Надлюдина як вища стадія людства

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Жит­тя Ф. Ніцше як ви­клик та рушійна сила його філософії

2.Кон­це­п­ція над­лю­ди­ни по твору "так го­во­рив За­ра­ту­с­т­ра"

ЗАКЛЮЧЕННЯ

СПИ­СОК ВИ­КО­РИ­С­ТА­НОЇ ЛІ­ТЕ­РА­ТУ­РИ

ВСТУП

Пра­ві ті про­фе­сій­ні фі­ло­со­фи, які зни­зу­ють пле­чи­ма, або ро­з­лу­ча­ють ру­ка­ми, або ро­б­лять ще щось у цьо­му ро­ді при сло­во­с­по­лу­чен­ні "фі­ло­со­фія Ніцше". Він зо­всім не фі­ло­соф у при­йн­я­т­но­му для них змі­с­ті сло­ва", - пи­ше у сво­їй всту­п­ній стат­ті до тво­рів  Фрі­д­рі­ха Ніцше К. А. Сва­сь­ян. [7] По вла­с­нім ви­знан­ню ми­с­ли­те­ля, зроб­ле­но­му їм  у ли­с­ті до П. Га­с­ту від 25 ли­п­ня 1882г.,  він – "бі­ль­ше бо­йо­ви­ще, чім лю­дина" . "Ма­р­не бу­ло б пе­ре­ви­к­ла­да­ти фі­ло­со­фію Ніцше на ста­н­да­р­т­ний ма­нер: ре­ко­н­с­т­ру­ю­ва­ти те, що в по­ді­б­них ви­па­д­ках на­зи­ва­єть­ся ме­то­дом; ме­тод Ніцше рі­в­но­з­на­ч­ний бу­к­ва­ль­ній гре­ць­кій се­ма­н­ти­ці сло­ва (ме­тод є шлях) і, ви­хо­дить, са­мо­му жит­тя Ніцше". [7]

Фрі­д­ріх Ніцше (1844-1900) - один із са­мих бли­с­ку­чих і спі­р­них ми­с­ли­те­лів єв­ро­пей­сь­кої фі­ло­со­фії. По­ме­р­лий на ру­бе­жі ХХ сто­літ­тя він, по за­ува­жен­ню К.Яс­пе­р­са, по­ряд із С.Кье­р­ке­го­ром і К.Ма­р­к­сом став су­час­ни­ком но­во­го сто­літ­тя. Фрі­д­ріх Ніцше жив і ­тво­рив у ду­же скла­д­ний для Ні­ме­ч­чи­ни час. Ні­ме­ць­ка ін­те­лі­ге­н­ція, що була пре­к­ра­с­но освічена, ви­хо­ва­на ко­льо­ром єв­ро­пей­сь­кої ку­ль­ту­ри - со­н­мом ве­ли­ких по­е­тів, фі­ло­со­фів і му­зи­ка­н­тів, най­бі­ль­ше ба­жа­ла плі­д­но­го ро­з­ви­т­ку ідей і тра­ди­цій са­мої пе­ре­до­вий у той час у Єв­ро­пі ні­ме­ць­кої ку­ль­ту­ри й ли­ше да­ле­ко не всі ба­чи­ли не­об­хід­ність ра­ди­ка­ль­них змін. Од­ним з них був Фрі­д­ріх Ніцше. [13]

Ба­га­то­г­ран­на й су­пе­ре­ч­ли­ва фі­ло­со­фія Фрі­д­рі­ха Ніцше мо­же бу­ти ви­тлу­ма­че­на ли­ше в не­роз­ри­в­но­му зв'я­з­ку з хво­ро­б­ою ге­нія.

Жит­тя Ніцше - вті­лен­ня са­мої йо­го фі­ло­со­фії у всій її су­во­рій ве­лич­чі й тра­гі­ч­но­с­ті. Не зна­ю­чи пе­р­шу, важ­ко зро­зу­мі­ти дру­гу. І не зро­зу­мі­в­ши дру­гу, не­мо­ж­ли­во пойняти той ви­ня­т­ко­во си­ль­ний вплив, який ви­явило філософія Ніцше на ХХ сто­літ­тя.

