Перспективи і проблеми зовнішньої політики Італії

 

 

ПЛАН

Вступ …….......................................................................…………. 3

Розділ 1. Передумови до розвитку сучасних зовнішніх відносин Італії……………………………........................................................ 5

1.1. Становлення зовнішньої політики Італії в кінці 19 – на початку 20 столяття……………………………………….................................... 5

1.2. Роль фашизму у побудові вектору зовнішньоекономічної діяльності Напередодні II Світової Війни……................................................ 8

1.3. Італійська зовнішня політика  у період з 1939 по 1999 роки ...................................................................................................... 10

Розділ 2. Зовнішні відносини Італії з країнами світу та Україною на сучасному етапі............................................................................. 16

2.1.Двусторонні відносини  між Україною і Італією...................16

2.2.Зовнішньополітичні відносини  Італії з країнами членами  ЄС та іншими країнами…………………….. ……................................................ 18

Розділ 3. Перспективи і проблеми зовнішньої політики Італії ………………………………………………….................................. 24

3.1. Проблеми сучасного розвитку зовнішньої політики Італії……………………………………. ........................................ 24

3.2. Перспективи зовнішньополітичного розвитку Італії………………………..………................................................ 26

Висновки .......................................................................................33

Список використаних джерел та літератури ................................ 35   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП 

Актуальність теми. Останні п'ятнадцять років зовнішня політика Італії знаходиться у стані міжнародної активності як у Європі так і в світі. Сучасний стан економіки країни характеризується стрімким зростанням та доволі стабільним станом як зовнішньої так і внутрішньої економіки. Країна по праву займає провідні позиції на світовій арені. Її членство в ООН, членство з країнами «Великої вісімки», ЄС, ОБСЄ, Ради Європи, НАТО роблять рейтинг країни досить високим. Італія послідовно та наполегливо активізує свою діяльність на міжнародній арені, посилюючись як один з впливовіших учасників глобального політичного процесу.

Перші десять років ХХІ століття країна активізувала свою зовнішню політику що до залагодження кризової ситуації в Югославії та в регіоні Середземномор’я. Зовнішньополітичною метою Італії було входження до організацій, що мали б права врегульовувати конфлікти, а також брати участь у процесах розвитку Середземноморської інтеграції, яку було оформлено в рамках Барселонського процесу. Основними напрямками розвитку зовнішньополітичних відносин Італії є Європейський союз та сполучені Штати Америки (США). Питома частки товарообігу Італії припадає на країни «Спільного ринку» - це Швейцарія та США. Основні партнери по експорту продукції це ЄС їхня частка складає приблизно 58%, США – 9,7%, що стосується імпортування то Італія імпортує з ЄС 56,5% товарів а з США 4,9%.  В кінці ХХ на початку ХХІ століття Італія займає 7 – 8 місце у світі за обсягом промислового виробництва, та займала місце у другій десятці країн лідерів за зростанням ВВП.  Обсяг інвестування за кордон складав у 2002 році 7,4 мільярди Євро. В кінці ХХ на початку ХХІ століття Італія приділяла досить велику увагу розвитку внутрішньої і зовнішньої транспортної інфраструктури.

Даний етап італійської зовнішньополітичної діяльності характеризується розширенням міжнародного співробітництва та інтеграції, зміцнення стабільності та миротворчих місій, вирішення глобальних проблем та надання допомоги країнам, що її потребують, у відповідності з законом Італії про надання допомоги «бідним країнам».

Об’єктом дослідження є становлення, розвиток, досягнення, перспективи  та проблеми подальшого розвитку Італії у зовнішньоекономічній діяльності

Предмет дослідження. Предметом дослідження є вплив внутрішньої політики та зовнішньоекономічних відносин на формування зовнішньої політики Італії на сучасному етапі.

Мета дослідження у дослідженні розвитку, та сучасного стану зовнішньоекономічної діяльності Італії..

