Становлення і розвиток теорії націй. Перш, ніж заглибитись в аналіз західних теорій нації, автор вважає за потрібне спробувати розібратись

1111Становлення і розвиток теорії націй. Перш, ніж заглибитись в аналіз західних теорій нації, автор вважає за потрібне спробувати розібратись у понятійно-термінологічному апараті. Це обумовлено багатьма причинами.

По-перше, актуальністю самої  національної проблематики, яка буквально  не сходить зі сторінок газет і  журналів, не стихає у радіо- і телепередачах. Термін "нація" і похідні від нього слова та словосполучення - націобудівництво, національна ідея, національні інтереси, націоналізм, та багато інших - чи не найбільш вживані у сучасному лексиконі багатьох народів планети і, перш за все, посттоталітарних країн.

По-друге, "термінологічним хаосом", який віддавна запанував в етнополітичній науці, на що ще в 30-х роках звернув увагу відомий український вчений О. Бочковський. Сьогодні навіть фахівцям, не говорячи вже про пересічних громадян, важко пробитись крізь "термінологічні джунглі", які виникли внаслідок підміни слів і понять, їх некоректного та/чи неадекватного застосування. Західні дослідники не раз відзначали, що посилення тенденції використовувати терміни "нація", "держава" та "суспільство", як такі, що взаємно замінюються, "становить серйозну концептуальну проблему".

По-третє, багатозначністю самого терміну "нація". "Слово "нація" означає різні речі для різних народів і в різних мовах", - такого висновку дійшла ще 1939 року спеціальна комісія Британської Академії наук на чолі із видатним вченим Едгаром Карром.

Нарешті, парадоксальністю ситуації, котра склалась із визначенням поняття "нація". З одного боку, багато відомих західних вчених скаржаться, що такого визначення взагалі дати не можливо, а з іншого - постійно зростає кількість цих визначень та бажаючих їх розробляти. До речі, до останніх з кінця 80-х років приєднались і колишні радянські суспільствознавці, які до того були позбавлені цих "танталових мук", оскільки існувало дане Сталіним ще 1913 року визначення нації, "вірне для всіх часів і народів" й до того ж таке недоторкане, як "свята корова" у індійців.

Одним із перших, хто відкрито заявив про неможливість дати визначення нації, був відомий теоретик німецької  соціал - демократії Карл Каутський. "Нація - писав він ще на початку XX ст., - це протей, який вмить вислизає у нас з-під рук, як тільки ми хочемо його схопити, і який продовжує існувати и справляти на нас могутній вплив.

Багато пізніше, вже наприкінці 70-х років, професор історії Лондонського університету Гью Сетон-Уотсон, так само скаржився: "Я приходжу до висновку; що не можливо дати жодного наукового визначення, але, мабуть, слушних слів професора Техаського університету /Остін, США/ Пилипа Уайта, який писав: "Легіони авторів визначали націю, але жоден з них ніколи не зробив це задовільно".

Одну з причин такого становища  визначила спеціальна комісія Британської Академії наук, про що вже йшлося. На іншу причину ще в 20-х роках вказував французький етнограф Арнольд Женнер: "Нація настільки складна за формою й змістом і настільки різноманітна в часі й просторі, що ніколи й нікому не вдасться дати визначення, яке не буде заплутаним і незрозумілим".

Справа ускладнюється  ще й тим, що підхід західних вчених /не говорячи вже про вітчизняних/ до проблем вивчення нації визначається вимогами, традиціями і специфікою якоїсь однієї, переважно їх власної дисципліни. Це визнають і деякі західні аналітики. Зокрема, Л. Снайдер цілком слушно відзначає, що:

• історики розглядають націю, як населення суверенної держави, котра проживає на визначеній території й має спільний набір думок, почуттів та волі, що передаються протягом історії;
• політологи цікавляться політикою, суверенітетом та державою, вважаючи за краще залишати розробку теорій нації історикам та соціологам;
• філософи мають нахил вважати націю "культурним союзом" із спільною історією, мовою, літературою, традиціями, героями та почуттям лояльності;
• соціологи цікавляться груповою поведінкою нації, вважаючи її "найбільшою і найважливішою спільнотою людського суспільства";
• географи зосереджують увагу на значимості для нації території та природного середовища;
• психологи аналізують поведінку членів нації, досліджують їх психологічні риси, свідомість, емоції, котрі відіграють роль "цементу, що зв'язує націю" тощо.

Зрозуміло, що все це породжує безліч різноманітних наукових категорій, визначень і концепцій.

