Перспективи і проблеми зовнішньої політики Італії

У сфері розвитку науки і техніки та культурно – гуманітарної області встановлюються нові контакти нарощується співпраці між науковими центрами, інститутами, об’єднаннями обох держав. Проводиться робота щодо партнерства та обміном наукових робіт та досягнень між дослідними університетами. Надбанням такої співпраці стало підписання між країнами Декларації Середземноморських університетів у місті Енна університетом, що став пілотним у даній декларації є МДУ (Маріупольський Державний Університет). Практичним результатом даної співпраці є створення умов для мобільності студентів та спільного середземноморського наукового та освітянського простору [11;c.43]. МДУ на протязі декількох останніх років підписав кілька досить важливих угод з університетами Італії, ця робота досить сильно впливає на подальший розвиток відносин між країнами партнерами у площині міжнародних відносин України з державами Середземноморського Басейну. Маючи усі вищезазначені данні можна з долею впевненості сказати, що міжнародні відносини між країнами партнерами Україною та Італією є стабільними та партнерськими, та мають можливість подальшого розвитку та співробітництва. України з країнами Середземноморського Басейну, та країнами Європейського Союзу.

В ході двосторонньої  зустрічі, яка відбулася між Україною та Італією  19 лютого 2013 року було обговорено питання Європейської інтеграції України, в частині підписання угоди про асоціацію, та послаблення візового режиму для українців.[13;c.78]

2. Зовнішньополітичні відносини Італії з країнами світу.

Переломним періодом у зовнішній політиці Італії на сучасному етапі став прихід до влади лівоцентристського уряду на чолі з Маттео Ренці. Його урядом було зроблено радикальні зміни як у внутрішній так і у зовнішній політиці держави.. Хоча ніхто не може із стовідсотковою впевненістю гарантувати реального виконання реформ «нової хвилі» молодого політика[1;c.98], про те аналітики наголошують на тому, що спочатку М.Ренці необхідно прийти до визнання його як політика і завоювати довіру як в середині країни так і за її межами. Ще однією немало вагомою обставиною є те, що у другій половині 2014 року Італія отримує повноваження головування в Європейському Союзі, і досить реально, що саме М.Ренці буде обирати зовнішньополітичні пріоритети Євросоюзу на період наданих йому повноважень. Також слід зауважити, що саме він оновив зовнішньополітичне відомство, і вніс кандидатуру сорокарічної Федеріки Могеріні на пост міністра закордонних справ. 25 квітня вона в своєму блозі зазначила: «Сьогодні відбулася розмова з Держсекретарем США Джоном Керрі відносно Української кризи і у зв’язку з обміном думками членів великої сімки в телефонному режимі.» Керівники зовнішньополітичних відомств оголосили про стурбованість щодо загострення ситуації, підтвердили надзвичайну важливість додержання Женевських домовленостей,  що були підписані у квітні 2014 року та проведення виборів президента 25 травня 2014 року. Ф.Могеріні наголосила на підтримці санкцій проти Російської Федерації «у зв’язку із загостренням ситуації» в регіоні. Також було оговорено події в Сирії та мирні протести на Ближньому Заході. Сторони домовились про продовження тісної співпраці та «чіткого координування дій, як це відбувається і до сьогодні»[3;c.67]. Події що розгортаються між Росією та Україною є пріоритетними на сьогоднішній день у Європейському Союзі. Італійське експертне бюро розробляє пропозиції для керівництва, враховуючи можливості коректування зовнішньої політики. Однак не варто прогнозувати кардинальних змін. Як зазначив Італійський президент Дж. Наполітано, що починаючи з грудня 1977 року, коли парламентські партії досягли «національної солідарності» основою зовнішньої політики Італії було «участь у Атлантичному союзі і взяття на себе обов’язків Співтовариства». Аналітики звертають увагу на те, що зовнішня політика Італії у 2014 році і далі буде знаходитись в центрі подій з боку світової та європейської криз. Внутрішні системи ЄС перебувають у стані невизначеності і ця ситуація чимдалі погіршується. Система безпеки Європи може бути підірвана через неконтрольовану ситуацію в Україні у відносинах з Росією. Також нестабільна ситуація і у південною регіоні ЄС де за виключенням Тунісу «арабська весна» не призвела до політично стабільності Середземноморського регіону. Продовжується громадянська війна в Сирії, неоднозначність з ядерними програмами Ірану, неможливість урегулювання Палестино – ізраїльського конфлікту. Досить складним залишається глобальний контекст світової політики. Не знижується градус у відносинах на Азійсько – тихоокеанському регіоні. З певними складнощами стикається реформа глобального управління, яка зазнає тиску з боку наступаючої багатополярності та балансу різних держав, що постійно змінюється[14;c.546].  