Завдання дослідження:

• Визначити передумови сучасних зовнішньополітичних відносин;
• Розкрити сутність політичних відносин з Україною
• Дати визначення зовнішньополітичним відносинам Італії з країнами світу;
• Визначити основні проблеми сучасного зовнішньополітичного розвитку Італії;
• Дослідити перспективи зовнішньої політики Італії;

Методологічні засади дослідження ґрунтуються на загальнонаукових та спеціальних методах пізнання. В роботі використовуються такі наукові методи: гіпотетичний метод, аналізу і синтезу, індукції і дедукції, історичного аналізу, порівняльного аналізу, методи емпіричного рівня.

Робота складається з вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури.

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. Передумови до розвитку сучасних зовнішніх відносин Італії

1. Становлення зовнішньої політики Італії в кінці 19 – на початку 20 століття

 

Розташована Італія на Південному – Заході Європи в басейні Середземного моря. Територія країни займає Апеннинський півострів, острови Сицилія, Сардинія та ряд малих островів. Площа країни становить з урахуванням островів 309,5 тис,км2. Столиця країни Рим. На території Італії знаходиться дві держави Ватикан та Сан – Маріно. Населення станом на 2013 рік складає 61,5 мільйонів чоловік. Державна мова Італійська, релігія католицька, основна грошова валюта Євро[16].

До початку ХХ століття Італія завоювала свою незалежність. Молода щойно створена країна вступила в епоху всесвітньої історії – епоху імперіалізму. На відміну від інших держав Італія була досить відстаючою країною, що не могла ніяк позбутися феодальних пережитків, вона майже не мала природніх ресурсів, а її населення знаходилось за межею бідності. Країна повинна була наздоганяти більш розвинені на той час як економічно так і морально успішні держави. На початку ХХ століття країна робить перші кроки з індустріалізації Північних провінцій, тут концентруються виробництво та створюються монополії у авто будівництві, металургії, електротехнічній, хімічній, автомобільній промисловості. На території Італії починають утворюватись доволі великі банківські установи. Але не зважаючи на економічний підйом країна ще не могла створювати конкуренції іншим Європейським державам і досить суттєво відставала від них[2;c.79].

Італія імпортувала велику кількість продукції, отримувала великі фінансові вливання від більш успішних країн донорів. Основними імпортованими товарами були зерно, вугілля, сировина та промислове устаткування. Намагаючись укріпити свої міжнародні позиції та ліквідувати зовнішньо-торгівельний дефіцит, керівництво держави приймає рішення про збільшення експорту товарів до Північної Африки до Балкан та на територію Малої Азії, а також відкривали відділення Італійських банків, як у менш розвинених країнах так і у країнах з вже цілком сформованою і устаткованою банківською системою[3;c.146].

На початку ХХ століття Італія керувала двома колоніями Еритрея та Сомалі, але мала на меті розширення своїх територій за рахунок захоплення земель інших держав. На основі цього можна вважати, що на початку століття в Італії чітко проглядалися задати імперіалізму його особливості полягали у співробітництві монополій та напівфеодальних форм експлуатації. У 1900 році було змінено керівництво країни і новим королем став Віктор Еммануїл ІІ. Він сформував ліберальний уряд на чолі з Джованні Джоліті, цей уряд запам’ятався в історії як «Довге міністерство». Програма нового уряду мала на меті покращення соціального статусу мешканців країни, забезпечувала зростання рівня економіки, а також підвищувала рейтинги країни на міжнародному рівні. Італія на даному проміжку часу проводить активну зовнішньополітичну діяльність. Основними її напрямками залишаються взаємовідносини з країнами Північно – Східної Африки. Італія збільшила свої території за рахунок приєднання земель Ефіопії, в якій було створено Італійську колонію під назвою Італійське Сомалі. Керівництво країни бере курс на зближення з Британією, Францією та Росією, але цей курс був помилковим через участь Італії у Троїстому Союзі. Також були явно помітні загострення відносин між Італією та Австро – Угорщиною через землі, що були у складі Австро-Угорщини, але на них проживали італійці, саме ці землі і хотіла приєднати до себе Італія.  Не аби яку цікавість Італія приділяла до Туреччини, а саме до Тріполітанії та Кіренаїки в Африці. В цей час Микола ІІ зустрічається з керівництвом Італії і підписує там двосторонню угоду про співробітництво обох держав на Балканах та Середземномор’я[5;c.39].

