та організаційно була підготовлена сорокарічною діяльністю народовців — течії української політичної думки, що орієнтувалася на створення самостійної Української держави. До партії належали багато представників радикалів, незгодних з соціалістичними пріоритетами своїх лідерів.

Програма партії містила вимоги демократизації політичного життя в Австро-Угорщині з використанням легальних парламентських засобів; рівноправ'я українського й польського населення в Галичині; пропозиції щодо поділу Галичини на українську (східну) і польську (західну) частини, приєднання Північної Буковини до Східної Галичини та утворення українського Коронного краю; запровадження прогресивного податку, захисту інтересів селян (викупу великих земельних володінь і наділення селян землею).

У спеціальній резолюції про Наддніпрянську Україну партія зазначала: "Будемо підтримувати, скріпляти та розвивати почуття національної єдності з російськими українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності; будемо серед російських українців підтримувати такі змагання, що ведуть до перетворення абсолютистичної російської держави в конституційно-федералістичну, оперту на автономії національностей". Керівний орган партії — Народний Комітет, який очолив Юліан Романчук.

Активно працювали в партії М. Грушевський, І. Франко, О. Барвінський, Є. Левицький, В. Охримович. Впливовим друкованим органом була щоденна газета "Діло" (1888—1939), на сторінках якої обговорювались найважливіші питання програми й тактики партії, українського національно-визвольного руху взагалі.

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Діяльність українських політичних партій в Галичині на початку ХХ століття.

2.1.  Програми  та основні напрями діяльності  політичних партій в Галичині.

В своїй політичній роботі на теренах галицької України радикальна, національно-демократична та соціал-демократична партії поставили перед собою спільне завдання: “пізнати народні маси, їх положеннє і потреби, й працювати над їх усвідомленнєм і піднесеннєм. Витворити з темного українського селянства й робітництва свідомих членів українського народа, який не дав би на поталу своїх прав та вмів охоронитися перед загибеллю”.

Політична першість у Галичині, як і раніше, належала впливовій УНДП. Вона намагалася об‘єднати політичні сили у краї в “єдиний національний фронт”, спрямувати його на боротьбу проти польського засилля. Народний з‘їзд УНДП, який відбувся 26 грудня 1902 р., проголосив перехід до “політики масової самооборони і рішучої опозиції проти галицько-польської адміністрації, проти піддержуючого її центрального уряду”. Слід сказати, що резолюції численних багатолюдних віч, проведених націонал-демократами в краї, галицькі селяни “сприйняли з ентузіазмом”. Соціально-економічні питання, які розглядалися в програмі партії, характеризувалися в цілому ліберальною позицією, хоча висувалися вимога звільнення українців від визиску «з боку інших народів». Особливо це стосувалося селянства. Партія вимагала поступового зміцнення кредиту, торгівлі. Проте наголошувалося на національному аспекті справи. При цьому націонал-демократи підкреслювали, що вони визнають дійсність і «теперішній капіталістичний устрій», і пропонували вироблений порядок поетапної реалізації запланованих економічних реформ.

Еволюційний шлях в економіці УНДП підпорядковувала ідеї «націоналізації», що передбачала сприяння зростанню національного промислу, зосередження в руках українців основних галузей економіки краю. Як перший крок до цього українському населенню було запропоновано керуватися в торговельній і економічній сферах національним принципом – купувати товари тільки  в українських крамницях.

У програмі УНДР ставилося завдання про посилення впливу українців на законодавство й адміністративні органи в державі, краї, повіті та громаді через реформування основних представницьких інституцій. для цього обстоювалися запровадження загального виборчого права і ліквідація куріальної системи виборів, яка сформулювалася вимоги дотримання конституційних свобод, недоторканності житла, свободи зборів, слова, другу тощо.