Контрольна робота з «Інвестиційний менеджмент»

       Якщо  інвестор вирішить, що не має необхідності вкладати всі кошти в фінансові  активи, тоді одним з компонентів  портфелю будуть готівкові грошові  кошти. І тоді портфель буде об’єднувати кошти інвестора, які мають форму і прибуткових активів, і готівкових грошових коштів. При формуванні і управлінні інвестиційним портфелем необхідно постійно відслідковувати ситуацію на фінансовому ринку, оцінювати окремі цінні папери і в цілому портфель – тобто здійснювати безперервний моніторинг.

       Як  вже зазначалося вище, - для успішного  формування та управління інвестиційним  портфелем необхідно диверсифікувати  портфель. Інвестиційний портфель має у своєму складі два і більше інвестиційних інструмента (активи, цінних папери) і формується з метою диверсифікації ризиків, що означає використання різноманітних за якостями активів, в першу чергу це рівень доходності та ризиковості, їх співвідношення для зменшення ризику втрат. Інвестиційний портфель диверсифікується до тих меж, поки не будуть досягнуті цілі інвестора з точки зору збалансування доходності та ризику. Якщо така мета досягнута, можна казати, що сформований збалансований портфель ( портфель, в який включені фінансові інструменти, що повністю виключають диверсифікований ризик), якщо ні – то існує незбалансований портфель ( портфель, в якому присутні як диверсифікований так і недиверсифікованийй ризики ).

       Кожному інвестиційному інструменту, в тому числі і цінним паперам, присутні два основних види ризиків – несистематичний і систематичний. Коли цінний папір включено до портфелю, то інвестор приймає на себе обидва ризики. Так, диверсифікований ризик – це унікальний діловий та фінансовий ризик, який належить лише конкретному фінансовому інструменту (цінному паперу) і від якого можна позбутися за допомогою диверсифікації ризиків (їх розподілу). Недиверсифікований ризик – ризик, який характерний для усіх видів цінних паперів (інвестиційних інструментів), який не може бути усунений за допомогою диверсифікації. Корпорація, яка формує інвестиційний портфель, повинна усі диверсифіковані ризики звести до мінімального рівня. Диверсифікація ризику портфелю досягається шляхом процедури збалансування – тобто підбором цінних паперів з високою дохідністю і високим рівнем ризику і їх заміною в портфелі менш ризиковими, і, як правило, вони є менш дохідними, цінними паперами.

       Існує зв’язок між доходністю та недиверсифікованим ризиком. Високий рівень диверсифікованого ризику не завжди зв’язаний з високою доходністю інвестиційних інструментів. Тому інвестор повинен мінімізувати диверсифікований ризик в загальному ризику інвестиційного портфелю. Це досягається шляхом диверсифікації портфелю таким чином, щоб залишився лише недиверсифікований ризик.

       Рівень  недиверсифікованого ризику залишається постійним незалежно від того, скільки інструментів і яких видів в ньому знаходиться. Диверсифікований ризик знижується з ростом кількості видів активів в портфелі (практичні дослідження вказують на оптимальну кількість – від 8 до 20). При подальшій диверсифікації портфелю – подальшому підборі і включенні в портфель активів повинні розглядатися витрати по цім операціям, які необхідно співставити з доходами, які очікуються внаслідок зменшення ризиків.

       Принцип домінування визначає, що інвестиційний портфель буде ефективним, якщо:

       1. Ніякий інший портфель не обіцяє  такого ж доходу при меншому  ризику.

       2. Ніякий інший портфель не обіцяє  більш високого доходу при  такому ж рівні ризику.

       Найбільш  розповсюдженим методом, який застосовується для вибору найбільш оптимального портфелю, являється графічний метод аналізу кривих байдужості. Згідно цього методу всі інвестиційні портфелі, які лежать на одній заданій криві байдужості, можуть бути рівноцінними для інвестора; інвестор буде вважати будь-який портфель, який лежить на кривій байдужості, яка знаходиться вище і ліворуч, більш привабливим, ніж інший портфель, який лежить на кривій, яка нижче і праворуч; криві байдужості не можуть пересікатись; завжди існує можливість побудування між двома кривими байдужості третьої, яка лежить між ними. У випадку, коли інвестор не бажає ризикувати, він вибирає портфель, який лежить на кривій байдужості, яка розташована вище і ліворуч усіх інших кривих байдужості.

         Розрізняють два підходи управління  інвестиційним портфелем цінних паперів : традиційний і сучасний.

         Традиційний підхід полягає в  забезпеченні його збалансованості  шляхом включення в портфель  активів та проектів різних  підприємств і галузей. При цьому слід зазначити, що підприємства, які раніше успішно виконували свою операційну діяльність, в подальшому будуть намагатися залишитись такими ж. Цінні папери великих компаній більш ліквідні і достатні у великій кількості, що дозволяє інвестору для досягнення ефективного розміру портфелю купувати цінні папери у великій кількості. Більш ймовірно переконати інвестора придбати цінні папери відомих компаній.

         Сучасна портфельна теорія (Марковіц) ґрунтується на наступних ствердженнях :

       1. Ринок є ефективним. Усі учасники  ринку мають однакові умови  доступу до інформації і можуть вільно входити і виходити з ринку.

       2. Інвестори не полюбляють ризикувати.

       3. Чим більше ризик, тим більший  доход повинен отримати інвестор, і чим менше доход – тим  менше ризик. 

       4. Інвестори прагнуть максимально  збільшити доход і зменшити ризик.

       5. Всі рішення по інвестуванню  приймаються на підставі очікуваної  норми доходу і ризику (їх співвідношення) або очікуваного стандартного  відхилення норми доходу.