Розширення своїх територій за рахунок примусового приєднання земель інших держав, є однією з провідних рис держав імперіалістів, з іншого боку агресор постійно намагається виправдати свої вчинки пропонуючи своє бачення обставин, що склалися. У 1911 році Італія оголосила Туреччині про свої наміри щодо анексування її територій які знаходяться у Африці, а саме територію Тріполітанії та Кіренаїку, з метою долучення вищезазначених земель до прогресу, а також з бажанням вивести ці землі із стану занедбаності. Уряд Туреччини намагався залагодити конфлікт мирним шляхом, але Італія не зважаючи на її намагання оголосила війну. Італія кинула свої військові сили на територію Лівії та почали військові дії в Адріатиці, Червоному морі, Удегейському морі та в районі Дарданелл. На території Егейського моря Італія приєднала до себе острови Родос та Додеканеський архіпелаг. Даючи пояснення своїх військових дій на цих територіях Італія відповідала, що мала на меті вести боротьбу з контрабандою зброї на території Лівії.  В ході цієї операції військові сили Італії зазнали великого супротиву серед місцевого населення щодо своїх дій.

Не маючи змоги відповідати на воєнні діє, Туреччина заключає у 1912 році «Лозаннський» мирний договір. За цим договором до володіння Італії переходять Тріполітанія ті Кіренаїка, але Родос та Додеканеські острови мали залишитись Турецькими. Цих умов Італія так і не виконала залишивши усі анексовані землі у своєму володінні. Подальше розширення експансії Італії привело її до захоплення за допомогою так званого «мирного економічного проникнення» земель у Ефіопії та Туреччини[4;c.205].

Події «Червоного Тижня» довели, що робочий клас негативно ставиться до мілітаризму. Після початку І Світової Війни Італія заявила про свій нейтралітет і не підтримала агресорів. У 1914 році країна була членом Троїстого союзу і мала занепокоєння, що в разі вступу її до війни Германія може ввести свої війська на її територію. Війна паралізувала міжнародну кредитну систему, та світовий ринок, що нанесло важкий удар по економіці воюючих держав. Найважче було Італії, адже її економіка залежала від імпорту набагато більше за інших.  Намагаючись покращити своє становище Італія почала вимагати компенсацію за дотримання нею нейтралітету у війні. Її умовами була передача їй Австро-Угорщиною земель Трентіно, Градиски, Істрію, надати Трієсту автономію та відмовитись від планів на Албанію. Італія також вимагала передати у її користування острови в Егейському морі та частину території Туреччини в разі якщо територія останньої буде поділена. У 1915 році переглянувши відносини з Троїстим Союзом Італія вирішила припинити відносини і вступила до складу Антанти. У 1918 було укладено договір про перемир’я і Італія вийшла з війни, за умовами Сен – Жерменського договору укладеного у 1919 році Італія по закінченню воєнних дій І Світової Війни додала до своїх територій Південний Тіроль, Герц, Гридиску, Стрию та місто Зару. Виходячи з цього Італія вийшла з І Світової переможницею, але ця перемога вартувала їй досить великих втрат, лише людські втрати становили 700 тисяч чоловік, ранених 1,5 мільйона. Збитки від воєнних дій сягнули 12 мільярдів лір.  Війна залишила по собі хаос і для налагодження роботи механізму Італія мала досить чітко вибудовувати свої кроки щодо поліпшення ситуації та виходу з кризи[6;c.106].

 

 

2. Роль фашизму у побудові вектору зовнішньоекономічної діяльності у період перед ІІ Світовою Війною.