Як зазначають політологи, що відносно з 2011 роком, коли Італія майже була на грані фінансового колапсу, ситуація у фінансовій та економічній сферах значно поліпшилася, навіть не звертаючи увагу на те, що в середині країни реформи досить повільно просуваються і зустрічаються з постійним супротивом в тому числі і з правлячим класом. На думку членів ЄС керівництво Італії  має взяти до уваги повний контекст політики ЄС, тобто брати на себе зобов’язання щодо подання власних ініціативних проектів, що були б направленні на економічне зростання. Аналітики прийшли до висновку, що Італія для відновлення довіри Брюсселю має використати три основних пункти.

Першим є поступове виконання солідарності Італії як Європейської країни, вбачається, що для країни малопродуктивним є банальну «грюкання по столу кулаком». Такі дії можуть призвести до не контактування, або взагалі до повної ізоляції Риму[15].

Другим аргументом є активне виконання своїх зобов’язань в європейській дипломатичній грі, встановлення нових зв’язків та союзів. Франко – германська вісь знаходиться не в кращих умовах, але важко знайти їй альтернативу. Італія повинна не шукати себе в альтернативних блоках, а використовувати «перемінливу геометрію політичних конвергенцій», що характеризує Євросоюз що розширяється до 28 його членів. Бо Італія вже має досвід у таких справах, так у 2012 році уряду М.Монті вдалося підняти міжнародний престиж країни, поступово відновлюючи програму прямих монетарних операцій[16].   

На період головування Італії припадає зміна майже усіх посад в ЄС, оскільки реальні зміни після виборів 2014 року почнуться не раніше вересня. Одна з головних задач Італії – забезпечити належну спадкування та забезпечити безконфліктне функціонування інститутів ЄС у зв’язку з новими реаліями. Окрім цього, на Італію чекає завершення реформи економічного управління включаючи банківський союз. З цією реформою тісно пов’язаний уряд країни в плані реформування внутрішнього ринку с оглядом на програму, що була запропонована Європейською Комісією, а також Трансатлантичним торгівельним та інвестиційним партнерством[18].    

Головування Італії в Європейському Союзі може привести до покращення внутрішньої безпеки та розвитку правового співробітництва з боку запропонованих Єврокомісією у 2009 році пропозицій Стокгольмською програмою «За межі свободи, безпеки та справедливості» [21]. В цей період Італія може показати свої можливості у сфері реформування економічного управління в ЄС, в переговорах з Англією про «пере запуск» її відносин з ЄС піспя парламентських виборів у 2015 році. Зіграючи при цьому позитивну роль у відновленні рівноваги інституційної системи ЄС.

Основними стратегіями зовнішньої політики Італії залишається питання щодо розподілу трансатлантичної солідарності в рамках ЄС та НАТО. Італійські двосторонні ініціативи у стосунках країн Східної Європи та Росії мають відбуватися у європейському та трансатлантичному контексті.  Тому, що в іншому випадку, вони не лише не будуть ефективними, а й  зможуть призвести до ізоляції від союзників та партнерів [26].  Все вищезазначене ніяк не виключає особливого інтересу Італії до відносин із Західними Балканами, Південного та Східного Середземномор’я, ведення активної співпраці з Трансатлантичним торгівельним та інвестиційним партнерством, европейсько – африканським співробітництвом у сфері безпеки та розвитку, Європейсько – азіатського розвитку (ASEM) [27].

