Феномен українського бароко

Феномен українського бароко

Культура бароко в Україні  охоплює другу половину XVII - XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль  бароко в Україні поширився із значним запізненням. Мали місце  й особливості. Елітарні мотиви в  українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі  ж інші види барокового мистецтва - досить демократичні сюжетно, з використанням  традицій народної творчості.

Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і  головне - небачену вигадливість форм. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у  вигляді одягненої в порфіру  і коронованої Діви, яка просить  покровительства у митрополита  київського Іосафа Кроковського (гравюра  І.Щирського "Всенародне торжество").

В українській архітектурі  стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого розквіту у XVIII ст., набираючи яскраво виражених  національних рис. Вже наприкінці XVII ст., переважно в Києві та його околицях, з´явилися будови, позначені  рисами стилю бароко, але їхня мальовничість, інтимна теплота докорінно відрізняє  їх від бароко західноєвропейського. Нові форми української архітектури  виникли на основі давніх і багатих  традицій народної дерев´яної і давньоруської  архітектури, увібравши багатовікове багатство українського зодчества. Архітектура українського бароко - це концентрований матеріальний вияв "психічного стану", того гармонійного світогляду, на який здатна нація у  часи високого духовного злету, а  той злет невід´ємний від усвідомлення особистої і національної свободи.

Українське бароко XVII ст. нерідко називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених  на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні  цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Як велика військова і  значна суспільно-політична сила, воно виявилося здатним до творення власного культурного та естетичного середовища, виступаючи рушієм духовного життя  й творцем самобутніх художніх цінностей. Козацтво вдягло дерев´яну церкву у  камінь, прикрасило орнаментальним та рослинним декором. Першою такого типу спорудою стала Миколаївська церква (1668) в Ніжині на Лівобережжі.

Хрещаті дерев´яні храми - типове явище в народному будівництві. Цей тип споруд був настільки  вдосконалений, що кожна з таких  церков являє собою справжню перлину  архітектури в розумінні як гармонійної  й логічної композиції, так і окремих  форм та деталей. До трибанних церков із тридольним заложенням належать Покровський  собор у Харкові (1680), дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у  Ромнах та Сумах.

Досконаліших мистецьких форм досягли п´ятибанні храми. До перших таких будов належать церква Адама  Кисіля в Нискиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на Берестові в  Києві за часів П. Могили (1638-1643). Розвинені  барокові форми втілились у спорудах Києво-Печерської лаври -церквах Усіх Святих (1696-1698) та Хрестовоздвиженської, соборі Св. Георгія Видубицького монастиря (1672-1674), Преображенської церкви в  Прилуках (1716), соборі в Ніжині тощо.

У першій половині XVII ст. в  Україні виділилося два архітектурних  центри, що розвивали традиції мурованого зодчества з яскраво вираженими національними рисами: Київ та Чигирин. їхній вплив відбився на архітектурних  спорудах усього Лівобережжя та Слободянщини. Тут виникли храми, муровані світські житлові та адміністративні будинки, навчальні заклади, трапезні. До таких  будов належать Троїцька церква в  Чернігові (1679), Михайлівський собор (1690-1694) та Братська церква Києво-Могилянскої  академії (1695), собор Мгарського монастиря  біля Лубен (1682), Михайлівська церква Видубицького монастиря, будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба), Переяславський колегіум, митрополичий будинок Софії Київської та Київської  академії, будинок Малоросійської колегії  в Глухові.

Особливістю козацьких соборів  була відсутність чітко виражених  фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. Демократичність  козацького п´ятиверхого собору не заважає  йому бути й виразником суто барокового світовідчуття, зокрема складного  відчуття неподільної єдності конечного  і безконечного. У козацьких соборах  втілено ірраціональний образ світу. За своєю внутрішньою сутністю український  козацький собор органічно вписується в картину духовних шукань європейського  бароко. Зеленого та блакитного кольору  бані соборів прикрашені золотом  або обліплені, як небо, золотими зірками. Із середини підкупольний простір також  світиться й сяє, як небо вдень, а  вночі наповнюється глибокою темрявою. Козацькі собори стали втіленням  народної мрії про небо на землі.