Зро­зу­мі­ти утво­ри Ніцше не­мо­ж­ли­во без жит­тє­пи­су са­мо­го тво­р­ця. Ця ба­га­то­г­ран­на й су­пе­ре­ч­ли­ва фі­ло­со­фія - ті­с­но по­в'я­за­на з йо­го пси­хо­ло­гі­єю, з усі­єю йо­го жит­тям. Не ві­д­чу­в­ши стра­ж­дан­ня й біль, які су­про­во­джу­ва­ли ми­с­ли­те­ля все йо­го жит­тя, не­мо­ж­ли­во пойняти гли­би­ну йо­го ду­м­ки. А не пі­зна­в­ши всі­єї су­ті й об­ме­жи­в­шись ли­ше шви­д­ким про­чи­тан­ням йо­го до­бу­т­ків, до­сить лег­ко не­пра­ви­ль­но оці­ни­ти той вплив, який ви­яви­ло філософія Ніцше на кри­ва­ве ХХ сто­літ­тя.

Од­нак, по­с­та­ви­в­ши ме­тою да­но­го ре­фе­ра­ту ро­з­г­ляд фі­ло­со­фії "над­лю­ди­ни" у ро­бо­ті Ніцше "Так го­во­рив За­ра­ту­с­т­ра", ми не бу­де­мо зу­пи­ня­ти­ся на бі­о­г­ра­фії са­мо­го фі­ло­со­фа, об­ме­жи­в­шись ли­ше кон­с­та­та­ці­єю де­кі­ль­кох фа­к­тів, які, як пе­ред­ба­ча­єть­ся, до­зво­лять нам зро­зу­мі­ти мо­ти­ви й ру­шій­ні си­ли генія - фі­ло­со­фа.

Мною не ви­па­д­ко­во бу­ла об­ра­на са­ме ця те­ма ре­фе­ра­ту.  До­те­пер іс­нує ду­м­ка, що ідеї Ніцше і йо­го кон­це­п­ція над­лю­ди­ни ля­г­ли в ос­но­ву іде­о­ло­гії на­ци­з­му. Мо­ж­на ска­за­ти, що фі­ло­со­фія Ніцше – са­ма не­зро­зу­мі­ла фі­ло­со­фія 19-20 сто­літь. У всякому ра­зі, так це чи ні, але од­не те, що ця кни­га хви­лює ро­зу­ми більш ніж 100 ро­ків, не дає мо­ж­ли­во­с­ті прой­ти повз неї, не за­ли­шає бай­ду­жим.

Ціль да­ної ро­бо­ти – зро­зу­мі­ти й ро­з­к­ри­ти ос­но­ви  кон­це­п­ції над­лю­ди­ни в творі Ф.Ніцше  "Так го­во­рив За­ра­ту­с­т­ра".

