Проблема капіталізації банків на шляху інтеграції фінансово-кредитної системи України

МІНІСТЕРСТВО OСВІТИ І НАУКИ,

  МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ОБЛІКОВО-ФІНАНСОВИЙ ФАКУЛЬТЕТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

по дисципліні «ГРОШІ ТА КРЕДИТ»

на тему: «ПРОБЛЕМИ КАПІТАЛІЗАЦІЇ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ В УМОВАХ НЕСТАБИЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ»

 

 

 

 

 

 

 

Виконав

студент 2 курсу,

спеціальності 0508А

Піддубний Денис

 

Керівник Волкова В. В.

 

 

 

 

 

Донецьк 2012

 

Зміст

Вступ 

Капіталізація банківської  системи України

Проблема капіталізації  банків на шляху інтеграції фінансово-кредитної  системи України

Капіталізація банківської  системи в умовах економічної  кризи

Пропозиції до розв'язання проблеми капіталізації

Висновки 32

Список використаних джерел 33

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Одним із істотних питань, яке  має розв'язати банківська система  країни - це капіталізація банківських  установ відповідно до встановлених нормами права вимог. Капітал  покликаний захистити інтереси вкладників, він покриває збитки банку. Органи нагляду  певною мірою відповідальні за збереження коштів вкладників, тому що одним із завдань НБУ є підтримка стабільності функціонування банківської системи  та захист клієнтів. До капіталу мають  пред'являтися дві вимоги - мінімальний  розмір капіталу банку і адекватність його рівня ризику.

Але перед цим необхідно  встановити, що містить в собі термін капіталізації банків. Так, у Фінансово-економічному словнику під редакцією А.Г. Завгороднього та Г.Л. Вознюка розглянуто сутність цього поняття з трьох точок зору: “Капіталізація – це, по-перше, перетворення доданої вартості (нерозподіленого прибутку) на капітал; по-друге, процес формування фіктивного капіталу у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів; по-третє, процес реалізації майна підприємства з метою збільшення грошового капіталу”. До того ж у ньому наведено окремо визначення капіталізації прибутку, процентів і ринку. Аналогічне трактування подають укладачі Енциклопедії банківської справи. У фінансовому словнику під редакцією А.А. Благодатіна, А.М. Лозовського і Б.А. Райзбера подано таке тлумачення капіталізації: “1) спосіб розподілу, використання прибутку, відповідно до якого весь прибуток або його частина спрямовується на розвиток підприємства, а не виплачується власникам; 2) спосіб збільшення статутного капіталу шляхом перерозподілу власного капіталу підприємства”. Крім того, дається визначення капіталізації процентів як “нарахування відсотків на відсотки, що в банківській практиці є по суті нарахуванням за формулою складних відсотків”, капіталізації ринкової як “оцінки ринкової вартості акціонерного товариства” та капіталізації надмірної як “наявності значних обсягів капіталу, що перевищують потреби в ньому для нормального функціонування підприємства”.

Капіталізація банківської  системи України

З моменту проголошення незалежності України, її банківська система перебуває  в процесі розбудови. Протягом останніх років відбулися істотні зрушення в становленні і розвитку банківського законодавства України. Етапним  моментом стало прийняття 7 грудня 2000 року Закону України “Про банки  і банківську діяльність”, який, в  цілому, відповідає міжнародним стандартам у сфері банківського регулювання, у тому числі, рекомендаціям Базельського комітету з банківського нагляду  та директивам Європейського Союзу (ЄС) з питань координації діяльності кредитних установ. Цей закон  визначив і врегулював основні засади створення, реорганізації, діяльності, відновлення платоспроможності  та ліквідації банків, здійснення нагляду  за ними, а також порядку застосування до них відповідних заходів впливу. Таким чином, його можна розглядати як рамковий законодавчий акт, що визначив ключові засади функціонування банківської  системи України.