За останні десять років через фінансовий інструмент ЄС на потреби Середземноморського регіону було використано значно більше коштів, ніж на всю східну політику Євросоюзу. За період з 2007 – 2010 роки було виділено 16 мільярдів євро, що значно перевищую суми коштів, які були направлені на Східні регіони. Велику стурбованість Італії викликає уникнення лідерами низки північно африканський країн від узгодження політики відносно нелегальної еміграції, перш за все, це стосується таких країн як Лівія, Туніс та Марокко. Італійське керівництво розробило вартісну програму «Маре Нострум», що покликана зменшити нелегальну міграцію та посилити контроль за північно африканськими морськими водами[28].

Італійські експерти вважають, що «просування демократії має залишатись стратегічною задачею зовнішньої політики Західних держав, але не повинно займати в ній центрального місця, як було до 2011 року». «Замість цього потрібно виробити більш прагматичний підхід, що заснований на політиці, яка пропонує великі можливості арабам, особливо шляхом більш інтенсивних культурних обмінів та більшої відкритості щодо міграції» [29]. Серед найбільш привілейованих та відповідальних стосунків відокремлено політичні відносини щодо Лівії, підвищена цікавість Італії також до співробітництва з Сирією, Турцією, Кіпром. Існують торгівельні дисбаланси з Китаєм, який посилює свій вплив на Центральну та Східну Європу, що зачіпає безпосередньо Італійські інтереси.

Досить критичною є оцінка місця Італії на міжнародному інвестиційному ринку, що вказує на недостатню політичну підтримку «інтернаціоналізації» італійського бізнесу ті інвестування держави. Покращення даної ситуації припало на 2013 рік. За наказом голови уряду міністерство закордонних справ, якому доручено було вирішити питання по даній проблемі, в тісному співробітництві з міністерством економіки розробили проект закону «Призначення Італії», який 21 лютого 2014 року підписав очільник держави[30]. Основним меседжем даного законопроекту було не лише «експорт Італії у світ, а й імпорт світу у Італію»[31].  

Через ситуацію що склалася у світі в контексті енергетичної залежності країн Євросоюзу від поставок газу з Росії, одним з найважливіших досягнень у зовнішній політиці Італії є реалізація проекті Транс – Адріатичного газопроводу. Встановлення нового енергетичного коридора не є кінцевим пунктом прибуття, але є основою співробітництва, що поширюється за межі Каспійського моря та Терції на Північну Африку і Східне Середземномор’я де існують нові енергетичні можливості включаючи Кіпр, Ізраїль, Ліван. За для безпеки енергетичної сфери Італія налагоджує стосунки з Іраном[19].

Зовнішньополітична програма Італії пов’язана в основному з економічними, міграційними та воєнними питаннями, вона відкрито артикулює і відстоює свої зовнішньополітичні інтереси у Середземномор’ї та на Балканах. Забезпечення енергетичної, міграційної та міжнародної безпеки визначають її східний вектор політики від Близького Сходу та Центральної Азії. Виходячи з цього країна має дві основні зовнішньополітичні задачі. Перша поступово втілюючи внутрішні реформи, відновити міжнародну довіру до Італії. Друга це оновлення загальної зовнішньополітичної стратегії, враховуючи нові європейські та міжнародні виклики.

Італія була і є важливим гравцем сучасної світової політики, якай бере активну участь у колективному забезпеченні міжнародної безпеки та використовуючи міжнародну кон’юнктуру за для забезпечення власних інтересів.

РОЗДІЛ ІІІ  Перспективи і проблеми зовнішньої політики Італії

3.1. Проблеми сучасного розвитку зовнішньої економіки Італії.