1.             ЖИТ­ТЯ Ф. НІЦШЕ ЯК ВИ­КЛИК ТА РУШІЙНА СИЛА ЙОГО ФІЛОСОФІЇ

Фрі­д­ріх Віль­ге­льм Ніцше на­ро­ди­в­ся 15 жо­в­т­ня 1844 ро­ку в Са­к­со­нії, що бу­ла про­ві­н­ці­єю ко­ро­лів­с­т­ва Прус­сії. Йо­го дід і ба­ть­ко були лю­те­ран­сь­ки­ми па­с­то­ра­ми. Ба­ть­ко Ніцше був па­т­рі­о­том, що по­ва­жав ко­ро­ля Фрі­д­рі­ха Віль­ге­ль­ма IV, то­му сво­го пе­р­ві­с­т­ка, що на­ро­ди­в­ся в день на­ро­джен­ня ко­ро­ля, Лю­д­віг Ніцше на­звав йо­го іме­нем. По ди­в­но­му збі­го­ві, усі троє за­кін­чи­ли своє жит­тя бо­же­віл­лям. Гли­бо­кий слід у пси­хі­ці ма­ле­нь­ко­го Фрі­д­рі­ха за­ли­шив про­мі­жок 1849-50 ро­ку: у ви­сна­ж­ли­вих стра­ж­дан­нях пі­с­ля ро­ку бо­же­віл­ля вми­рає ба­ть­ко, а по­тім пі­с­ля не­р­во­во­го при­па­д­ку – мо­ло­д­ший брат. В 1862 ро­ку, ко­ли Ніцше на­д­хо­дить у Бонн­сь­кий уні­вер­си­тет, він по­чи­нає му­чи­ти­ся ре­гу­ля­р­ни­ми го­ло­в­ни­ми бо­ля­ми, що не за­ва­жа­ють, од­нак, по­си­ле­ним за­нят­тям по тео­ло­гії й фі­ло­ло­гії.  [13]

По­во­ро­т­ним мо­ме­н­том у ста­но­в­лен­ні Ніцше ста­ло про­чи­тан­ня їм кни­ги Ар­ту­ра Шо­пе­н­га­у­э­ра, ма­ло­ві­до­мо­го в той час "Мир як Во­ля й Ви­ста­ва". "Я зро­зу­мів йо­го, як як­би він пи­сав для ме­не", – так ска­же Ніцше про сво­го вчи­те­ля. Без­су­м­ні­в­но, у Шо­пе­н­га­у­э­ре йо­го за­лу­чи­ла ідея Во­лі, яка, по ви­зна­чен­ню ав­то­ра, є вну­т­рі­ш­ня сут­ність су­б'єк­та і є вну­т­рі­ш­ньою сут­ні­с­тю всіх сил, що тво­рять мир. Ме­та­фі­зи­ка Шо­пе­н­га­у­э­ра за­хо­пи­ла Ніцше, у йо­го Во­лі він по­ба­чив во­лю до во­лі, ві­ч­ну й  по­лу­м'я­ну, а в Ри­ха­р­ді Ва­г­не­рі він по­ба­чив тво­р­чо­го ге­нія, яким ке­рує са­ма Сві­то­ва Во­ля.

Ніцше в 1867 був призваний у ря­ди прус­ь­кой ар­мії на рік дер­жа­в­ної слу­ж­би. Фра­н­ко-­ прусь­ка вій­на 1870 ро­ку си­ль­но пі­ді­р­ва­ла ду­хо­в­не й фі­зи­ч­не здо­ро­в'я Ніцше: до ньо­го вже ні­ко­ли не ве­р­та­ли­ся ні спо­кій­ний сон, ні врі­в­но­ва­же­не са­мо­по­чут­тя (ти­ж­день кри­зи в Эр­ла­н­ге­н­с­ком го­с­пі­та­лі про­хо­див на гра­ні між жит­тям і сме­р­тю – без­на­дій­ність ста­ну бу­ла та­ка, що ви­кли­ка­ли на­віть свя­ще­ни­ка).

Потім Ніцше 10 ро­ків по­до­ро­жу­вав по Єв­ро­пі в по­с­тій­но­му по­шу­ку клі­ма­ту, який по­ле­г­шив би йо­го стра­ж­дан­ня. Він ви­яви­в­ся на­пі­в­с­лі­пим, стра­ж­дав від го­ло­в­них бо­лів, які ча­с­то на кі­ль­ка днів пі­д­ряд при­ко­ву­ва­ли йо­го до по­с­те­лі. Йо­го на­бір усі­ля­ких елі­к­си­рів, пі­гу­лок, по­ро­ш­ків і лі­ків ста­ви­ла йо­го на осо­б­ли­ве по­ло­жен­ня на­віть се­ред іпо­хо­н­д­ри­ків. Од­нак, са­ме цей фі­ло­соф ви­су­нув ідею над­лю­ди­ни. Без сум­ні­ву, це бу­ло пси­хо­ло­гі­ч­ною ком­пе­н­са­ці­єю, од­нак не пе­ре­ш­ко­ди­ло ідеї "над­лю­ди­ни" ста­ти центра­ль­ною в йо­го фі­ло­со­фії.

