Поняття злочину та його ознаки

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ і науки, молоді та спорту   УКРАЇНИ

Національний університет

«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА

 

 

спеціалізація  

Прокуратура та слідство  

 

 

 

                                                              кафедра

 

  кримінально-правових  дисциплін

 

 

 

 

 

Курсова робота

 

з  дисципліни: «Кримінальне право»

 

Тема : «Поняття злочину та його ознаки.»

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка III  курсу,  312 гр.

заочної форми навчання

Грищенкова Юлія

Перевірив:

К.ю.н., професор: В.І. Терентьєв

 

 

 

 

Миколаїв – 2013 р.

ПЛАН

 

Вступ………………………………………………………………………………

 

Розділ 1. Законодавче визначення злочину в історичному аспекті ……………

 

Розділ 2. Поняття злочину…………………………………………………………

 

Розділ 3. Суспільна небезпека та кримінальна протиправність, як її суб’єктивне вираження…………………………………………………………………………

 

Розділ 4. Караність діяння та вина, як обов’язкова умова застосування кримінального покарання  ………………............................................................

 

Висновок…………………………………………………………………………….

 

Список використаної літератури………………………………………………….

 

 

ВСТУП

 

Суспiльство завжди намагається жити за встановленими правилами, проте немає жодної людської спiльноти, у якiй би такi правила не порушувалися. Часто такi порушення мають дрiб'язковий характер - наприклад, запiзнення учня на урок, перехiд дороги за межами пiшохiдного переходу, а iнодi є надзвичайно небезпечними, як от крадiжка чи вбивство людини. Вiдносини, пов'язанi зi вчиненням людьми таких суспiльно небезпечних дiянь та визначенням вiдповiдальностi за їх вчинення регулює кримiнальне право, а самi цi дiяння називаються злочинами.

Злочини мають ряд ознак, спільних з іншими правопорушеннями: є небезпечними для суспільства; здійснюються усвiдомлено; вчиняються всупереч заборон, визачених кримiнальним законодавством. Проте, на вiдмiну вiд адмiнiстративних, цивiльних чи дисциплiнарних проступкiв, злочини мають пiдвищений рiвень суспiльної небезпечностi. Саме тому не є злочином дiя або бездiяльнiсть, яка хоча формально i мiстить ознаки будь-якого забороненого дiяння, але через малозначнiсть не становить суспiльної небезпеки, тобто не заподiяла й не могла заподiяти iстотної шкоди фiзичнiй чи юридичнiй особi, суспiльству або державi.

Законодавче визначення поняття злочину, його змісту та ознак, є досить стабільним, у ньому відбиваються соціально-економічні, правові, ідеологічні погляди та суспільна правосвідомість щодо форм і методів боротьби із соціальне небезпечними посяганнями на основні цінності суспільства, які потребують кримінально-правового захисту.

Визначення поняття злочину в кримінальному законодавстві різних країн неоднакове, оскільки воно зумовлене певною правовою системою, часом прийняття кримінального закону, панівною політичною та правовою ідеологією щодо засобів і методів боротьби зі злочинністю тощо. В окремих країнах законодавче визначення поняття злочину взагалі відсутнє, в інших воно, здебільшого, зводиться до визначення поняття злочину як діяння, забороненого під загрозою покарання, передбаченого кримінальним законом, чи діяння, яке порушує кримінально-правову норму. В деяких країнах, крім вказівки на формальну ознаку злочину - його передбаченість кримінальним законом (злочин - це те, що передбачене кримінальним законом або тягне застосування передбачених ним заходів кримінально-правового реагування), вказуються в його законодавчому визначенні й ознаки, які характеризують його соціальну сутність - властивість заподіювати шкоду об'єктам, взятим під охорону держави.

Так, у Кримінальному кодексі Франції, прийнятому в 1992 p., визначення поняття злочину взагалі не має, в ст. 111-2 говориться про те, що закон дає визначення злочинів і проступків та встановлює покарання, які застосовуються до осіб, які їх вчинили. При цьому злочинні діяння КК Франції поділяє на злочини і проступки. Кримінальний кодекс ФРН 1871 р. у редакції від 2 січня 1975 р. у § 12 гл. 2 першого розділу («Пояснення термінів») визначає: «(1) Злочинами є протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на строк не менше одного року або більш суворе покарання; (2) Проступками є протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на більш короткий строк чи покарання у вигляді штрафу».

 У Кримінальному кодексі Китайської Народної Республіки дається розгорнуте матеріально-формальне визначення поняття злочину: «Всі діяння, що посягають на державний суверенітет і територіальну цілісність, заподіюють шкоду системі диктатури пролетаріату, порушують соціалістичну революцію і соціалістичне будівництво, громадський порядок, посягають на всенародну власність громадян, їх особу, демократичні й інші права, а також інші суспільне небезпечні дії, за які в Кодексі передбачене кримінальне покарання, є злочинами».