Однак, існують всі підстави стверджувати, що банківське законодавство  України не може вважатись сформованим  у повному обсязі - відповідати  сучасним вимогам економічного розвитку. Нагальною потребою у контексті  поглиблення економічних реформ залишається подальше вдосконалення  банківського законодавства України  у напряму його гармонізації з  банківським законодавством провідних  розвинених країн світу і, зокрема, ЄС. Правовою підставою для такої  роботи є положення указів Президента України від 24 лютого 1998 р. “Про забезпечення виконання Угоди про партнерство  і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами і вдосконалення механізму співробітництва  з Європейськими Співтовариствами”  і від 11 червня 1998 р. “Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу”.

Угода про партнерство  і співробітництво між Україною і Європейським Союзом є основоположним документом, який визначає зобов'язання України щодо адаптації банківського законодавства України зі стандартами  правового регулювання банківської  діяльності в країнах ЄС. В цьому  плані на сучасному етапі становлення банківського законодавства України і на найближчу перспективу основними юридичними проблемами, що потребують нормативного врегулювання, є необхідність систематизованого підходу до визначення законодавчих стимулів для створення розвинутого ринку кредитних ресурсів, комплексної та внутрішньої структурованої системи нагляду за всією сукупністю фінансових посередників у частині здійснення ними банківських операцій, а також правових механізмів підвищення рівня капіталізації банків.

Для подальшого розвитку банківської  системи важливе значення має  запровадження вдосконалених механізмів забезпечення виконання зобов'язань. Статтею 49 Закону України “Про банки  і банківську діяльність” встановлено, що банк зобов'язаний при наданні  кредиту дотримуватися принципу забезпечення. Однак проблема забезпечення виконання зобов'язань виходить за межі кредитування і поширюється  практично на всі види активних операцій банку.

Найпоширенішим у банківській  практиці способом забезпечення, як відомо, є застава. Згідно Закону України  “Про заставу” кредитор має право  в разі невиконання боржником  забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед  іншими кредиторами. Застава є єдиним способом забезпечення, що має відповідний  механізм реалізації у відповідності  до закону “Про заставу”. Тому ефективність правового регулювання відносин щодо застави має суттєве значення для забезпечення ефективності діяльності банку, оскільки застава на даний  момент є основною формою забезпечення позичальником виконання своїх  зобов'язань перед банком. З огляду на потреби практики є доцільним  застосувати комплексний підхід до врегулювання проблем забезпечення кредитів шляхом прийняття спеціального закону “Про забезпечення виконання  зобов'язань”.

Важливим напрямом вдосконалення  законодавства про банки і  банківську діяльність є розмежування повноважень по нагляду за ринком фінансових послуг. 12 липня 2001 р. був прийнятий Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, предметом регулювання якого є надання фінансових послуг і контроль за діяльністю фінансових установ. Згідно положень цього акту фінансовою установою є юридична особа, яка надає одну чи декілька фінансових послуг. До таких установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Під фінансовою послугою в  законі розуміються операції з фінансовими  активами, що здійснюються в інтересах  третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших  осіб фінансових активів, з метою  отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Згідно статті 4 зазначеного закону до фінансових послуг, зокрема належать операції, які у відповідності  до статті 47 Закону України “Про банки  і банківську діяльність” є банківськими, а саме: 1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків  та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; 2) довірче управління фінансовими  активами; 3) діяльність з обміну валют; 4) залучення фінансових активів  із зобов'язанням щодо наступного їх повернення (прийом депозитів); 5) фінансовий лізинг; 6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового  кредиту; 7) надання гарантій та поручительств; 8) переказ грошей; 9) торгівля цінними  паперами; 10) факторинг;

Операції, зазначені в  пунктах 4 і 6 віднесені законом “Про банки і банківську діяльність”  до виключно банківських операцій. Тобто до сфери регулювання цього  Закону належать, у тому числі банки  і банківські операції. В статті 21 закону визначені органи, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг щодо: а) ринку банківських  послуг - Національний банк України; б) ринків цінних паперів та похідних цінних паперів - Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку; в) інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Отже, у відповідності  до закону "Про фінансові послуги  та державне регулювання ринків фінансових послуг" має бути визначений орган (ймовірно, що ним буде Державна комісія  з регулювання ринку фінансових послуг), на який будуть покладені наглядові  функції. Статтею 22 закону передбачено, що Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового  ринку і уповноважений орган  зобов'язані співпрацювати для  досягнення цілей в сфері нагляду  за діяльністю фінансових установ.

