Облік і аудит розрахунків зв виплатами працівникам Альянс Єланецького району

Джерело: складено автором

Проблемі розрахунків за виплатами працівникам з обліку, аудиту присвячено велика кількість видань, публікацій. Проте існує велика кількість питань щодо її вдосконалення та розширення сфери дії колективно-договірного регулювання проблем праці і заробітної плати поки що до кінця не вирішені і потребують подальших як теоретичних так і обов’язково наукових досліджень, а також, обов’язково практичного доопрацювання. Це дозволить розшири та поглибити інформацію фахівців, що займаються даним питанням і піднести рівень цієї роботи на більш високий щабель.

2. Законодавчо-нормативні основи обліку і аудиту розрахунків за виплатами працівникам

Нарахування, виплату, облік і аудит оплати праці мають проводити згідно з чинним законодавством України нормативними та інструктивними матеріалами, які регулюють трудові відносини.

Організація оплати праці здійснюється на підставі: законодавчих та інших, нормативних документів; Генеральної угоди на державному рівні; галузевих, регіональних угод; колективних договорів; трудових договорів. Суб’єктами організації оплати праці є: органи державної влади та місцевого самоврядування; власники, об’єднання власників або їх представницькі органи; професійні спілки, об’єднання професійних спілок або їх представницькі органи; працівники.

Основним законодавчим актом України є Конституція, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року №254к/96-ВР, на якій базується все законодавство, у тому числі законодавство про працю [12].

У статтях 43-46 Конституції України зазначено, що кожен має право на працю, на відпочинок, на соціальний захист, на безпечні та здорові умови праці і на заробітну плату, причому не нижче встановленого мінімум. Відповідно до статті 43 кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, або, на яку вільно погоджується [12]. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та виду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Законодавство про оплату праці складається з широкого кола нормативних документів. Узагальнюючим нормативним актом, що визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці є Кодекс законів про працю України у редакції Закону України №357/96-ВР від 10.09.1996 року (зі змінами і доповненнями) [11].

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, питання охорони праці; визначає норми тривалості робочого часу для різних категорій працівників, оплату роботи в святкові та неробочі дні та інше [11]. У свою чергу, питання охорони праці також регулюються Законом України «Про охорону праці» №2694-XII від 14 жовтня 1992 року, який визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров’я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні [59].

Кодексом законів про працю України (глава II) також передбачене укладення колективних договорів у цілях регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, а також узгодження інтересів працівників і власників (уповноважених ними органів) [11].

Закон України «Про оплату праці» №108/95-ВР від 24.03.95 р. (зі змінами і доповненнями), визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці і спрямований на забезпечення відтворювальної і стимулюючої функцій заробітної плати.

Працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору [57].

Закон України «Про відпустки» 504/96-ВР вiд 12.02.2011, встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров’я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи. Право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України. Гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону [41].

Постанова від 8 лютого 1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» зі змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2005 року №1132. Цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках:

1. надання працівникам щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв’язку з навчанням, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або виплати їм компенсації за невикористані відпустки;
2. надання працівникам творчої відпустки.
3. виконання працівниками державних і громадських обов’язків у робочий час;
4. переведення працівників на іншу легшу, нижчеоплачувану роботу за станом здоров’я;
5. переведення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, на іншу легшу роботу;
6. надання жінкам додаткових перерв для годування дитини;
7. виплати вихідної допомоги;
8. службових відряджень;
9. вимушеного прогулу;
10. направлення працівників на обстеження до медичних закладів;
11. звільнення працівників-донорів від роботи;
12. залучення працівників до виконання військових обов’язків;
13. тимчасового переведення працівника у разі виробничої потреби на іншу нижчеоплачувану роботу;
14. інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати [37].

Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» №2464-17, станом на 07.05.2011, визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку. Єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування ‒ консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов’язкового державного соціального страхування в обов’язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування [54].

Збір та ведення обліку єдиного внеску здійснюються за принципами:

• законодавчого визначення умов і порядку його сплати;
• обов’язковості сплати;
• законодавчого визначення розміру єдиного внеску та пропорцій його розподілу за видами загальнообов’язкового державного соціального страхування;
• прозорості та публічності діяльності органу, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску;
• захисту прав та законних інтересів застрахованих осіб;
• державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску;
• відповідальності платників єдиного внеску та органу, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, за порушення норм цього Закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов’язків.

Закон України «Про колективні договори і угоди», прийнятий 1 липня 1993 р., визначає правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників [56].

Згідно зі статтею 1, цього закону, колективний договір, угода укладаються на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов’язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів працівників, власників або уповноважених ними органів.

Колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи.

Колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом з однієї сторони і однією або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів — представниками працівників, обраними і уповноваженими трудовим колективом.

У колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:

• зміни в організації виробництва і праці;
• забезпечення продуктивної зайнятості;
• нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.);
• встановлення гарантій, компенсацій, пільг;
• участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом);
• режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку;
• умов і охорони праці;
• забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників;
• гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій трудящих;
• умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці [56].

Законами України щорічно встановлюється прожитковий мінімум. Прожитковий мінімум на 2014 рік в Україні встановлено Закон № 1165-VII вiд 27.03.2014 Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» [45].

Згідно ст. 7 установити у 2014 р. прожитковий мінімум нa одну особу в розрахунку нa міcяць y розмірі 1176 гривень тa для тих, хтo відноситься дo основних соціальних і демографічних гpуп населення:

• дітей віком дo 6 років — 1032 грн;
• дітей віком від 6 дo 18 років — 1286 грн;
• працездатних осіб - 1218 грн;
• осіб, якi втратили працездатність, — 949 грн.

У 2006 році Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення мінімальної заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму для працездатних осіб» від 14.12.2006 р. №466-V, який мав набрати чинності 1 січня 2009 року [42]. Відповідно до вищевказаного закону було внесено зміни до Кодексу законів про працю України та Закону України «Про оплату праці» [57]. У них закріпили, що мінімальну заробітну плату встановлюють у розмірі, не нижчому від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Таблиця 1.3 Прожитковий мінімум на 2014 рік в Україні, грн