Соціальне виховання в теорії та практиці педагогіки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………..…3

РОЗДІЛ 1. Підходи світової науки до виникнення виховання як суспільного явища ……………………………………………………………………………..6

РОЗДІЛ 2. Становлення соціального виховання у русі педагогічної думки……………………………………………………………….……………..9

РОЗДІЛ 3. Соціальне  виховання у практичній діяльності педагогічної науки……………………………………………………………………………...14

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...20

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….…23

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність дослідження. На сучасному етапі розвитку в нашій країні існує досить велика група знедолених громадян, зросла дитяча безпритульність, злочинність, наркоманія, посилилося соціальне розшарування в молодіжному середовищі. Це призвело до того, що процеси відокремлення в суспільстві сьогодні переважають над інтеграційними процесами, а підростаюче покоління відрізняється соціальною інерцією і зазнає серйозних труднощів у вирішенні соціально-практичних завдань.

У цих умовах виникає гостра потреба в ефективній, науково обґрунтованій системі соціального виховання, що могла б захистити молоде покоління від руйнівних наслідків кризи, яку переживає країна. Перед школою й іншими навчально-виховними закладами ставиться завдання забезпечити засвоєння молоддю, яка навчається, соціального досвіду, духовних досягнень українського народу, сприяти формуванню в юнаків та дівчат.

Створення повноцінної  державної системи соціального  виховання і соціального захисту  населення почалося в Україні  з набуттям незалежності. У 1991 році в країні було офіційно введено інститут соціальних педагогів і соціальних працівників. Це сприяло активізації наукових досліджень у галузі соціальної педагогіки і соціальної роботи.

Осмисленню  статусу, призначення соціальної педагогіки як самостійної галузі знань, визначенню її проблемного поля присвятили свої роботи вітчизняні вчені З. Зайцева, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, Г. Лактіонова, В. Оржеховська, С. Савченко, В. Сидоров та ін. Активно працюють у галузі соціальної педагогіки російські фахівці В. Бочарова, Б. Вульфов, М. Гур‘янова, Т. Куликова, М. Кульпетдінова, А. Мудрик, Г. Філонов, Т. Яркіна та інші. Велика увага приділяється проблемі підготовки соціальних педагогів (Л. Міщик, С. Харченко).

Актуальність  зазначеного зумовила вибір теми нашого дослідження.

Мета  дослідження: виявити та охарактеризувати основні тенденції соціального виховання у школі, узагальнити педагогічний досвід і вивчити можливості його застосування в сучасній школі.

Виходячи із мети нами були поставлені такі завдання:

-проаналізувати  психолого-педагогічну та спеціальну літературу з розгляду даної проблеми;

- розкрити сутность  «соціального виховання»;

-охарактеризувати  підходи світової науки до виникнення виховання як суспільного явища;

-здійснити аналіз  тановлення соціального виховання у русі педагогічної думки;

-визначити   місце соціальне виховання у  практичній діяльності педагогічної  науки.

Об’єкт дослідження - система соціального виховання учнів середніх навчальних закладів.

Предмет дослідження - соціальне виховання особистості в теорії та практиці педагогіки.

При  написанні  курсової роботи нами використано теоретичні методи дослідження: вивчення, аналіз, співставлення наукової літератури з теми дослідження.

Практичне значення дослідження  полягає в тому, що його результати можуть бути використані в процесі вивчення історії педагогіки, соціальної педагогіки, методики роботи соціального педагога  у навчальних закладах III-ІV рівнів акредитації.

Структура курсової роботи. Курсова робота загальним обсягом 24 сторінок складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (25 найменувань).

Розділ1. Підходи світової науки до виникнення виховання як суспільного явища

 

На сучасному  етапі  розвитку науки існує декілька підходів щодо визначення поняття соціальне виховання. Доцільно навести найбільш поширені формулювання.

Соціальне виховання  – це виховання людей всіх вікових  груп і категорій в організаціях, як створених для цієї мети, так і в тих, що займаються ним

поряд із своїми основними функціями (Андрєєва І.М.) [2, с. 255]. 

Соціальне виховання  – це турбота суспільства про  покоління майбутнього, підтримка людини суспільством, колективом, іншою людиною, допомога людині в засвоєнні і прийнятті моральних відносин, які склались в сім’ї, суспільстві, прийнятті правових, економічних, громадянських і побутових відношень (Василькова Ю.В., Василькова Т.А.)  [11, с. 90]. 

