Зловживання монополією

2) поряд із загальними  ознаками у понятті «безпосередній  об’єкт зловживання монопольним  (домінуючим) становищем» повинні  бути відображені специфічні  риси, які дозволять відмежувати  його від безпосередніх об’єктів  інших адміністративних проступків. Головною особливістю безпосереднього об’єкта монополістичних зловживань є те, що кореспондуючі суспільні відносини складаються у сфері ринкової діяльності монополій та олігополій. Аналіз вітчизняного адміністративно-деліктного законодавства показує, що на правовідносини у цій сфері не посягає жоден інший проступок.

Виходячи з викладеного, безпосередній об’єкт зловживання  монопольним (домінуючим) становищем на ринку можна визначити, як: охоронювані  адміністративно-деліктним правом правові відносини, які складаються щодо ринкової діяльності монополій та олігополій ⁷.

2.2. Об’єктивна сторона зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку

Об’єктивна сторона  адміністративного проступку –  це зовнішній прояв проступку, котрий виражається у вчиненні діяння, забороненого адміністративно-деліктним законодавством, а також характеризується наявністю причинного зв’язку між діянням і наслідком, часом, місцем, обставинами, способом, знаряддям та засобами вчинення протиправного діяння.

Ознаки об’єктивної сторони складів адміністративних проступків закріплюються в диспозиціях відповідних адміністративно-деліктних норм. У теорії адміністративного права їх традиційно поділяють на обов’язкові і факультативні. До обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу проступку відносять протиправне діяння (дію або бездіяльність). До факультативних – шкідливі наслідки протиправного діяння, причинний зв’язок між протиправним діянням та його шкідливими наслідками, а також час, місце, спосіб, знаряддя і засоби вчинення адміністративного проступку.

Існують і інші підходи  до розуміння змісту об’єктивної  сторони складу адміністративного  делікту. Приміром, російський правник  В.Є. Сєврюгін включає до переліку обов’язкових ознак об’єктивної сторони суспільну  шкідливість, караність та протиправність діяння. Проте з цією точкою зору погодитись доволі важко. Ознаки суспільної шкідливості, караності та протиправності іманентні адміністративному проступку в цілому, тож виділяти їх у рамках структурних елементів складу делікту не доцільно. Неможливо говорити про протиправність чи караність певного діяння без встановлення ознак об’єкта адміністративного проступку, його суб’єкта та суб’єктивної сторони.

Аналіз ознак об’єктивної  сторони монополістичних зловживань дозволяє зробити висновок про відсутність серед них шкідливих наслідків та причинного зв’язку між цими наслідками й протиправним діянням. Це пов’язано з тим, що склади відповідних адміністративних проступків належать до розряду формальних. А делікти з формальними складами вважаються вчиненими незалежно від настання або ненастання шкідливих наслідків: “... у таких проступках шкідливі наслідки виведені за межі складу і не впливають на кваліфікацію”.

Конкретна вказівка на цю обставину міститься в інформаційному листі Вищого господарського суду України 13 квітня 2007 року № 01-8/229 “Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства”⁸. Зокрема, у п. 9 цього документа зазначається: “Для кваліфікації зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку не є обов’язковим з’ясування наслідків у формі завдання збитків для його конкурентів та споживачів або інше реальне порушення їх прав чи інтересів, оскільки достатнім є встановлення самого факту вчинення зловживання (наприклад, пропонування товарів за монопольно високими цінами, укладання з різними споживачами рівнозначних договорів, що містять різні ціни чи інші умови без об’єктивно виправданих на те причин, тощо) та можливості настання відповідних наслідків”.

До об’єктивної сторони  зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринку не входять і факультативні ознаки (час, місце, знаряддя та інші обставини вчинення діяння), оскільки жодна з цих ознак не закріплюється в диспозиції ст. 166-1 КУпАП.

Відтак, зміст об’єктивної  сторони монополістичних зловживань вичерпується ознаками фактичних діянь (дій або бездіяльності), шляхом яких вони вчинюються. У диспозиції норми, закріпленої у ст. 166-1 КУпАП, відображено чотири види таких діянь. Умовно їх можна поділити на:

1) дискримінаційні –  нав’язування умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище;

2) зв’язувальні –  нав’язування додаткових умов, що  не стосуються предмета договору, в тому числі нав’язування  товару, не потрібного контрагенту;

3) обмежувальні – обмеження  або припинення виробництва, а також вилучення з обігу товарів із метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

4) ігноративні  –  часткова або повна відмова  від реалізації чи закупівлі  товару за відсутності альтернативних  джерел постачання або збуту  з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін.