       6. Інвестиційний портфель повинен  мати відповідне співвідношення  відповідних типів активів для розподілу ризиків – диверсифікації.

       7. Завдання інвестора – формування  ефективного набору активів (проектів), який забезпечує найменший ризик  і найбільший доход. 

       8. Норма доходу, ризик і їх співвідношення  розраховуються за конкретний період часу.

       9. З метою ефективного управління, в залежності від ситуації  на ринку, в портфель можуть включатися і виключатися в будь-який час активи.

         Інвестор, формуючи і управляючи  інвестиційним портфелем, повинен виконувати: підбір для інвестиційного портфелю типів активів з оптимальним співвідношенням ризику і доходу; підбір для інвестиційного портфелю проектів з різними термінами реалізації; своєчасна ліквідація інвестиційного портфелю.

         При підборі інвестиційних проектів  з різними строками погашення  використовуються також наступні стратегії :

       1) стратегія “сходів” або рівномірного  розподілу (дана стратегія не  формує максимальний доход, але  вона мінімізує коливання очікуваної  доходності шляхом інтервального інвестування коштів);

       2) стратегія формування інвестиційного портфелю з короткострокових проектів (полягає в інвестуванні капіталу на короткий проміжок часу в короткострокові проекти, такий портфель є джерелом ліквідності корпорації-інвестора);

       3) стратегія формування інвестиційного  портфелю з довгострокових проектів (використання даної стратегії дозволяє максимізувати доход інвестора від вкладених інвестицій в проекти);

       4) стратегія “штанги” (дана стратегія  полягає в поєднанні короткострокових і довгострокових інвестицій, і забезпечує інвестору як доходність, так і ліквідність);

       5) стратегія відсоткових очікувань  (дана стратегія може забезпечити  як збільшення капіталу, так і  у випадку невдалого прогнозування  – значну втрату капіталу, і  полягає оновленні частини портфелю  з різними строками реалізації під впливом поточних прогнозів відсоткових ставок по кредитам і економічної кон’юнктури в країні ).

         Для ефективного управління протяжністю  інвестиційного горизонту інвестор  повинен більш уважно відноситись  до розгляду кривої доходності цінного паперу і середніх строків їх погашення.

         Управляти портфелем можна активно  і пасивно. При активному управлінні  портфелем реалізується можливість  отримання доходу за рахунок постійних операцій купівлі-продажу цінних паперів та проектів, тобто за рахунок зміни структури портфелю. При пасивному управлінні проекти і активи придбаються з метою отримання додаткових доходів у вигляді дивідендів і процентів.

       Складність  в керуванні портфелем полягає  в тому, що всі методи і моделі управління, які застосовуються до портфелю, достатньо приблизні, тому їх використання не завжди приводить до позитивного результату.

       Відповідь на тестові запитання:

1. Інвестиції в не фінансові активи це:

       б) інвестиції в нематеріальні активи;

       Для зменшення ризику та збільшення доходів  комерційні банки проводять диверсифікацію активних операцій, тобто розподіляють активи між різними видами операцій та об’єктами вкладень. Ефективність діяльності банку в довгостроковій перспективі, забезпечення високих темпів його розвитку і підвищення конкурентоспроможності в ринкових умовах значною мірою визначаються Рівнем і масштабами інвестиційної діяльності банку. Тому, крім авансування ресурсів у позикові активи, чимала частина банківського капіталу має форму інвестиційних активів.

         Інвестиціями називають усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

         Комерційні банки здійснюють  фінансові (прямі та портфельні) і нефінансові (капіталізовані) інвестиції.

         Прямі фінансові інвестиції —  це вкладення коштів у діяльність  інших підприємств, організацій і установ на довгострокові основі.

         Портфельні інвестиції, якими є  цінні папери, — це високо, ліквідний вид фінансових інвестицій, що легко реалізується, але{ більш ризикованим. Вони вільно котируються на ринку ці паперів. Портфельну форму інвестування банки, як правило, використовують як спосіб тимчасового розміщення вільного банківського капіталу.

         Цінним папером називається документ, який засвідчує з до. триманням установленої форми обов’язкових реквізитів майнові права, здійснення або передання яких можливі тільки за його пред’явлення. Серед існуючих цінних паперів виділяють фондові та комерційні. До фондових відносять акції та облігації. До комерційних цінних паперів належать комерційні векселі, чеки, заставні свідоцтва та ін. Фондові цінні папери відрізняються від комерційних масовим характером емісії.

         Інвестиційний портфель комерційного  банку складається з:

         - усіх боргових цінних паперів (векселі, облігації, сертифікати та ін.), що перебувають у власності банківської установи;

         - акціонерних (пайових) цінних паперів, що перебувають у власності банківської установи в разі, якщо їй належить менше ніж 20 % від загальної суми статутного капіталу суб’єкта господарської діяльності.

         Іншими словами, інвестиційний  портфель комерційного банку  складається з цінних паперів:

         - на продаж;

         - на інвестиції;

         - інвестицій в асоційовані та дочірні компанії.

         Аналіз нефінасових інвестиційних  активів банку

         Нефінансові інвестиційні активи  комерційного банку поділяються  на матеріальні і нематеріальні.  За рівнем ліквідності ці активи  посідають останнє місце в балансі, хоч ризик їх розміщення невеликий (за винятком лізингових операцій).

         Нематеріальні активи являють собою невідчутні цінності і відображаються в класі 4 Плану рахунків

         Іншими словами, нематеріальні  активи — це засоби, які не  мають матеріально-речової форми, однак дають прибуток чи створюють умови для нормальної діяльності банку й отримання прибутку. Аналіз їх вартості в умовній одиниці здійснюється за такими основними групами:

         - ділові зв’язки банку;

         - розміщення клієнтури;