В Україні наприкінці XVII ст. організовуються місцеві й регіональні  школи дерев´яного та мурованого зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, наддніпрянська, слобожанська, чернігівська, полтавська тощо. З дерев´яної архітектури  найвідоміші Миколаївський собор  Медведівського монастиря, що мав 40-метрову  висоту та найвища дерев´яна споруда  в Україні - 65-метрова запорізька дерев´яна церква у Новоселищі, збудована 1773 р. Я. Погребняком. У XVIII ст. оформлюється національна школа українського бароко. До відомих її майстрів належать І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Й. Шедель, І. Зарудний, Ф. Старченко, А. Зерніков, І. Батіст.

Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана  Степановича Мазепи. Саме тоді в  архітектурі сформувалося мазепинське  бароко - новий тип церкви, архітектура  якої виражає ідею української державності. Притаманні йому риси: монументальність, велич і сила. Фронтони, колони, пілястри та інші елементи європейської архітектури  якщо не протиставляють його традиціям  дерев´яної народної архітектури, то все  ж таки віддаляють від них на певну  відстань. Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, просякнутий  пафосом утвердження нової державності, духом сильної авторитарної влади.

Заходами І. Мазепи було закінчено  спорудження Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині та п´ятибанної церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі - справжньої перлини серед усіх п´ятибанних  церков українського бароко. Завдяки  І. Мазепі та митрополитові В. Ясинському барокового оформлення набули київський  Софійський собор, перебудований у 1685-1707 pp., Успенська церква Києво-Печерської лаври та Михайлівська церква Видубицького монастиря. З 1690 р. поруч із Лаврою будується  Микільський собор, відбудовується лаврська друкарня, неподалік споруджується  Вознесенська церква, при якій діяв Печерський жіночий монастир. Його ігуменею певний час була мати Мазепи - Марія-Магдалена Мазепина. Монастир цей було пізніше закрито царським указом у зв´язку зі "зрадою" Мазепи, а на його місці побудовано будинок "Арсеналу".

По всій Лівобережній Україні  І. Мазепою було споруджено 14 і оновлено 20 церковних храмів. За часів Мазепи будують і його полковники М. Микла-шевський, Розумовські, Лизогуби. Розбудовуються міста Київ, Чернігів, Переяслав, Суми, Харків, Ніжин та ін. Резиденцією  гетьманів на Лівобережжі у 1669-1708 pp. став Батурин.

У середині XVIII ст. в архітектурі  відбуваються певні стильові зміни, пов´язані з іменами відомих  російських та закордонних архітекторів Й. Шеделя, Ф. Б. Растреллі, І. Мічуріна. Вони поширюють світський або  європейський бароковий стиль, збагачуючи українське бароко елементами монументальності, рококо, стильовими особливостями російського  бароко та перехідними формами до класицизму. Типовими спорудами є  Андріївська церква та Марийський палац  у Києві архітектора Ф. Б. Растреллі. Найвизначнішим зодчим у західноукраїнських землях був Б. Меретин. Найбільша  пам´ятка його зодчества - Львівський собор св. Юра.

Загалом бароко - це стиль  архітектурних ансамблів. Достоїнства  його у Придніпров´ї та східних областях України найбільше виявили себе саме в унікальних архітектурно-ландшафтних  композиціях. Провідна ідея належить собору, а всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань.

На території Правобережної  і Західної України другої половини XVII ст. кам´яне будівництво занепадає, натомність популярнішою стає дерев´яна  архітектура. Але загалом із середини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині барокове будівництво послаблюється. В архітектурних спорудах помітнішим стає відхід від колишньої перенасиченості  прикрасами до простоти і раціональності. Почуття поступаються місцем розумові, розсудливості, що є прикметою нового стилю - класицизму.

Отже, в XVII-XVIII ст. в Україні  формується національна школа українського бароко, що виділяється в самостійний  напрям великого барокового стилю. Українське бароко гармонійно поєднало естетику європейського бароко з давніми  традиціями давньоруського кам´яного  зодчества та народної дерев´яної архітектури.

Стиль бароко в українському малярстві позначений національною індивідуальністю, він виявився у  виникненні особливих жанрів в образотворчому мистецтві, у суто українському відтворенні  образів, доборі технічних прийомів. Українські маляри продовжили традиції візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису і  тому стримано ставилися до пишних та динамічних форм європейського барокового смаку. Тематично живопис залишався  релігійним, однак основним змістом  його стають гуманістичні ідеї, активніше  розвиваються форми монументального  настінного розпису, станкового іконопису, портрета.