І все ж треба пробитись  крізь "термінологічні та дефініційні джунглі", розібратись в основних західних теоріях нації і в такий спосіб наблизитись до розуміння цього вкрай складного, стійкого й водночас мінливого феномену.

Західні вчені, перш за все, відзначають, що коріння терміну "нація" лежать у латинському дієслові "nasci"- народитись, з якого і виник  Іменник "natio", що означав - порода, рід або раса. Тут варто нагадати, що в давні часи люди спочатку згуртовувались за етнічними ознаками, зокрема, спільним походженням та культурою. То були етнічні, а точніше - культурно-родові спільноти. Але вже тоді вони починають розмежовуватись та об'єднуватись і за політично - територіальними ознаками.

Підтвердження тому - виникнення міст-держав у Шумерах та Давній Греції. Шумери, не дивлячись на своє спільне походження та культуру, розкололись на міста-держави, які не тільки співробітничали, а й суперничали та ворогували між собою.

Теж саме відбувалось і  у давніх греків. Отже, то були політично-територіальні, але "етнічно чисті" спільноти, оскільки належність до них визнавалась  виключно за людьми одного походження та/чи культури.

Давні римляни теж об'єднувались у політично-територіальні групи, але на відміну від шумерів  і греків, не на моноетнічних, а на поліетнічних засадах. Римляни вітали і запрошували до своєї республіки представників інших етнічних спільнот. Для них головними критеріями тоді були не стільки етнічне походження людини, скільки її "високий соціальний статус" /у всякому разі не раб/ та політична лояльність. Коротко кажучи, давня римська єдність і солідарність базувалась не на етнічності, а на громадянстві.

Назву "нація" римляни  давали групам "чужинців" або "іноземців", які за своїм статусом були нижчими за них. Досить часто їх також називали "варварами". Щодо іноземних груп "високого статусу", то їм давали назву "gens", тобто "клан" або плем'я. У ті часи слово "нація" вживалось також і в смислі території або місця виробництва якихось товарів і продуктів. Загалом, десь до XII-XIII століття термін "нація" застосовувався переважно до етнічних спільнот.

Проте, вже перші кроки  на шляху переходу Західної Європи від аграрного до індустріального  суспільства почали вносити певні  зміни. Зокрема, все більше підривається і занепадає племінна свідомість, а племінні вожді перетворюються на територіальних правителів. Королі теж стають правителями певної території та всього її населення, а не якоїсь окремої етнічної спільноти. Відповідно змінюється, а точніше розширюється смисл терміну "нація". Не втрачаючи свого етнічного значення, він поступово набуває значення політично-територіального.

Термін "нація" починає  вживатись до означення: по-перше, місцевості, де народилась людина, а по-друге, певної групи чи організації студентів. Як відомо, середньовічні університети запрошували і приймали у студенти молодих людей із інших країн.

Студенти тієї чи іншої  країни об'єднувались в окремі групи, окремо мешкали, харчувались, відпочивали  тощо. І саме такі студентські групи  й об'єднання називались "націями" /це щось на зразок сучасного терміну "земляцтва"/.

Протягом XVI-XVII ст. термін "нація" все більше набуває політичного  змісту. Нація все більше ототожнюється  із державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає незалежно від етнічного походження, культури, віросповідання тощо.

Пояснюючи причини цієї трансформації, П. Уайт зазначає, що слово "нація" знаходило більше розуміння і підтримки серед народу, ніж слово "держава". Уряд, щоб отримати більшу підтримку в масах, схилити їх краще служити своїй державі й навіть вмирати за неї, сприяв ототожненню і підміні понять "нація" та "держава". Особливу підтримку отримало поняття "нація" після Великої Французької революції. Починаючи з того часу, термін "нація" вже вживається як переважно політична спільнота, а не етнічна і стає синонімом слова "держава".

Проте, тут автор повинен  зробити щонайменше чотири зауваження. По-перше, у всіх тогочасних визначеннях  нації, хай різною мірою, але завжди були присутні якісь елементи етнічності /у її вузькому розумінні/, зокрема, мова, культура, характер, звичаї тощо.

По-друге, термін "нація" у політичному розумінні не сприйняла Німеччина та Східна Європа. Тут все більшого поширення набувало розуміння нації як етнічної спільноти.

По-третє, вже тоді народились і почали поширюватись ідеї про те, що кожна етнічна група має отримати політичну незалежність та/чи створити свою власну державу.

По-четверте, термін "нація" у політичному смислі не прийняли і не могли прийняти т. зв. діаспорні  народи, тобто ті, які жили в розсіянні, і перш за все, євреї.