Під час по­шу­ку кра­ї­ни з по­мі­р­ним зи­мо­вим клі­ма­том Ніцше був пред­ста­в­ле­ний ро­сій­сь­кій жі­н­ці по іме­ні Jly Са­ло­ме, до­ч­ки пе­тер­бур­зь­ко­го ге­не­ра­ла й ша­ну­ва­ль­ни­ці книг Ніцше, якої був 21 рік. " Чи на­вряд ко­ли-­або між лю­дь­ми іс­ну­ва­ла бі­ль­ша фі­ло­соф­сь­ка ві­д­к­ри­тість, чо­му між мною і Лу",- пи­сав Ніцше. Пі­с­ля до­в­гих сум­ні­вів Ніцше освідчився Лу, та Лу з ле­г­кі­с­тю ві­д­мови­ла. Це ста­ло чер­го­вим по­т­ря­сін­ням для Ніцше. Пі­с­ля ро­з­ри­ву з Ва­г­не­ром він ос­та­то­ч­но втрачає віру в мо­ж­ли­во­с­ті спі­л­ку­ван­ня з ін­ши­ми лю­дь­ми й рі­шу­че по­ри­нає в най­гли­б­ший ва­ку­ум са­мі­т­но­с­ті. Че­рез рік Ніцше про­кли­нає Лу. "Як­що я ки­даю те­бе, те ви­ня­т­ко­во че­рез твій жа­х­ли­вий ха­ра­к­тер… Ти при­не­с­ла біль не тіль­ки ме­ні, але й усім, хто ме­не лю­бить…". Ніцше пі­с­ля бо­лі­с­но­го ро­з­ри­ву з нею го­во­рив, що Лу – це "вті­лен­ня виключного зла". Як б то ні бу­ло, пі­с­ля ро­з­ри­ву усьо­го за 10 днів Ніцше ство­рює пе­р­шу ча­с­ти­ну "Так го­во­рив За­ра­ту­с­т­ра", на­ро­дже­ну, за сло­ва­ми йо­го да­в­ньо­го дру­га Пе­те­ра Га­с­та, "з йо­го ілю­зій про Лу. И са­ме Лу пі­д­не­с­ла йо­го на Гі­ма­лай­сь­ку ви­со­ту по­чут­тя". Яс­но од­не: го­с­т­ро­та по­чут­тя до Лу ви­кли­ка­ла в Ніцше ро­з­жа­рен­ня пе­ре­жи­вань, яким до­те­пер об­па­лює йо­го кни­га. Чо­му вчив би За­ра­ту­с­т­ра, як­що б ці ві­д­но­си­ни зло­жи­ли­ся по-­ін­шо­му, мо­ж­на тіль­ки до­га­ду­ва­ти­ся.

