Автор работы: Пользователь скрыл имя, 19 Ноября 2015 в 18:57, курсовая работа
Мета дослідження у дослідженні розвитку, та сучасного стану зовнішньоекономічної діяльності Італії..
Завдання дослідження:
Визначити передумови сучасних зовнішньополітичних відносин;
Розкрити сутність політичних відносин з Україною
Дати визначення зовнішньополітичним відносинам Італії з країнами світу;
Визначити основні проблеми сучасного зовнішньополітичного розвитку Італії;
Дослідити перспективи зовнішньої політики Італії;
Вступ …….......................................................................…………. 3
Розділ 1. Передумови до розвитку сучасних зовнішніх відносин Італії……………………………........................................................ 5
1.1. Становлення зовнішньої політики Італії в кінці 19 – на початку 20 столяття……………………………………….................................... 5
1.2. Роль фашизму у побудові вектору зовнішньоекономічної діяльності Напередодні II Світової Війни……................................................ 8
1.3. Італійська зовнішня політика у період з 1939 по 1999 роки ...................................................................................................... 10
Розділ 2. Зовнішні відносини Італії з країнами світу та Україною на сучасному етапі............................................................................. 16
2.1.Двусторонні відносини між Україною і Італією...................16
2.2.Зовнішньополітичні відносини Італії з країнами членами ЄС та іншими країнами…………………….. ……................................................ 18
Розділ 3. Перспективи і проблеми зовнішньої політики Італії ………………………………………………….................................. 24
3.1. Проблеми сучасного розвитку зовнішньої політики Італії……………………………………. ........................................ 24
3.2. Перспективи зовнішньополітичного розвитку Італії………………………..………................................................ 26
Висновки .......................................................................................33
Список використаних джерел та літератури ................................ 35
3.2. Перспективи зовнішньополітично
Все частіше в офіційних документах Італії можна зустріти осмислення «італійського внеску» в світову політику, прагнення підкреслити не традиційну пасивність зовнішньої політики країни, наступною в фарватері НАТО, а її активність і самостійність.
Поворотним пунктом для цих змін в офіційній ідеології Італії вважається період після холодної війни, який поставив її «перед лицем одночасно нової і важкої відповідальності» [1;c.113]. Загальнотеоретичним базисом для такого підходу стала концепція, яка була представлена тодішнім міністром закордонних справ Італії Л.Діні в сенаті країни 8 червня 2000 про те, що біполярний світ змінився «світом протагоністів» [2;c.53]. Саме ця ідеологема стає основоположною в італійській трактуванні сучасного світового розвитку і витісняє тим самим всі інші концепції такого роду.
В рамках несформованого «світу протагоністів», до яких Італія недвозначно відносить і себе саму, вона офіційно визначає свої пріоритети. Серед найбільш важливих такого роду сегментів італійської «відповідальності» перед світовою спільнотою влада країни вважає Балканську кризу і проголошене розширення ЄС на зону Центральної та Східної Європи (ЦСЄ). Ці завдання повинні доповнити сталу вже традиційну італійську активність в Середземномор'ї [3;c.139] і боротьбу з незаконною міграцією.
Логічним наслідком проголошення власної глобальної відповідальності стає та обставина, що в офіційній зовнішньополітичної ідеології Італії починає все частіше відтворюватися лібералістський підхід до міжнародних відносин, зокрема, такі його аспекти, як глобальний транснаціоналізм і першочергова роль моральних цінностей у світовій політиці. В рамках цієї концепції абсолютно логічним постає той факт, що, наводячи аргументи для своєї зовнішньополітичної активності у вищевказаних пріоритетних сегментах, італійські офіційні особи спираються не тільки на національні інтереси Італії, але і на моральний аспект питання, на те, що її обов'язком є привнесення в ті чи інші регіони фундаментальних цінностей демократичного світу, таких як громадянське суспільство, права людини, основні свободи і ін.
Більше того, у вищезгаданій мови в сенаті Л. Діні заявив, що «інтереси і цінності по своїй природі не знають географічних кордонів, і зобов'язують нас виступати на їх захист скрізь, де потрібно» [4;c.147]. Цей постулат став зручною ідеологічною підмогою для пояснення дипломатичної активності Італії й далеко за межами оголошених зон відповідальності (наприклад, у Кореї).