Даний закон має містить  позитивні моменти, які, насамперед, полягають в тому, що вперше в  Україні на законодавчому рівні  була створена відповідна система контролю за всією сукупністю фінансових послуг і був сформований дворівневий  ринок фінансових послуг у структурованому  вигляді. В той же час цей закон  породжує певні колізії щодо здійснення нагляду за діяльністю банків. З  одного боку, в статті 21 закону вказано, що саме Національний банк України  на підставі повноважень, наданих йому законами України “Про Національний банк України” і “Про банки і  банківську діяльність”, здійснює нагляд щодо ринку банківських послуг. З  іншого боку, залишається невирішеним  питання - чи поширюються наглядові  повноваження створюваного уповноваженого органу у сфері регулювання ринків фінансових послуг на діяльність банків на ринку фінансових послуг, які  не є суто банківськими (факторинг, лізинг, довірче управління, конвертаційні  операції, випуск платіжних інструментів тощо).

Очевидно, що повноваження нагляду  за діяльністю фінансових посередників мають бути чітко розмежовані  між Національним банком України  і уповноваженим органом у  сфері регулювання ринків фінансових послуг. Це має бути здійснено для  запобігання конфлікту інтересів  і повноважень між зазначеними  наглядовими установами, одночасного  застосування заходів впливу з боку обох інституцій до суб'єктів ринку фінансових послуг, посилення адміністративного тиску на них, запровадження подвійних стандартів звітності тощо. Вбачається доцільним розмежування наглядових повноважень провести за таким принципом:

а) Національний банк України  здійснює нагляд за банками і всіма  їх операціями, а також за здійсненням  окремих виключно банківських операцій небанківськими фінансовими установами;

б) уповноважений орган  у сфері регулювання ринків фінансових послуг здійснює нагляд за небанківськими фінансовими установами в частині  надання ними всіх фінансових послуг, крім окремих винятково банківських  операцій.

На виконання статей 9-11 Закону України “Про банки і банківську діяльність” 31 серпня 2001 р. постановою Правління Національного банку  України № 377 було ухвалене Положення  про порядок створення і державної  реєстрації банківських об'єднань. Ним вперше була передбачена можливість створення постійних банківських  об'єднань, які мають право здійснювати  від свого імені окремі банківські операції. Внаслідок того, що банківська корпорація і банківська холдингова група є новими явищами для  вітчизняної банківської системи, на даний момент складно дати об'єктивну  оцінку тих вимог, що пред'являє зазначене  Положення до порядку їх створення  і державної реєстрації. Очевидно, що ефективність цього акту може бути визначена в процесі його застосування.

Оскільки закон “Про банки  і банківську діяльність” лише в  загальних рисах визначає особливості  діяльності банківських об'єднань, є підстави стверджувати, що правовий статус банківської корпорації і  банківської холдингової групи  залишається неврегульованим у  повному обсязі. Метою створення  банківських об'єднань, як відомо, є  концентрація банківських капіталів. Проте, на відміну від банківських  систем у розвинутих економіках, де така концентрація здійснюється в контексті  їх глобалізації, в Україні концентрація капіталу має істотне значення саме для слабокапіталізованих банків. Банківське об'єднання за своєю правовою сутністю може надати малим і середнім банкам можливість вирішення проблеми капіталізації шляхом об'єднання капіталів декількох таких банків у відповідному об'єднанні. Для реалізації цієї можливості повинен існувати механізм, відповідно до якого банківське об'єднання буде об'єктом визначення економічних нормативів, які встановлюються Національним банком України, у тому числі, і нормативу достатності капіталу.

Оскільки такий механізм на даний момент не визначений, вбачається доцільним прийняти законодавчий чи інший нормативно-правовий акт, який би чітко передбачив особливості  діяльності та правового статусу  банківських об'єднань і врегулював окреслені проблеми з метою створення  ефективного механізму концентрації банківського капіталу.