У Кримінальному кодексі Японії 1907 р. визначення поняття злочину відсутнє, воно дається в теорії кримінального права. Нема визначення поняття злочину і в законодавстві Англії, де діє система прецедентного права. Таке визначення дається практикою та доктриною. Так, у коментованому зводі англійського законодавства Хелсбері визначається: «Здебільшого під злочином розуміється зло, що впливає на безпеку чи процвітання суспільства взагалі, тому суспільство зацікавлене його бороти. Часто це моральне зло, тобто поведінка, шкідлива для запільного морального духу суспільства»,

У ст. 14 нового Кримінального кодексу Російської Федерації, який набрав чинності з 1 січня 1997 р., дається таке визначення поняття злочину; "Злочином визнається винно вчинене суспільне небезпечне діяння, заборонене цим Кодексом під загрозою покарання", тобто у цьому визначенні вказуються чотири ознаки злочину: суспільна небезпечність, протиправність, винність і караність. Визначення поняття злочину в Кримінальному кодексі Російської Федерації за змістом є відтворенням поняття злочину, що міститься в ст. 8 прийнятих 2 липня 1991 р. Основ кримінального законодавства Союзу РСР і республік: "Злочином визнається вчинене винно суспільне небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), заборонене кримінальним законом під загрозою покарання".

Визначення поняття злочину, яке дається в теорії кримінального права, повинно ґрунтуватись на його законодавчому визначенні, проте, законодавче і теоретичне (наукове) визначення поняття злочину, його змісту і ознак, здебільшого, не співпадають. У науковому визначенні поняття злочину, як правило, деталізуються його окремі ознаки, вказані в законі, і головне, в ньому відбиваються правові погляди наукового дослідження, здійсненого окремим ученим (групою вчених), який дає таке визначення. Наукове визначення поняття злочину не таке "консервативне", як законодавче, оскільки закон, як правило, змінюється не так вже й часто, а соціально-політичні умови життя суспільства, його ідеологія, політика є більш мінливими.

 

РОЗДІЛ 1. ЗАКОНОДАВЧЕ ВИЗНАЧЕННЯ ЗЛОЧИНУ В ІСТОРИЧНОМУ АСПЕКТІ

Злочин – це соціальне і правове явище. Злочинність з'явилась з розколом суспільства на антагоністичні класи. Норми про злочини і покарання стали відображати волю економічно і політично пануючих відносин, перш за все в охороні влади і власності.

У рабовласницькому суспільстві найбільш численний клас рабів не був об'єктом кримінально-правової охорони. Раби, що речі, які говорять, розглядались не як суб'єкти, а як предмети кримінально-правових відносин. Соціально-класова природа рабовласницького кримінального законодавства виражалась також у нерівності громадян перед законом залежно від кастової належності. Найдавніші пам'ятки права, наприклад, Закони Хамурапі або Ману, жорстоко карали за найменше зазіхання на владу царів і фараонів, їх власність, особливо з боку нижчих верств.

Так, у найдавнішій індійській пам'ятці права та епосу Законах Ману злочинність і караність відкрито пов'язувались з кастовою належністю суб'єкта злочину і потерпілої особи. Наприклад, статті 365-374 передбачали покарання у вигляді грошового стягнення, тілесних покарань, кастрацій або смертної кари залежно від класу або верств винуватого до брахманів, вайш чи шудр. У разі відносин між пгудром зі шляхетною жінкою його карали на смерть, а для брахмана за схожий злочин передбачалось накладалась кара на оголення голови. Стаття ж 380 прямо встановлювала, що "ніколи не можна вбивати брахмана, навіть зануреного у всіляких гріхах: потрібно вигнати його з країни з усім майном без тілесних ушкоджень".

Кодекс Юстиніана 834 року визнавав основним поділом людей, що стосується їх прав, на вільних і рабів. Книга 11, титул III "Про зіпсованого раба" передбачала за каліцтво раба компенсацію як за пошкодження майна, і лише в тому разі, якщо діяння вчинено зі злим умислом. Якщо ж такого немає або каліцтво було результатом розваги (наприклад, смерть раба, що стрибнув у криницю на забаганку вільної особи), взагалі жодної відповідальності не настає.

"Руська Правда" (XI ст.) також визначала вбивство холопа як пошкодження якогось предмета хатнього вжитку. Пеня (штраф) за рівнозначний злочини були диференційовані залежно від класового статусу суб'єкта злочину і потерпілого. За вбивство знатної особи передбачалась відповідальність у вигляді штрафу 80 гривень, а смерда - 5 гривень.

Цікавим є той факт, що у вступі "Уложення царя Олексія Михайловича 1649 року" принаймні проголошувалась певна рівність перед судом і покаранням: "Щоб Московські держави будь-яких чинів людям від більшого до меншого чину, суд і розправа були при усяких справах вельми рівно". Однак рівність, що проголошена у цьому збірнику законів, існувала формально і декларативно. У класовому суспільстві, яке характеризується яскравим поділом на соціальні групи, кримінальне право об'єктивно не могло бути адекватним до всіх верств. Тому і в "Уложенні..." покарання чітко визначались залежно від соціальної групи - бояр, селян, холопів. У статті 8 глави XVIII, наприклад, зазначалось, якщо будь-яка особа захоче вбити того, кому вона служить, то у неї має бути відсічена рука.