У зв'язку з цим в офіційних італійських документах і виступах все частіше йдеться про Італію як глобального реактора на світовій арені. Прагнення підкреслити власну значущість стало закономірним наслідком курсу на активізацію зовнішньої політики країни, проголошеного ще при першому уряді С. Берлусконі в 1994 р. В результаті, в офіційній риториці починають з'являтися такі ідеологеми, як «універсалізм італійського роду», «глобальне бачення» Італії. Країна проголошується «активним учасником у процесах глобального виміру в сучасному суспільстві». При цьому саме зараз, «як ніколи в минулому» Італія «віддає собі звіт у своїх можливостях я своєї ролі в Європі та світі». Більше того, президент Чампі робив навіть заяви про те, що «Італія належить до вузького кола великих держав, які визначальним чином впливають на історію наступаючого століття» [5;c.247].
Особливий інтерес у зв'язку з цією темою представляє конференція послів, організована в Римі у вересні 1999 р.. Оскільки вона відбулася незабаром після ескалації косовської кризи, то її проведення надало італійській владі можливість заявити свою позицію з тих трансформацій, які відбулися в глобальній системі міжнародної безпеки після втручання в конфлікт НАТО.
Вельми показовим відлунням косовських подій стала зроблена на цій конференції заявa президента К.-А. Чампі про те, яким чином Італії бачиться подальший розвиток системи міжнародного права. На думку італійського президента, все чіткіше проявляється тенденція до того, що сьогоднішнє міжнародне право поступово буде трансформуватися в «конституційне право народів» (в універсалістських глобальному його розумінні як загального jus gentium). Найважливішими складовими частинами майбутнього права народів повинні стати транснаціональні юридичні гарантії для дотримання прав людини та основних свобод де б то не було і. відповідно, законне право введення тих чи інших санкцій проти їх порушників. Все це повинно привести, згідно з офіційною італійської доктрини, з одного боку, до «всесвітньо правової держави», зачатки якої спостерігаються вже зараз, з іншого - до загального визнання «юридичної сили наднаціональних рішень» стосовно до даної сфери.
Цілком очевидно, що якщо визнати італійську доктрину яка має юридичну силу тлумачення міжнародного права, тоді дії НАТО в Югославії, вчинені за півроку до зазначеної заяви К.-А.Чампі, постануть цілком правомірними і законними. Природно і те, що подальший розвиток і закріплення в суспільній думці цієї доктрини сприятиме легалізації так званих гуманітарних інтервенцій. Вельми недвозначно це підкреслив тодішній міністр закордонних справ Італії Л. Діні, виступаючи на сесії Генеральної асамблеї ООН восени 1999, він особливо відзначив, що «жодна держава не може відсидітися за суверенітетом кордонів» у випадку, якщо їм порушуються права людини. Далекосяжні наслідки такої логіки цілком очевидні.
Однією з її складових є теза про те, що еволюція у світовому розвитку, що відбулася за 55 років з моменту схвалення Статуту ООН, повинна в набагато більш повною мірою враховуватися при прийнятті рішень, і тому норми та принципи Статуту, присвячені насамперед повазі суверенітету держав, недоторканності кордонів, невикористання сили у врегулюванні конфліктів, вимагають, на думку італійців, модернізованої трактування і тлумачення [6;c.325].
Важливий чинник, який, на думку італійців, може стимулювати просування «європейського світу» зовні, - зростаюча взаємозалежність держав. Всі країни, з вельми прозорим натяком стверджується в офіційній італійської риториці, повинні не протистояти цій взаємозалежності, а сприйняти її як неминучу даність і пристосувати до неї свою національну політику. Саме взаємозалежність і робить необхідним вироблення нових правил міжнародної поведінки держав, одним з яких є «конституційне право народів». Об'єктивно взаємозалежність підживлюється процесом глобалізації, який представляється необоротним. Однак при цьому провідним державам, важливо допомогти «великої вісімки» або ООН скоординувати свої дії таким чином, щоб процес глобалізації та зростання взаємозалежності не привели б до нівелювання відмінностей у культурі та ідентичності народів світу [8;c.375].