Окремі автори вважають, що соціальному вихованню  підлягають всі вікові та соціальні категорії людей; інші - подібно до засновника терміну

“соціальна педагогіка” А.Дістервега, що соціальне виховання необхідне

для вразливих  категорій: сиріт, безпритульних, малолітніх злочинців , тощо. Враховуючи той факт, що результатом соціального виховання є соціалізація як здатність людини взаємодіяти із соціальним світом варто погодитись із авторами першої концепції.

Проаналізувавши визначення різних науковців відносно суті соціального

виховання, можна  зробити висновок, що першою формою виховання, що

зародилась  у первісному суспільстві, було саме соціальне виховання.

Необхідно відзначити, що без вироблення навичек соціальної поведінки

людина розумна  не вижила б як біологічний вид. Адже саме колективний

суспільний  спосіб життя, з яким тісно пов’язані  соціальне виховання,

взаємна підтримка, був одним із факторів антропогенезу.

Доцільно охарактеризувати підходи світової науки щодо походження

виховання. Представники біологізаторської теорії (Спенсер  Г., Летурно

Ш.) вважають, що виховання успадковане людьми з  тваринного світу. З

позицій психологічної  теорії (П.Монро) в основі виховання лежить несвідоме інстинктивне прагнення дітей активно наслідувати дії старших. Релігійна концепція (К.Шмідт) в основі - твердження, що Бог, створивши людину, наділив її особливим даром – умінням виховувати.

Представники  трудової теорії (Ф.Енгельс, Л.Морган) стверджують, що

поштовхом до виникнення виховання в людському суспільстві  було виробництво найпростіших знарядь праці. Завдяки праці біологічні передумови людини змогли трансформуватися у людські на соціальному

рівні.

Майже всі дослідники сходяться у тому, що виховання невід’ємне від

людського суспільства  і притаманне йому з самого початку  його існування.

В останні роки поступово утверджується соціокультурний  підхід виникнення виховання (О.Х.Дубасенюк, І.Зверева, Л.Коваль, О.Сухомлинська та ін.), згідно з яким виховання розглядається як результат накопичення досвіду соціальної, виробничої, мистецької та професійної культур. А головним його завданням є використання цього досвіду зростаючою особистістю з тим, щоб забезпечити оптимальну її соціалізацію в суспільстві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  2. Становлення соціального виховання у русі педагогічної думки

 

Еволюційно  склалося, що людина-розумна може вижити тільки в суспільстві. А для того, щоб це суспільство не розвалилося, були потрібні певні правила співжиття між особинами даного виду. Та якщо в тварин норми поведінки є інстинктивними і малозмінними, то людина з кожним еволюційним етапом свого розвитку мусила їх відкореговувати. Саме тому людина без певного навчання і здатності розуміти основи закладені в правила поведінки у суспільстві не може почуватися в ньому впевнено. Отже цю людину потрібно навчити. Але навчання не повинно зводитися до звичайного накопичення знань і вміння їх застосовувати. Людина мала адаптуватися в суспільстві, і в цьому їй була потрібна певна допомога цього суспільства.

Іще в Афінах виникла ідея соціального виховання особистості як мети гармонійного розвитку. У кількох джерелах описано прийоми роботи шкіл, де керівники занять прагнули виховати гармонійно розвинену творчу особистість, яка була соціалізовною ,духовно багатою, морально чистою, фізично досконалою та приносила користь суспільству .

Описуючи перші  кроки соціального виховання  в Афінах, не можна не згадати  про піфагорійську систему виховання. Піфагор як видатний математик і філософ (VІ ст. до н. є.) у гармонії розвитку всього світу — від Космосу до ритмів серцебиття і дихання людини, вбачав вияв дії єдиного, математично обґрунтованого закону. За уявленням піфагорійців, уся гармонія світу побудована на числових співвідношеннях і пропорціях. Отже, музика, як система ритмічного руху, є уособленням всесвітньої універсальності: і рух зірок та планет, і зміна часу й пір року на Землі, і розквіт навесні та в'янення восени, і порухи душі людської — усе підпорядковане єдиним законам музично-числового ритму. Сприймаючи зоряний світ за аналогією з гамою музичних співзвуків, Піфагор вважав, що саме музичність є засадою і метою виховання.