Монументальний стінопис того часу поділявся на дві групи. Перша група розписів, пов´язана  з дерев´яними церквами, стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом; вона відзначається  яскравими рисами народного мистецького  світосприймання. Монументальний живопис  у дерев´яних храмах представлений  пам´ятками переважно Західної України  та Закарпаття (розписи церкви св. Юра  у Дрогобичі, розписи нефа Миколаївської  церкви в с. Колодному на Закарпатті та ін.).

Друга група - це монументальні  розписи в мурованих спорудах. З них у другій половині XVH-XVIII ст. можна виділити дві групи пам´яток: 1) Києва й Лівобережжя; 2) Правобережної  та Західної України.

Велику роль у розвитку живопису відігравали малярні школи  Києво-Печерської лаври, що в 1763 р. об´єдналися  в одну малярню, малярні при Софіївському соборі, полтавському та інших монастирях. Існувала система художнього виховання  і в Києво-Могилянській академії. З другої половини XVIII ст. початкову  малярську освіту здобували в  Харківському колегіумі. Силами українських  живописців було розписано багато храмів Києва, Чернігова, Полтави, Переяслава, Ніжина та інших міст.

У XVIII ст. монументальний живопис  поширився і на декорування католицьких  храмів, у тому числі кафедрального, бернардинського та кармелітського костьолів у Львові. Розписували  переважно плафони. На їхній стиль  вплинули традиції європейського пізньобарокового монументального живопису. Монументальний плафоновий розпис Львівського кармелітського костелу виконав у 1732 р. італійський  майстер Педретті.

Оригнінальним явищем мистецького  життя Придніпров´я та Лівобережної України II половини XVII - середини XVIII ст. був живопис. Він відзначався  високою технікою, традиціями староукраїнського  живопису з його власними основами й давньоруськими традиціями, звучністю  колориту, використанням іконографічних канонів, прагненням до сталих форм, до строгої внутрішньої замкнутості.

Найяскравіше український  портретний живопис виявися в  такому жанрі як парсуна (жанр портретного  живопису кінця XVI - XVII ст., що використовував прийоми іконопису). Його українською  особливістю було те, що він зберіг тісний зв´язок з іконописом. Дуже популярним були тоді портрети Б. Хмельницького  і козацької старшини, а в Західній Україні - львівських братчиків з  різними атрибутами. До найвідоміших належать портрети П. Могили, М. Маклашевського, полковника І. Сулими і його дружини, генерального обозного І. Родзянка та ін.

В основі козацького портрета лежала потреба піднесення суспільного  престижу, що поєднувалося з гуманістичним  уявленням про гідність людини та її становою приналежністю. Портрет  відзначався проникненням у внутрішній психологічний світ людини, показував  ЇЇ характер, вдачу, якості. Уся увага  зосереджувалась на обличчі. Одяг не відвертав уваги глядача. Не лише зображення І. Гуляшецького, І. Сулими та інших, а й класичний "козак -бандурист" чи козак Мамай у  народному малярстві не мають  рис суворих воїнів, а лише ознаки елегійних роздумів. Особливістю  наддніпрянського портрета є часте  вживання епітафій та епіграфічних текстів, що зближує живописний образ із літературою. Найвідомішими майстрами світського портрета були вихідці з України  Д. Левицький і В. Боровиковський.

Портрет, разом із гербом, став однією з важливих ознак приналежності  до певної верстви населення: шляхти чи міщанства. Емблемо- та герботворчість українського бароко ґрунтувалися на пошуку предметів - асоціацій у народному  побуті, природі, навколишньому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслідок шлюбів або корпоративних  об´єднань. Родовідне дерево поважних осіб давніх родів зображалося у  вигляді виноградної лози, трояндового  куща, дуба, лавра (генеологічні дерева Полубинських, Розумовських). Геральдика також була наповнена знайомою "натурою" - орлами, кіньми, левами, квітами, колоссям тощо.

У козацькій емблематиці  широко використовувались бунчуки, булави, печатки, зброя, порохівниці. Символами  для духовних осіб слугували руків´я  посохів, митри, оклади євангелій, чаші для причастя та інші речі культу, в  яких виявлялися місцеві або індивідуальні  уподобання релігійних або світських  діячів. Формування цієї символіки  завершилося в 90-ті роки XVII ст. - першому  десятилітті XVIII ст., у період мазепинського  бароко. Емблематика українського бароко не тільки мала художнє значення, а й відігравала свою роль у пошуку генетичних коренів, піднесенні національної самосвідомості українського народу.