Отже, віддавна існують два  основних підходи до нації: /1/ як до етнічної спільноти та 121 як до політичної спільноти, а також біля десятка проміжних підходів, які з часом оформились у відповідні теорії, кожна з яких заслуговує на спеціальний аналіз. Розібратись у всіх тонкощах цих теорій потрібно і тому, що, як відзначав ще наприкінці XIX ст. Е. Ренан, "цілком зрозуміла на перший погляд ідея нації" в дійсності "викликає небезпечні непорозуміння".

Політична теорія нації

За висновком західних вчених, до якого приєднується і  автор, історично першою в серії  подібних теорій стала політична  теорія нації. Вона почала складатись десь на початку XVII ст. Одним із засновників  цієї теорії можна вважати голландського  вченого Гуго Гроція /1583-1645 pp. /, який виклав деякі її положення в своїй роботі "Закон війни і миру"/1625р. /.

Політична теорія нації почала швидко поширюватись по іншим країнам Західної Європи. Про це свідчить, по-перше, перевидання робіт Гроція англійською, французькою та іншими європейськими мовами. А по-друге, довідково - енциклопедична література тих часів. Так, "Оксфордські словники" середини XVII ст. тлумачили "націю" водночас і як політично-територіальну, і як етнічну спільноту. З подібних позицій трактувалось поняття "нація" і у XVIII ст. Наприклад, двотомний "Словник англійської мови" давав таке визначення: "Строго говорячи, нація - це велика кількість родин, однієї й тієї ж крові, які народились в одній і тій же країні і живуть під одним і тим же урядом".

Подібна тенденція намітилась і у Франції. Ось як, приміром, визначав націю словник Французької  Академії наук, виданий 1694 р.: "Нація - це всі мешканці однієї й тієї ж  держави або одного і того ж  регіону, які живуть за одними й тими ж законами і вживають одну й ту ж мову". Приблизно таку ж трактовку давала Французька Енциклопедія 1765 p.: "Нація - це збірне слово, яке вживається для визначення значної кількості людей, котрі живуть у певному регіоні, перебувають у межах визначених кордонів, які коряться одному й тому ж урядові, і які відрізняються від інших націй своїм певним характером".

Тоді ж політична теорія нації потрапила і на північноамериканський континент. Однак, тут вона набула більш політичного характеру, оскільки американська нація формувалась за політично - територіальним принципом і етнічні ознаки людини /за виключенням расових/ мало що значили. Можна припустити, що США у цьому відношенні копіювали /певною мірою звичайно/ досвід Давньої Римської республіки.

Наступні покоління західних вчених внесли чимало доповнень до політичної теорії нації. Показово, що багато з них уникали спроб  дати власне визначення нації. Так, зокрема, зробили і члени згадуваної вже  спеціальної комісії Британської Академії наук. Тим не менш, їх ідеї й сьогодні заслуговують на особливу увагу.

За твердженням британських  вчених, основними характерними рисами нації є наступні:

• підпорядкування всіх її членів єдиному урядові;
• проживання на одній території;
• спільна мова, література, звичаї;
• спільне походження та історія;
• окремий національний характер;
• спільна релігія;
• спільні інтереси;
• "спільні почуття або воля, яка повинна бути специфічно "національною" за своїм характером";
• шанобливі відносини між людьми, котрі належать до однієї нації;
• відданість єдиному цілому;
• почуття гордощів щодо досягнень та смутку щодо невдач національної політики;
• зневага або ворожість до інших національностей тощо.

Автор не вважає доцільним вступати у дискусію із британськими вченими, навіть відносно дванадцятого пункту, наведених ними характерних рис нації. Адже їх дослідження готувалось до друку напередодні другої світової війни /1939 p. /, і багатьом націям тоді дійсно були притаманні такі риси, як зневага і ворожість до інших. Та й сьогодні на порозі XXI століття далеко не всі позбулись цих небезпечних рис.

Британським вченим, на наш погляд, робить честь те, що вони тут же сформулювали свої уявлення про ідеальну націю: Здається, ідеальною нацією може бути спільнота, яка:

• має характерні риси, які чітко відрізняють її від інших;
• вільна від зовнішнього контролю і достатньо сильна, щоб забезпечувати свободу. Одна з головних цілей, для яких потрібна свобода - це необмежена насолода характерними рисами, зазначеними вище, оскільки це необхідно для її щастя і процвітання;
• діє як єдине ціле, яке має інтереси і проводить політику; спрямовану на забезпечення тих інтересів.