В "Так го­во­рив За­ра­ту­с­т­ра", по­е­мі, що на­пи­са­на пи­ха­тим скла­дом, упе­р­ше з'яв­и­ла­ся Над­лю­ди­на. Ав­тор пре­те­н­дує на "іро­нію" і "ле­г­кість ви­кла­дання". Од­нак, твори Ніцше не мо­ж­на ося­г­ну­ти по­в­ною мі­рою, по­ді­б­но До­с­то­єв­сь­ко­му й Гес­се, бу­ду­чи пі­д­лі­т­ком — але зна­йом­с­т­во з ним у цьо­му ві­ці мо­же пе­ре­ве­р­ну­ти жит­тя. І не зав­жди до гі­р­шо­го. Ідеї Ніцше ки­да­ють ви­клик ба­га­тьом при­йн­я­тим по­ло­жен­ням, зму­шу­ю­чи за­гля­ну­ти усе­ре­ди­ну се­бе. Фі­ло­соф­сь­кий зміст тут щось виключно ма­ле в по­рі­в­нян­ні з па­фо­сом за­кли­ку до са­мо­пі­знан­ня. " Чи іс­нує що-­не­будь крім вер­ху й ни­зу? Не чи пе­ре­бу­ва­є­мо ми в не­скін­чен­но­му ні­що?... Чи дій­с­но най­гли­б­ший мо­рок по­с­тій­но ото­чує нас? Не­в­же ми усе ще не чу­є­мо звук гро­ба­рів, що ко­па­ють мо­ги­лу Бо­го­ві? Не­в­же ми до­те­пер не по­чу­ва­є­мо смо­рід бо­же­с­т­вен­но­го ро­з­к­ла­дан­ня? Са­ма свя­щен­на й мо­гу­т­ня річ на зе­м­лі про­ли­ває кров і вми­рає від на­ших но­жів... Ні­чо­го ве­ли­ч­ні­ше цьо­го ні­ко­ли ще не ві­д­бу­ва­ло­ся, і ті, хто бу­де жи­ти пі­с­ля нас, бу­дуть вдя­ч­ні за цей по­д­виг, то­му що во­ни бу­дуть жи­ти в най­бі­ль­шу іс­то­ри­ч­ну епо­ху із усіх ко­ли-­або іс­ну­ю­чих до­те­пер". Фра­н­цу­зь­кі ек­зи­с­те­н­ці­а­лі­с­ти сто­літ­тям пі­з­ні­ше бу­дуть го­во­ри­ти про той же, але більш стри­ма­но — і їх бу­дуть ві­та­ти як ава­н­га­р­ди­с­тів су­час­ної ду­м­ки. [10]

Пе­р­ші яв­ні озна­ки божевілля Ніцше про­яв­ля­ють­ся вже в 1888. 3 сі­ч­ня 1889 у Ніцше апо­п­ле­к­си­ч­ний удар на ву­ли­ці й ос­та­то­ч­не по­тьма­рен­ня. 10 сі­ч­ня хво­ро­го по­мі­ща­ють у пси­хі­а­т­ри­ч­ну клі­ні­ку.

25 сер­п­ня 1900 ро­ку у Вей­ма­ре піс­ля ще 3 уда­рів Ніцше вми­рає.

Та­ким чи­ном, до­сить ко­ро­т­ко ро­з­г­ля­ну­в­ши жит­тє­вий шлях фі­ло­со­фа, і, го­ло­в­не, йо­го пе­ре­жи­ван­ня й хво­ро­бу, мо­ж­на зро­зу­мі­ти, що бу­ло ру­шій­ни­ми фа­к­то­ра­ми ви­ни­к­нен­ня фі­ло­со­фії "над­лю­ди­ни". У фі­ло­соф­сь­кій ді­я­ль­но­с­ті Ніцше мо­ж­на ви­ді­ли­ти три пе­рі­о­ди:

1) пе­рі­од за­хо­п­лен­ня іде­я­ми Шо­пе­н­га­у­э­ра й Ва­г­не­ра;

2) пе­рі­од по­зи­ти­ві­з­му;

3) пе­рі­од вла­с­но Ніцше­а­н­с­кий (пе­рі­од за­ра­ту­с­т­ри­з­ма). [3]

Епо­ха за­хо­п­лен­ня іде­я­ми Шо­пе­н­га­у­э­ра й Ва­г­не­ра ста­но­вить осо­б­ли­вий, рі­з­ко об­кре­с­ле­ний пе­рі­од фі­ло­соф­сь­ко­го ро­з­ви­т­ку Ніцше. Пе­ре­хід від ме­та­фі­зи­ки Шо­пе­н­га­у­э­ра до по­зи­ти­ві­з­му, тоб­то до прин­ци­по­во­го за­пе­ре­чен­ня вся­кої ме­та­фі­зи­ки був, дій­с­но, до­ко­рін­ним пе­ре­ло­мом у йо­го сві­то­гля­ді.

