Культура середньовіччя

 

 

 

Реферат на тему:

 

 

 

Культура середньовіччя

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:                                                                             студентка 212 групи                                                           

 

 

                                                                                                              Васильченко Надія

 

План 

 

Початки формування середньовічної культури.

 

 

 

Особливості середньовічного  світогляду. Християнство та його вплив на

середньовічну культуру.

 

 

 

Місце церкви в культурі середньовіччя.

 

 

 

Теологічні та філософські  пошуки середньовічної доби.

 

 

 

Становлення та розвиток освіти.

 

 

 

Джерела художньо-образного  світосприйняття епохи: література, основні

архітектурні стилі, живопис.

 

 

Середні віки — поняття  не стільки хронологічне, скільки змістове. На

різних етапах існування воно по-різному виявляє свої сутнісні

характеристики. У Раннє  — початкову межу якого нелегко  встановити — ще

досить сильними були елементи культури та соціальних відносин

античності, і лише поступово  вимальовуються форми соціального та

духовного життя, притаманні середньовіччю. Радикальні зміни відбуваються

як у прогресі техніки, розвитку міст, які так не схожі ані на античні

поліси, ані на міста Нового часу, у системі організації виробництва  й

експлуатації основної маси селянства, так і в структурі пануючого класу

феодального суспільства. Ще більшими були зміни у сфері духовного життя,

мистецтва, літератури, теології.

 

За всіма цими ознаками середньовіччя умовно поділяють на раннє (V—XI

ст.), високе, або зріле (XI—XIII ст.), та пізнє (XIV—XVI ст.). Але при

зосередженні уваги на корінних проявах світовідчуття рядової людини дана

періодизація виявляється  не точною, адже відчуття світу людини аграрного

за своєю природою суспільства змінюється повільніше, аніж культура людей

освічених (ми говоримо про  інші ритми змін). Динаміка «елітарних»  форм

духовного життя випереджає переміни в «глибинці». Притаманні низинному

прошарку культури та ментальності настанови і способи поведінки

характеризувалися незвичною  стабільністю та чіпкістю, протиставленням

змінам. Тож середньовіччя  не закінчується в якийсь певний проміжок часу:

Ренесанс, Бароко, Реформація й навіть раннє Просвітництво  ще не були

такими радикальними зрушеннями, щоб покінчити з ментальністю,

притаманною середньовічній людині — селянину, бюргеру. Якісь  риси

народних вірувань та уявлень  про світ зберігалися задовго потому, як

офіційно середньовіччя  завершилось.

 

Особливості середньовічного  світогляду. Християнство та його вплив на

середньовічну культуру. Величезну  роль у становленні середньовічної

культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції

язичників. Виокремлення християнською  культурою своєї неповторності,

самоусвідомлення епохи  йшло через протиставлення та порівняння її

основних позицій з  культурною спадщиною античності. Християнство, для

того щоб упоратися  з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти. У

свою чергу, це освоєння язичницької  традиції призвело до «суттєвої

внутрішньої перебудови латинської християнської культури» (С.

Аверінцев). Опанувавши античну традицію, середні віки виробили як власну

традицію в ставленні  до світу та себе в ньому, так і традицію ставлення

до традиційності загалом.

 

У цій філософсько-етичній  спроможності християнства криється йогоься його

життєздатність, сприйнятливість  до інших систем і традицій

світосприймання. Церква врахувала можливості сприймання християнства,

тому багато релігійних церемоній, заклинань, благословлінь, що мали

забезпечити виживання та існування людини, за своїм походженням  є суто

язичницькими. Таким чином  орієнтована діяльність духівництва  виявилася

безпомилковою, хоч й виходила з прагнення не допустити суспільно

значущих рецидивів дохристиянської  віри.

 

У відносинах, які встановилися між язичницьким спадком та християнством,

простежуються дві тенденції, що актуалізуються залежно від історичної

кон’юнктури: заборона використовувати  та навіть читати древніх авторів;

дозвіл широко звертатись до них, у чому не вбачали гріха. Святий Ієронім

наголошує на компромісі у  відносинах з античністю: «Християнські  автори

мають чинити з язичницькими подібно євреям у книзі Второзаконня, котрі

своїм полонянкам брили голови, стригли нігті, наряджали в нове плаття, а

потім брали за дружин».