Перш за все, модель «європейського світу» пропонується італійцями для реалізації в Середземномор'ї - регіоні, який грає для цієї країни першорядну роль [9;c.387]. Особливу значимість у цій перспективі набуває і прагнення італійців підкреслити важливість Середземномор'я як південного кордону для всього Європейського союзу в цілому. В умовах вищезгаданого «європейського суверенітету» набагато більш логічним постає і заява Італії про те, що всі члени ЄС, а не лише його південні країни , «повинні допомагати народам Середземномор'я» для того, «щоб вони йшли разом з нами по дорозі світу». Підсумком цього стало формулювання нової ідеологеми: «Середземномор'ю, яке посилиться в найближчі десять років, буде потрібно більше Європи: Європі в новому тисячолітті буде потрібно більше Середземномор'я» [10;c.373].
На Балканах активність Італії знайшла своє відображення в новому субрегіональному проекті - Адріатична і Іонічна ініціатива (АІІ) висунута офіційно Римом 19-20 травня 2000 на конференції на рівні міністрів закордонних справ, яка відбулася в італійському місті Анкона. У ній, крім Італії, прийняли участь представники Греції, Словенії, Хорватії Боснії і Герцеговини. Албанії. На конференції був присутній і голова Європейської комісії Романо Проді, тим самим нова італійська ініціатива була введена під егіду ЄС.
Певну дипломатичну активність в останні роки Італія стала проявляти ще в одному субрегіоні світу, сусід із Середземномор'ям, - це Африканський Ріг. Італійські представники активно втручалися в спроби налагодити мирний діалог між воюючими Ефіопією і Еритреєю, а заступник міністра закордонних справ Італії Серрі став офіційним посланцем Європейського союзу на переговорах між двома країнами. Укладена в середині червня 2000 в Алжирі угода між Ефіопією і Еритреєю про припинення вогню і введення миротворчих сил ООН та Організації африканської єдності на лина розмежування сторін було розцінено на Апеннінах як великий дипломатичний успіх Італії та реальне свідчення її можливості відігравати активну роль у світовій політиці .
Характерною особливістю після косовського періоду стало прагнення Італії підкреслити не тільки свою повну і беззастережну прихильність всім діям НАТО, але й активно брати участь у всіх її акціях. Такий підхід цілком відповідає тим змінам, які відбулися в офіційній зовнішньополітичної ідеології Італії за останній час. Перш за все, це виражалося в її новому само сприйнятті - як глобального і європейського «протагоніста», а аж ніяк не «середньої держави». Активну участь Італії у миротворчих силах у Косово (KFOR), а також символічно дуже значуще отримання власного сектора при розділі цієї території на зони відповідальності сприяли зміні риторики Італії щодо НАТО. Більше того, навесні - влітку 2000 саме італійський контингент в KFOR виявився найбільш великим за своєю чисельністю, що теж стало підставою для підкреслення своєї вагомої ролі в розвитку альянсу [12;c.213].
Ще однією характерною рисою сучасної європейської політики НАТО, на якій постійно загострює свою увагу Італія, стало прагнення італійців постійно підкреслювати, що оборонні ініціативи ЄС, висунуті на самітах в Кельні і Гельсінкі в 1999 р, не тільки «націлені» на співпрацю з НАТО, але й не можуть функціонувати інакше, як під «парасолькою» НАТО [13;c.212]. Італійці намагаються всіма силами розвіяти побоювання, пов'язані з тим, що європейська військова активність надасть якесь негативний вплив на трансатлантичну солідарність. У Римa є цілком зрозумілі особливі геополітичні причини боятися можливого розколу в НАТО, вищезгадана «відкритість» назустріч середземноморського світу, вразливість морських кордонів країни приводили до того, що для Італії завжди було першочергово важливим збереження надійної американської «парасольки», що забезпечує їй безпеку в Середземномор'ї. У зв'язку з цим цілком зрозумілою стає і та обережна і фактично проамериканська позиція, яку висловлює офіційно Рим щодо активізації військового виміру ЄС. Що ж стосується ОБСЄ, то, на думку італійців, НАТО та ОБСЄ вдало доповнюють один одного і повинні тісно між собою співпрацювати. Як приклад саме такої співпраці вони призводять взаємодія між ОБСЄ та НАТО на Балканах в ході і після косовського конфлікту.