Треба зауважити, що обмежувальні та ігноративні зловживання є  лише конкретизацією загального правила, закріпленого у змісті ст. 166-1 КУпАП. Згідно з цим правилом до монополістичних зловживань належать будь-які дії, спрямовані на створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших підприємців, встановлення монопольних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, а також дискримінаційних цін, що обмежують права окремих споживачів.

1. Нав’язування умов  договору, які ставлять контрагентів  у нерівне становище, має місце  тоді, коли до контрагентів рівнозначних  угод застосовуються різні ціни  або інші умови договору.Назване  монополістичне зловживання носить  виражений дискримінаційний характер – шляхом його вчинення надається перевага одним партнерам домінуючих суб’єктів і створюються несприятливі умови для інших. Нав’язування дискримінаційних умов договору не просто обмежує права контрагентів (суб’єктів господарювання, покупців, продавців), але й завдає шкоди конкурентним відносинам. Як наголошує російський дослідник В. Мєзєнцева: “… це правопорушення спотворює вже саму ідею здорової конкуренції”⁹.

Нав’язування дискримінаційних умов договору – одне з найпоширеніших монополістичних зловживань. Сьогодні боротьба з нав’язуванням дискримінаційних умов договору здійснюється виключно на рівні “орган АМКУ – юридична особа”. Саме суб’єкт господарювання як юридична особа є адресатом відповідних рекомендацій АМКУ; і саме господарюючі суб’єкти притягуються нині до відповідальності за застосування різних умов договору до рівнозначних угод – правопорушення, передбачене п. 2 ч. 2 ст. 13 Закону про захист економічної конкуренції.

Проте це не стосується персональної відповідальності посадових осіб підприємств-монополістів (суб’єктів домінуючого становища).

Головною причиною ситуації, що склалася, є відсутність у суб’єктів  попередньої адміністративно-деліктної  кваліфікації – працівників АМКУ – чіткої офіційної установки  на притягнення до адміністративної відповідальності посадових осіб суб’єктів господарювання, причетних до нав’язування дискримінаційних умов договору, адже саме такий висновок випливає з результатів опитування 34 працівників центрального апарату і територіальних відділень АМКУ, до повноважень яких входить розгляд справ про зловживання монопольним становищем на ринку.

Хоча проблеми кваліфікації і не є визначальним чинником низьких  показників застосування адміністративно-деліктної  норми про відповідальність за нав’язування дискримінаційних умов договору, вони потребують розв’язання. Адже помилки при кваліфікації, зокрема, при встановленні об’єктивної сторони складу проступку, стають причиною закриття кожної четвертої адміністративної справи, порушеної у зв’язку з нав’язуванням дискримінаційних умов договору. Нині це співвідношення не видається кричущим лише через надзвичайно малу кількість відповідних адміністративних справ. Але очевидно, що з налагодженням стабільної практики застосування кореспондуючої адміністративно-деліктної норми збереження такої ситуації матиме негативні наслідки, як-то численні скарги на дії і рішення суб’єктів попередньої кваліфікації; падіння рівня довіри до органів АМКУ з боку підприємців і т.п.

Вивчення матеріалів адміністративних справ про нав’язування дискримінаційних умов договору показує, що найбільші труднощі при кваліфікації виникають через неузгодженість норм чинного антимонопольного законодавства. Зокрема, ст. 166-1 КУпАП відносить до зловживань монопольним становищем будь-які випадки нав’язування умов договору, що ставлять контрагентів у нерівне становище. Водночас згідно з п. 2 ч. 2. ст. 13 Закону про захист економічної конкуренції нав’язування дискримінаційних умов договору вважається монополістичним зловживанням лише тоді, коли воно здійснюється “без об’єктивно  виправданих на те причин”.

Як наслідок, створилася не зовсім природна ситуація: у випадках, коли Закон про захист економічної  конкуренції звільняє підприємство від юридичної відповідальності за нав’язування дискримінаційних умов договору, чинний КУпАП зобов’язує притягнути керівника цього ж таки підприємства до адміністративної відповідальності.

Очевидно, що усунути  окреслену правову колізію можна  тільки шляхом приведення змісту ст. 166-1 КУпАП у точну відповідність  із актами вітчизняного та міжнародного конкурентного законодавства, зокрема  тими, що регулюють відповідальність за встановлення дискримінаційних умов договору.