У чи­с­лі ознак, що ві­д­рі­з­ня­ють дру­гий пе­рі­од від тре­тьо­го, до­с­лі­д­ни­ки зви­чай­но вка­зу­ють на ин­тел­ле­к­ту­а­лизм дру­го­го пе­рі­о­ду Ніцше: у се­ре­дин­ну епо­ху сво­єї ді­я­ль­но­с­ті він ба­чив у жит­ті "ек­с­пе­ри­мент, що пі­знає", то­ді як зго­дом він ува­жа­в­ся ме­ту жит­тя в про­яві мо­гу­т­но­с­ті осо­би­с­то­с­ті, у па­ну­ван­ні її во­лі; в остан­ніх сво­їх до­бу­т­ках, він ви­зна­вав "жит­тя для пі­знан­ня" про­явом не­пра­ви­ль­но­го ас­ке­ти­з­му. Із цьо­го по­г­ля­ду ха­ра­к­те­р­ним для тре­тьо­го пе­рі­о­ду пред­ста­в­ля­єть­ся по­ве­р­нен­ня Ніцше до во­лю­н­та­ри­з­му Шо­пе­н­га­у­э­ра. [3]

Ос­но­в­ни­ми фа­к­то­ра­ми, що обу­мо­ви­ли ро­з­ви­ток фі­ло­со­фії Ніцше на рі­з­них ета­пах йо­го жит­тя й тво­р­чо­с­ті, ми­ну­ло­го:

спа­д­ко­вість і гли­бо­кі вра­жен­ня ди­тин­с­т­ва (бо­же­віл­ля й смерть ба­ть­ка, бра­та);

отри­ма­на освіта, за­хо­п­лен­ня Шо­пе­н­га­у­э­ром і Ва­г­не­ром;

най­гли­б­ша вра­з­ли­вість, що обу­мо­ви­ла пе­ре­жи­ван­ня від  лю­бо­ві без відповіді;

стан здо­ро­в'я.

Ко­ж­ний із цих фа­к­то­рів ті­єю чи ін­шою мі­рою спри­яв ви­ни­к­нен­ню фі­ло­со­фії "над­лю­ди­ни" і обу­мо­в­лю­вав її зміст.

2.КОН­ЦЕ­П­ЦІЯ НАД­ЛЮ­ДИ­НИ ПО ТВОРУ "ТАК ГО­ВО­РИВ ЗА­РА­ТУ­С­Т­РА"

Фі­ло­со­фія Ніцше в ос­но­в­но­му скла­да­єть­ся з афо­ри­з­мів, не яв­ляє со­бою стро­гої си­с­те­ми. Йо­го по­зи­ція й по­г­ля­ди є до­сить стій­кі, але ду­м­ка по­с­тій­но ро­з­ви­ва­ла­ся по рі­з­них на­пря­м­ках. Він ча­с­то су­пе­ре­чить сам со­бі. Цю фі­ло­со­фію мо­ж­на на­зва­ти фі­ло­со­фі­єю ін­ту­ї­ти­в­них ося­янь. Од­нак, ба­га­то визначень по­вто­рю­ють­ся в йо­го пра­цях, у цьо­му мо­ж­на ви­яви­ти еле­мент си­с­те­ма­ти­ч­но­с­ті.

"Так го­во­рив За­ра­ту­с­т­ра" — це, на­пе­в­но, са­ма впли­во­ва й спе­ци­фі­ч­на пра­ця Ніцше — май­же не під­да­єть­ся аде­к­ва­т­ним пе­ре­ка­зу й ви­кла­ду, як­що во­ни по­вин­ні бу­ти ко­ро­т­ки­ми. Пі­дза­го­ло­вок кни­ги уні­ка­ль­ний і па­ра­до­к­са­ль­ний: "Кни­га для всіх і ні для ко­го". Ім'я "За­ра­ту­с­т­ра" зі схі­д­них ві­ру­вань — з ме­тою пі­д­к­ре­с­ли­ти ві­д­мін­ність " жит­тє­вої му­д­ро­с­ті", яку про­по­ві­дує За­ра­ту­с­т­ра, від єв­ро­пей­сь­ких норм і до­г­ма­тів.