 

Особливості структури світорозуміння людини середніх віків пояснюються

самим ладом консервативного, переважно аграрного життя. «Це, — як пише

Ле Гофф, — печатка  традиційного селянського суспільства, де істина та

таємниця передаються  з покоління в покоління, заповідаються  «мудрецем»

тому, кого він уважає достойним  її наслідувати, й поширюється більшою

мірою не посередництвом писаних  текстів, а з «вуст у вуста», тими

ідейними традиціями, котрі  були орієнтовані на міф та ритуал». Виходячи

з цього, можна говорити про  орієнтованість середньовічної свідомості не

на розвиток та зміни, а  на відтворення кліше, які щоразу повторюються,

на переживання світу в категоріях вічного повернення. А тому загальні

місця, понятійні кліше панують у середньовічній літературі, автори якої

й не прагнули до своєрідності та до вироблення власних ідей, через те й

новаторство (літературне новаторство) особливої цінності не мало. Як

зазначає А. Я. Гуревич, характерною рисою середньовічної богословської

літератури була орієнтація на традицію та авторитет Писання, а

оригінальність, як критерій оцінки якості літературного твору,

визнається в останню  чергу.

 

Основою самосвідомості середньовічної людини було почуття нерозривного

зв’язку з її общиною, станом і соціальною функцією. Усе життя людини від

народження до смерті було регламентоване. Вона майже ніколи не покидала

місце свого народження. Її життєвий світ був обмежений рамками общини і

станової належності. Як би не складалися обставини, дворянин завжди

залишався дворянином, а  ремісник — ремісником. Соціальний стан для неї

був так само органічним і природним, як власне тіло. Кожному  стану

властива своя система  чеснот, і кожний індивід повинен знати своє місце.

«Становий» індивід не відокремлював себе від своєї  соціальної

належності. Середньовічна  людина, виконуючи безліч традиційних ритуалів,

бачила в них своє справжнє життя.

 

Середньовічна думка не знала  ідеї розвитку власної особистості. Для неї

«віки життя» так само природні та неминучі, як і пори року. Дитинство  в

тинство в

розумінні середньовічної людини не якийсь особливий період «підготування

до життя», а її природний  стан. Людина природно виростає, подібно

дереву, всі фази росту і кінцевий результат якого визначені заздалегідь.

Однозначно прив’язуючи  індивіда до його сім’ї і стану, феодальне

суспільство строго обмежувало рамки його «вільного самовизначення», йому

не потрібно було вибирати ні рід занять, ні світогляд, ні навіть

дружину. Усе це робили за нього інші, старші.

 

Для середньовічної людини знати самого себе значило насамперед «знати

своє місце», ієрархія індивідуальних спроможностей і можливостей  тут

збігалася із соціальною ієрархією.

 

Християнство лежало в  основі культури й усього духовного життя, а

середньовічний світогляд визначається як переважно світогляд

теологічний.

 

Місце церкви в культурі середньовіччя. У середні віки зростали доходи та

володіння церкви, посилювалась її могутність. В умовах відсутності

стабільної централізованої  влади вона накопичила значні багатства, котрі

дістались їй від королів  варварських держав, що виникли на території

Західної Римської імперії.

 

Значущість католицької  церкви була зумовлена винятковим значенням

релігії в середні віки — вона являла собою ідеологічну форму

позаекономічного примусу  і була суттєвою рисою класових відносин у

феодальному суспільстві. Релігійна ідеологія ґрунтувалась на ідеї Бога,

який гарантував стійкість, незмінність існуючого порядку та являв собою

частину космічного, природного порядку.

 

У середньовічній культурі існує чіткий розподіл між «ученою вірою» та

«вірою народу». Так, М. Бахтін говорить про протистояння двох культур:

церковної, ученої, офіційної  та народної, сміхової, карнавальної.

 

Це є своєрідним парадоксом середньовічної культури, результатом перетину

народної культури з культурою  «вчених», освічених людей, книжковою

культурою, взаємодією фольклорних  традицій з офіційною церковною

доктриною.