2. Нав’язування додаткових  умов, що не стосуються предмета  договору, в тому числі нав’язування  товару, не потрібного контрагенту полягає у тому, що крім товарів чи послуг, необхідних контрагенту, його змушують придбати додатковий товар/послугу, які йому не потрібні або які він міг ви придбати у іншого виробника. Відтак контрагент повинен або погодитись на придбання додаткового товару/послуги, або відмовитись від укладення договору в цілому (і тим самим зазнати суттєвих збитків). У міжнародному праві нав’язування додаткових умов, що не стосуються предмета договору, прийнято іменувати зв’язуванням товарів або послуг.

З одного боку, зв’язування товарів/послуг має експлуатуючий характер, оскільки ним обмежується свобода вибору торгових партнерів. З іншого – воно є антиконкурентним, оскільки обмежує доступ третіх сторін до ринку пов’язаних товарів, підсилюючи ринкові позиції домінуючого суб’єкта.

Зв’язування товарів/послуг може здійснюватись  у різний спосіб: а) шляхом внесення відповідного положення до контракту; б) шляхом відмови продавати зазначений у контракті товар, якщо клієнт не купує разом із ним інший; в) шляхом позбавлення покупця додаткових вигод (наприклад, гарантій на товар для тих клієнтів, які придбають декілька товарів окремо); г) шляхом надання спеціальних знижок тим покупцям, які придбають декілька товарів разом та ін. До зв’язування товарів/послуг відносяться навіть випадки відмови домінуючих покупців купувати певні товари у разі, якщо їм не буде надана можливість купити інші товари на пільгових умовах.

3. Обмеження або припинення виробництва,  а також вилучення з обігу  товарів нерідко визначається  економістами як правопорушення  суто експлуатуючого характеру.  У джерелах стверджується: “... єдиною метою або наслідком  цього монополістичного зловживання є завдання шкоди іншим суб’єктам господарювання та/або споживачам”.

Не можна погодитись із наведеною точкою зору, адже кінцева мета відповідного правопорушення – дефіцит на ринку або встановлення монопольних цін – за певних обставин може слугувати дієвим інструментом послаблення ринкових позицій конкурентів домінуючої фірми. Особливо це стосується ситуацій, коли певна компанія займає домінуюче становище як на рівні товаровиробництва, так і на рівні реалізації. За цієї умови шляхом встановлення монопольних цін на певний вид товарів споживчий сектор відповідного ринку може повністю “звільнитись” від конкуруючих суб’єктів. Очевидно, що у таких випадках серйозна шкода завдається не лише інтересам споживачів, але й безпосередньо конкурентним відносинам.

Як свідчать матеріали господарських  справ, майже усі випадки неправомірного обмеження/припинення виробництва  та вилучення з обігу товарів  суб’єктами монопольного (домінуючого) становища на ринку переслідували  однакову мету – забезпечити сплату заборгованості за постачання товару (надання послуг). Очевидно, що зазначена мета не має нічого спільного із створенням (підтримкою) дефіциту на ринку або встановленням монопольних цін – іманентними ознаками складу адміністративно-делікту, передбаченого ст. 166-1 КУпАП. Тож у переважній більшості випадків дії (бездіяльність) керівників компаній – суб’єктів монополістичних зловживань, передбачених п. 4 ч. 2 ст. 13 Закону про захист економічної конкуренції, за ст. 166-1 КУпАП кваліфікуватися не можуть. Дана обставина дозволяє керівникам компаній-правопорушників уникати персональної відповідальності за прийняття неправомірних рішень, які завдають значної шкоди споживачам і державним інтересам.

І це не єдина проблема правового  регулювання адміністративної відповідальності за обмежувальні монополістичні зловживання.

На відміну від п. 4 ч. 2 ст. 13 Закону про захист економічної конкуренції,  ст. 166-1 КУпАП не встановлює відповідальність за монополістичні зловживання у  формі протиправногообмеження технічного розвитку. Між тим у світовій торговій практиці обмеження технічного розвитку справедливо вважається антиконкурентним явищем, шкідливим для торгівельних партнерів і споживачів.

Обмеження технічного розвитку має  місце і тоді, коли домінуючий суб’єкт  господарювання вирішує не пропонувати на ринку технологічно новий товар, аби підтримати на високому рівні обсяг реалізації старого товару тієї ж категорії. Так само вважається, що домінуюча фірма чинить зловживання, якщо вона заважає використанню важливого винаходу: відмовляється надавати ліцензії іншим фірмам і водночас не починає власне виробництво.