Маючи достатній рівень економічного зростання Італія залишається однією з передових країн у плані індустріально – аграрного розвитку. На сьогоднішній день країна має як переваги так і недоліки у веденні економічної діяльності, одним з таких недоліків було ослаблення фінансових дисциплін країни одразу після її вступу до євро зони. Результатом цього первинний профіцит державного бюджету був знижений у 17 разів. Лише перехід країни на єдину європейську валюту врятував її від дефолту. Намагання Уряду Італії на чолі з Романо Проді провести економічні реформи, що виявилися недієвими та не змогли вирішити чи то хоча б полегшити економічне становище країни[21]. Ймовірність економічного зростання в країні складає лише 20%, але він можливий лише за умови того, що країна пройде через не глобальну очисну кризу за умов того, що паралельно з кризою в Німеччині будуть збережені темпи економічного зростання так як її внутрішній ринок є над важливим для виробництва Італії.

Прогнози аналітиків зводяться до того, що при збереженні ситуації яка склалася на даному етапі розвитку країни не вбачається погіршення конкурентоспроможності, та в такому разі країна не проводитиме радикальних реформ, а її відставання буде вищим за середній у євро зоні. При можливому виході з євро зони для покращення стану та можливості проведення нових реформ Італія може вирішити ряд проблем, але при цьому різко збільшиться її заборгованість так як на сьогоднішній день він номінований у євро і нова ліра просто зазнає девальвації тому, що при прогнозах борг може збільшитись від 108 відсотків до 150 – 160 відсотків Внутрішнього Валового Продукту. Хоча не виключається і зворотній бік, що після девальвації Італія може знову провести нарощування експорту на зовнішні ринки[25].

При оцінці стану соціальних перспектив в якому є маса невирішених питань слід зауважити, що основною проблемою залишається різниця в прибутках північного ті південного регіонів. Різниця в безробітті цих регіонів досить відчутна виходячи з того що загальний рівень безробіття в Італії приблизно 11.5% то частка яка припадає на північний регіон становить 7,5% і є наближеною до середньоєвропейських показників, а от ситуація на півдні дещо гірша там середній показник безробітності становить більше 20%. Велику частку безробіття складають незайняті жінки це приблизно 16% і майже у двічі перевищують чоловічу незайнятість яка складає 9%, досить високій рівень незайнятої молоді близько 12,5 %.[33] Однією з найбільш ємкісних частин ВВП Італії є пенсійне забезпечення його частка складає більше 15% так як середньоєвропейський рівень це майже 12%. А от галузі соціальної політики такі як підтримка сімей з дітьми, материнства, підтримка зайнятості суттєві відрізняються у фінансовій підтримці державою і становлять в сукупності приблизно 0,8% ВВП.

З метою уникнення погіршення стану речей у соціальній сфері уряду Італії потрібно досить в стислі строки провести реформування соціального сектору економіки та вибудувати більш прогресивний курс в даному напрямку, що буде підтримувати ті сфери де потрібна допомога в дійсності, для зменшення безробіття у жінок та вирівнювання виплати заробітних плат у різних регіонах країни. Що в сою чергу додасть додаткових надходжень до бюджету країни[22].

Ще однією актуальною проблемою що впливає на зовнішньоекономічні показники це інфляція. Із здороженням послуг збільшуються витрати на виробництво товарів та вартість надання послуг. Це в свою чергу призводить до збільшення витрат на експортну групу товарів, а як результат зменшує попит на ці товари закордоном.

Якщо проаналізувати сектори виробництва та суттєвими досягненнями стосовно приросту зафіксовані лише у секторах транспортного устаткування та радіо і телеустаткування, а також засоби зв’язку. Усі інші галузі не мають суттєво нижчі показники приросту через різку зміну цін на певну групу товарів сільськогосподарського призначення.

Отже на даному етапі уряд країни має прийняти досить важливі рішення які дадуть можливість вирішити досить актуальні проблеми. Необхідно визначитись чи буде країна й далі розвиватись у євро зоні, чи потрібно віднаходити інші шляхи для покращення становища країни у міжнародному колі. Досить важливими кроками для покращення зовнішньополітичних можливостей є врегулювання соціальної політики в середині країни. Необхідно зменшити рівень існуючої інфляції, що призвело до стрибків цін на міжнародному ринку Італії. В разі ви будови урядом країни правильного напрямку з вирішення цих проблем Італія зможе досить серйозно зарекомендувати себе як надійний партнер, як потужна країна на міжнародній арені.