 

Релігійна універсальність, яка ґрунтується на юридичному та аграрному

характері індивідуальної релігійності, у регіоні свого існування не

могла бути терпимою ні до релігійної індиферентності, ні до іншої віри.

Той, хто не приймав віру, не «поміщався» в існуючий суспільний устрій.

Тісний зв’язок, що існував  між церквою, державою та суспільством,

призводив до того, що кожний, хто хотів жити в суспільстві, повинен був

бути одночасно і християнином.

 

Підкреслюють досить сильний зв’язок ототожнення індивіда з церквою. У

такій ситуації індивід не міг вийти з католицької церкви, з часом від

неї відколювались лише цілі держави. Можна згадати розкол християнства

на східне (православне) та західне (католицьке), у часи Реформації з

Римом поривають князі  та єпископи, а разом з ними цілі народи.

 

Християнство у феодальному суспільстві Західної Європи виконувало

функцію ідеологічного інтегратора, що зумовило консолідацію його

організації — римо-католицької  церкви, яка являє собою строго ієрархічно

централізовану систему  на чолі з римським папою і прагне до верховенства

в «християнському світі». Вікова споруда папської теократії ґрунтується

 

іті». Вікова споруда папської теократії ґрунтується

на двох взаємопротилежних  принципах — аскетизму (відречення від світу)

та всесвітньої влади (володарювання над світом). Аскетизм, відречення

від світу та віра в бога були важливим інструментом у руках католицької

церкви для досягнення її цілей. Багато що в цьому плані  було взято

християнством від попередніх епох і культур та трансформовано відповідно

до потреб папської влади.

 

 

 

Храм хрестово-купольного типу

 

 

 

 

Середхрестя

 

Контраст між аскетичним настроєм середньовічного суспільства Західної

Європи та завойовницькими  прагненнями римо-католицької церкви є

характерною рисою середніх віків. Релігійний фанатизм — один із засобів

у намаганні римо-католицької  церкви встановити тоталітарне управління

над західним суспільством.

 

Ефективним знаряддям  у вирішенні таких завдань  була Священна інквізиція.

Ця організація практично  контролювала всі сфери діяльності мільйонів

людей, використовуючи різноманітні методи соціотехнічного, у тому числі

й таємного, управління суспільством, а також тонкі способи проникнення  в

потаємні куточки людської душі. Інквізиція виникла в XIII ст. й

закінчила своє існування  в першій половині XIX ст. Під кінець

середньовіччя Західна Європа, що перебувала під впливом католицької

церкви, була покрита сіткою інквізиційних трибуналів, чия діяльність

своєю безперервністю нагадувала дію законів природи. Маючи «довгі руки»

та хорошу пам’ять Священна інквізиція діяла в ту епоху як міжнародна

поліція. Вона викликала  містичний жах через таємність її діяльності та

надприродну пильність. Діяльності інквізиції властиві різноманітні

методи та форми — від  тортур у катівнях у середні віки до анафем,

відлучень та Індексу заборонених  книг у Новий та Новітній час.

 

Проте діяльність Священної  інквізиції не змогла запобігти Реформації, і

падіння тотальної влади  римо-католицької церкви було неминучим.

 

Для боротьби з христовими ворогами та відступниками в середині XVI ст.

було створено орден єзуїтів  — напіввійськову напівчернечу організацію на

чолі з Ігнатієм Лойолою. Саме цьому фанатичному орденові вдалося

потіснити інші католицькі ордени та здійснити тотальний контроль над

думками, духовним життям багатьох людей у світі. Орден єзуїтів став

ефективним знаряддям  у руках римської церкви в боротьбі з єресями та

вільнодумством, сприяв збереженню впливу католицької церкви.

 

Теологічні та філософські  пошуки середньовічної доби. Яскравим прикладом

поєднання культурного багатства  античного світу з принципово новим

християнським світовідчуттям є творчість отця церкви — теолога

Блаженного Аврелія Августина (354—430), хоча потрібно підкреслити всю

суперечливість ставлення  Августина до античної культури взагалі. Як

особистість і як філософ  Аврелій Августин формувався в античному