" Ра­н­ка­ми я пі­д­ні­ма­в­ся по пі­в­ден­ній га­р­ній го­ри­с­тій до­ро­зі, у на­пря­м­ку до Зо­а­г­ли. Тут ме­ні спа­ло на ду­м­ку весь по­ча­ток За­ра­ту­с­т­ры, на­віть більш то­го - За­ра­ту­с­т­ра сам, як тип, з'яв­и­в­ся ме­ні..."- го­во­рив Ніцше.

"Об­раз За­ра­ту­с­т­ры, - пи­ше се­с­т­ра фі­ло­со­фа, - являвся мо­є­му бра­то­ві із са­мої ран­ньої юно­с­ті; він пи­сав ме­ні од­но­го ра­зу, що ще ди­ти­ною ба­чив ве­ли­ко­го пе­р­са у сні". [12]

" За фо­р­мою ця величезна, страстна кни­га є ро­з­по­від­дю про ма­н­д­рі­в­ки За­ра­ту­с­т­ры – пе­р­со­на­жа, за­сно­ва­но­го на об­ра­зі іран­сько­го про­ро­ка шо­с­то­го сто­літ­тя до на­шої ери Зо­ро­аст­ра (За­ра­ту­с­т­ра – ла­ти­ні­зо­ва­на фо­р­ма цьо­го іме­ні), але поєднаного з по­е­ти­ч­ним і фі­ло­соф­сь­ким за­ду­мом Ніцше". [11]

За­ра­ту­с­т­ра або Зо­ро­астр – ві­до­мий да­в­ньо­і­ран­сь­кий про­рок, за­сно­в­ник ре­лі­гії, яку на­зи­ва­ють Зо­ро­аст­ризм, Ма­з­да­изм, або Во­г­не­по­клон­с­т­во. За­ра­ту­с­т­ра був арій­цем. Да­ту на­ро­джен­ня За­ра­ту­с­т­ры не­мо­ж­ли­во то­ч­но назвати, але гре­ць­кий фі­ло­соф Пла­тон го­во­рить при­б­ли­з­но про 6400 рік до Рі­з­д­ва Хри­с­то­ва. В 25 ро­ків За­ра­ту­с­т­ра пішов від ми­ру, щоб при­с­вя­ти­ти се­бе ме­ди­та­ції й спі­л­ку­ван­ню з Го­с­по­дом Аху­ра- Ма­з­дой. Він про­був у са­мо­ті бли­зь­ко де­ся­ти ро­ків, і Го­с­подь ві­д­к­рив йо­му Сві­т­ло Іс­ти­ни. Зо­ро­астр при­с­ту­пи­в­ся до мі­сії ре­фо­р­му­ван­ня іс­ну­ю­чої ві­ри. До­в­гий час він був гна­ний, але лю­ди вві­ру­ва­ли в йо­го свя­тість і про­го­ло­си­ли Ве­ли­ким Про­ро­ком. Він ска­су­вав пра­да­в­ніх пер­сь­ких бо­гів і за­тве­р­див єди­но­го й спра­в­ж­ньо­го Вла­ди­ку – Аху­ра Ма­з­ду. Не­за­ба­ром зо­ро­аст­ризм став на­ці­о­на­ль­ною ре­лі­гі­єю Іра­ну. Про­тя­гом до­в­го­го ча­су во­на па­ну­ва­ла в бі­ль­шій ча­с­ти­ні ци­ві­лі­зо­ва­но­го ми­ру й впли­ну­ла на на­сту­п­ні сві­то­ві ре­лі­гії.