Кримінальне законодавство феодального права відкрито і з неменшою суворістю захищало інтереси монарших династій, аристократії, дворянства, духовенства, заможних громадян, привілейованих людей. Класичне джерело кримінального права пізнього феодалізму - "Кароліна", за яким видання і застосування норм про менш тяжкі і незначні злочини з боку селянства і челяді взагалі становило прерогативу сеньйорів, феодалів, великих землевласників.

Специфічне для європейського середньовіччя канонічне (церковне) право під виглядом переслідування єресі жорстоко придушувало спротив селянства та інших радикально налаштованих громадян. Одночасно церковне право звільняло від кримінальної відповідальності осіб духовних та інших благородних осіб за велику кількість злочинів або суттєво пом'якшувало покарання, замінюючи покарання церковною карою.

Кримінально-судове уложення імператора Карла V Священної Римської імперії германської нації середини XVI ст. діяло понад 300 років на території Європи, Єрусалиму, Індійських островів та інших країн. Це типова правова пам'ятка пізнього феодалізму, що відрізняється безпрецедентною жорстокістю в поєднанні з відвертою соціальною нерівністю. Наприклад, зрада розумілась не лише як державна, а й як зрада "власному панові" і каралась на смерть четвертуванням для чоловіків і утепленням для жінок. Заколот простого люду проти влади передбачав смертну кару або шмагання різками і вигнанням із країни. За крадіжку накладалась смертна кара, тілесні тортури або в інший спосіб з врахуванням соціального статусу обвинуваченого.

Крайньою релігійною нетерпимістю відрізнялось мусульманське кримінальне право. Так, належність до магометанської релігії визнавалась більш значною ніж соціальний стан злочинця і потерпілого. Наприклад, аят 91 (81) Корану визначав: "Невірних хапайте і вбивайте, де б не знайшли їх". Раб звільнявся від покарання, якщо був віруючим і вбив невіруючого з ворогуючого народу (аят 94 [92]).

На відміну від рабовласницьких і феодальних законів, які не встановлювали загального поняття злочину, буржуазне законодавство таке поняття передбачало. Кримінальні кодекси, починаючи з французького, стали визнавати злочинним діяння, що заборонене кримінальним законом під загрозою покарання. Таке визначення, що виходило із заборони поза законодавчого і позасудового покарання, із визнання злочинними лише діянь, а не думок, із формальної рівності усіх громадян перед законом незалежно від класової належності, стало принципово важливим історичним досягненням кримінального права, в якому знайшли відображення багатовікові загальнолюдські сподівання про справедливість і гуманізм.

Історично першим законодавчим актом, що встановлював поняття "злочин", вважається Декларація прав людини і громадянина 1789 року Франції. У статті 5 охарактеризовано матеріально-змістову властивість будь-якого правопорушення, а саме, його шкідливість для суспільства, і проголошено, що "закон може заборонити лише дії, шкідливі для суспільства. Не можна перешкоджати тому, що не заборонено законом, і ніхто не може бути примушений робити те, що закон не передбачає". Стаття 8 Декларації формулювала принцип nullum crimen, nulla poena sine lege: "Ніхто не може бути покараний інакше як в силу закону, встановленого і опублікованого до вчинення злочинного діяння та застосованого в законному порядку". Французькі кримінальні кодекси 1791 та 1810 років виходили із юридичної дефініції злочину завдяки категоризації їх на три види, втративши, на жаль, матеріальну ознаку злочинів, що містилась в Декларації прав людини і громадянина. І лише 1922 року її частково відновив Кримінальний кодекс.

За французьким аналогічну дефініцію встановили й інші буржуазні кримінальні кодекси. Злочином визнавалось діяння, заборонене кримінальним законом під загрозою кари. Деякі кримінальні положення уточнювали це формулювання вказівкою на закон, який діяв під час вчинення злочину.

Позитивна якість такого поняття полягає в його відповідності принципу законності - "Немає злочину, немає покарання без вказівки про це в законі", в формальній рівності порушників закону перед неминучістю тримати відповідь перед законом. Однак суттєвий недолік полягав і в тому, що, достатньо чітко відображуючи юридичну ознаку злочину, його протиправність, формальне визначення (тому і формальне, що описувало лише юридичний бік злочину) взагалі не розкривало соціальної сутності злочинного і караного діяння. Мало місце логічно замкнене коло: злочинно те, що карається законом, що злочинно. А що лежало в основі "злочинного", які підстави криміналізації діяння, тобто оголошення його злочинним і караним, - залишалось за межами. Тому в XX столітті прогресивні вчені Західної Європи стали активно критикувати формальне визначення злочину.