 

«Скалічена перемога» у І Світовій Війні, слабкість системи державності, нереалізованість проектів внутрішньої та зовнішньої політики, активні масові рухи працівників, були підґрунтям для виникнення укорінення та стрімкого піднесення фашизму. У 1919 році у Мілані засновано її першу організацію під назвою «Союз боротьби». В перекладі з італійської «Союз» це «fascio» похідною від цього слова і є «фашизм», «фашист». Першочерговими вимогами «Союзу» були: ліквідація монархії, відміни титулів, встановлення податків на статки, зняття воєнної зобов’язаності, зменшення тривалості робочого дня та інше. Ці вимоги тісно співпадали з вимогами населення країни, в результаті чого «Союз» досить швидко набирає прихильності, але це лише верхівка айсбергу і вимоги були потрібні для того, щоб залучитися підтримкою людей[8;c.256]. Головним «фашистом» був Беніто Муссоліні, який за досить короткий період часу зміг скористатися економічним і політичним становищем країни за для становлення «фашизму» як масового руху в країні. Підтримуючи воюючих у І Світову він разом з ними вимагав силові приєднати до Італії землі Північної Африки. У 1925 році підтасувавши законодавство до влади приходить фашизм на чолі з Муссоліні, який проголосив себе не парламентарем, а королем. Уряд отримує можливість приймати законопроекти без участі парламенту, проводиться розпуск усіх «не» та антифашистських організацій. Муссоліні скеровує курс держави на завойовування інших держав, заявляючи, що Італія має стати «керуючою країною цивілізованого світу»[7;c.94]. Муссоліні підтримує і активно пропагує фашизм у Німеччині, бо на його думку це доводило, що фашизм є «вінцем сучасної ідеї» в Європі. Він вважав, що впровадити фашизм можна мирним шляхом та не розраховував на те, що чим далі Італія ставала конкурентом Німеччині, а Гітлер вважав що раса арійців мала перевагу над усіма іншими.  

Фашистська Італія плекала ідеї щодо завойовування нових територій, для цього потрібно було удосконалювати озброєння та навчати контингент. Італією разом із Францією та Британією було підписано секретні угоди, щодо розподілу сфер впливу у колоніальних країнах таких як Африка та Ефіопія. Саме з Ефіопії почався завойовницький шлях Муссоліні, так, як в цій країні були можливості для надання Італії сировини та можливість стати ринком збуту. У 1935 році Італія напала на Ефіопію, в ході воєнних дій було використано надсучасна зброя та отруйні речовини[9;c.287]. У 1936 році було зайнято столицю Ефіопії Аддіс – Амебу і сповіщено про перетворення її на колонію Італії. В ході загарбницької кампанії Ліга нації проголошує Італію агресором та вводить обмежуючі санкції, що були не більше як формальністю. Неоднозначно висловлювались про агресію Італії і в середині країни були її прихильники, але були і ті хто був проти такого ходу подій. В середині країни було оголошено про збір дорогоцінних металів на розвиток армії. Свої вінчальні прикраси віддали на нужди армії і перші леді держави королева Елена та дружина Мусоліні. Втративши голову від перемоги над Ефіопією Муссоліні оголошує Італію імперією. Італія повністю занурилась у «фашизм», введено єдиний фашистський спосіб життя в країні, ввели фашистські суботи на яких прославляли його, створювались молодіжні організації[10;c.45].

В 1936 році Італія на ряду з Германією надала військову допомогу уряду Іспанії для подавлення революції в середині країни чим підтримали розвиток фашизму у цій країні. Ці події сприяли зближенню країн, в результаті чого було розроблено та погоджено політику по «антибільшовицькій боротьбі» та наміри по погодженій політиці в Європі. В результаті цієї співпраці виникла Вісь Берлін – Рим, в подальшому до них приєдналася і Японія. Цей союз мав на меті боротьбу з комунізмом.  В 1913 році Італія завоювала землі Албанії, в цьому ж році було підписано «Сталевий пакт» який мав на меті не оборону країн, а агресорський характер. Його створювали з метою зміни та перерозподілу світової карти.  Агресивність Італії супроводжувалась мілітаризацією країни, пропагувалися не лише ідея нації, а й расистська ідеологія. Італійці віднесли себе як і німці до найвищої арійської раси, усі інші національності зазнавали постійного утиску та дискримінації[11;c43]. Вересень 1940 року ознаменований підписанням Німеччиною, Італією та Японією Троїстого пакту. Дані події привели до того, що на порозі ІІ Світової Війни Італія перейшла повність під владу фашизму. Зовнішня політика країни ставала чимдалі агресивнішою. Та в середині країни набирали оберти антифашистські рухи.

 

1.3 Італійська зовнішня політика у період з 1939 по 1999 роки.