Після подій 11 вересня 2001 Італія зробила ряд кроків, спрямованих на відновлення та інтенсифікацію діалогу між західним та ісламським світом. Дуже характерно, що зроблено це було не урядом (антиісламські висловлювання прем'єра С. Берлусконі після терактів довго мусувалися в пресі), а президентом країни К.А. Чампі.
ВИСНОВКИ
Провівши дослідження зовнішньої політики Італії можна зробити висновки, що ця країна вела свою зовнішню діяльність методом спроб та помилок. Маючи досить великі амбіції для зростання, але не маючи підґрунтя для досягнення високих результатів Італія все ж таки змогла знайти вихід із досить серйозної ситуації.
Часті зміни правлячих партій, а головне курси цих політичних сил то штовхали країну в перед, то повертали назад і залишали в умовах кризових становищ. З приходом наступних правлячих сил історія повторювалась. Але все ж таки не зважаючи на постійні по злети то падіння Італія міцно закріпилася серед передових країн. Пошуки зовнішньополітичного вектору країни неодноразово приводили Італію до прийняття помилкових рішень, а платою за ці рішення було необхідність починати все наново.
Починаючи із створення Європейського Союзу країна міцно утримує лідируючі позиції на міжнародній арені. Приймаючи важливі рішення щодо вибору нових шляхів удосконалення зовнішньополітичної діяльності. Проводяться внутрішньополітичні зміни. За для покращення стабільності держави з середини уряд країни йде на прийняття досить непопулярних реформ за для зтримання кризових ситуацій. Країна розширюючи свої сфери впливу знаходить союзників, укладає договори про співпрацю та обміном експортом та імпортом товарів. Українсько-італійські стосунки, розвиваються від встановлення дипломатичних відносин до тісного двостороннього співробітництва, набувають ознак стабільного партнерства.
Досить дивним є те, що не маючи майже ніяких корисних копалин та сировини, Італія є однією з перших країн по машинобудуванню та виробництву багатьох видів металургійної продукції. Є доволі крупним імпортером нафтопереробних продуктів. Досить відомими є Італійські текстильні бренди, та взуттєві торгові марки.
Можливо, що саме така велика розгалуженість і зіграла на руку країні у зовнішньополітичній грі. Із вступом до ЄС країна винайшла можливість майже не перейматися своїми зовнішньополітичними проблемами. Намагаючись не брати на себе зайвих зобов’язань Італія взяла на озброєння політику невтручання. Будучи постійно в курсі всіх подій приймати положення вичікування, а в потрібний момент влучно вставити своє слово. Основами зовнішньополітичної стабільності є стабільність в середині країни. За останні роки в країні проведено ряд реформ спрямованих на покращення рівня життя італійців. Керівництво держави прикладає усіх можливих зусиль для подолання бідності, збільшення заробітних плат у населення. Постійні вимоги профспілок щодо зменшення навантаження на працюючих також прийняті до уваги, і хоч і з великими перепонами , але результати ведуть до покращення умов працюючим.
Італія має досить відчутну різницю між аграрним півднем та індустріальним заходом країни. Фінансування цих регіонів відрізняється за рахунок об’ємів виготовленої ними продукції. Нещодавно в уряду країни було прийнято законопроект щодо вирівнювання доходів працюючих по всій території країни.
Підводячи підсумки, можна сказати, що Італія побудувала досить стійкий зовнішньополітичний курс, входячи до найвпливовіших об’єднань світу таких як ОБСЄ, НАТО, ООН, Євросоюз. Вона забезпечила себе не лише юридичною, а й фінансовою підтримкою від цих об’єднань.
З великою долею ймовірності можна стверджувати, що Італія без бажання рухатись в перед ніколи не досягла б таких успіхів як у зовнішній так і внутрішній політиці.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Информация о работе Перспективи і проблеми зовнішньої політики Італії