Практичним  взірцем нової, гуманістичної школи  став "Дім радощів" італійського педагога-гуманіста Вітторіно да Фельтре (1378-1446), якого в 1424 р. герцог землі Мантуї запросив для виховання своїх дітей. Щоб вони не виховувалися в ізоляції від інших, герцог збудував чудовий будинок на березі озера, серед луків і полів. Вітторіно і три його помічиики-педагоги обладнали споруду без розкошів, але й без казарменості. До школи прийняли 80 хлопчиків різного стану, серед них підтримувалася дисципліна за допомогою ласки, переконання; покарання ж розглядалося як зло. Педагоги ретельно стежили за одягом, манерами, моральною чистотою вихованців. Добре було поставлене фізичне та соціальне виховання: ігри на повітрі з повчальною метою, їзда верхи; у навчанні, подібно до афінських шкіл, застосовувалась творчість дітей, наочність;витіснялася«зубрячка»,цінувалась індивідуальність дитини.

Досить відомим  прогресивним діячем кінця XVI — початку XVII ст. був Стефан Зизаній (бл. 1570 - до 1621) - учитель братських шкіл. Як згадується в джерелах, вій був ідейним  керівником, виразником громадської  думки львівського і віденського міщанства у боротьбі проти католицизму. Його "Катехізис для шкільного навчання" (1595) був визнаний єретичним; самого С. Зизанія відлучили від церкви. Проте його діяльність справляла великий вплив на учнів братських шкіл, прищеплюючи їм любов до народних справ і традицій, що відповідало ідеям національно-визвольної боротьби українського і білоруського народів.

Новий час —  епоха переходу від феодального  до ранньобуржуазного ладу — покликав до життя своїх ідеологів. Серед  них провідну роль відіграв англійський філософ і педагог Дж. Локк (1632-1704). Він розвинув теорію природних прав людини, основою яких поставала праця і наявність власності, названа ним святою.

 

Дж. Локк обстоював  думку, що вміння тримати себе в товаристві, відповідно до того як вимагає суспільство,діловитість і заповзятливість є значно важливішими для джентльмена, ніж більшість тих знань, що їх дають європейські школи. Мета навчання, зазначав він, полягає не в тому, щоб зробити юнака вченим, а в тому, щоб підготувати з нього "ділову людину", тобто розвинути і спрямувати його розум, готувати до активного сприймання нових знань, ідей, які здатні принести вигоду і допомогти стати не останньою людиною.Це були уже перші прояви соціального виховання, яке мало на меті допомогти молодій людині зайняти своє місце у суспільстві.

На початку XX ст. з ідеєю об'єднання всіх виховних можливостей суспільства виступив у Німеччині професор Пауль Наторп (1864-1924), який вважав, що "виховання  народу не є ізольованим завданням, воно повинно вступити у зв'язок з усім народним життям"[14;185]. Саме в цей час у США та Європі набули поширення погляди американського педагога, філософа і засновника педагогіки прагматизму Дж. Дьюї,підкреслюючи значення освіти та соціального виховання, він в одній із своїх ранніх праць "Моє педагогічне кредо" зазначав, що соціальне виховання є головним методом соціального прогресу та соціальних реформ. Значну увагу в працях Дж. Дьюї приділено проблемі взаємодії школи і середовища, зокрема общини. Він твердив, що все соціальне оточення дитини впливає на неї, допомагає її вихованню або ускладнює його. Завдання, яке прагнув вирішити педагог, зводилося до того, щоб школу перетворити в общину в мініатюрі, у суспільство в зародку. Школу вій розглядав як один із механізмів, котрий може наповнити дитину духом служіння суспільству. Це була одна із перших наукових спроб описати прояви соціального виховання.

 Але ці  його висновки були уже підсумком  того, що накопичили попередні  покоління. Можна сказати, що  він просто відокремив їх із  загальної педагогіки.

 

 У XX ст. виникає  думка, що соціальне виховання  – це поняття соціальне,але  й водночас педагогічне ,так  з’являється розділ педагогіки  – соціальна педагогіка.

Значний вплив  на розробку різних аспектів соціального виховання,та соціальної педагогіки 20-х років XX ст. мала діяльність німецьких фахівців Г. Нолля та Г. Баймер. Г. Нолль вважав, що для того, щоб реалізувати ідеї соціальної педагогіки, потрібен соціально підготовлений штат кваліфікованих фахівців. Він значно розширив сферу соціальної педагогіки, не обмежуючи сім'єю та школою. На його думку, використання терміна "соціальна педагогіка" стосується таких сфер, як робота у дитячих садках і яслах, молодіжних клубах, у роботі з правопорушниками, у професійному навчанні безробітних, у церковній роботі. Г. Нолль видав підручник із соціальної педагогіки, де соціальному вихованню відводиться чи не найважливіша роль.