Лексика і фразеологія гімну України

Лексичне значення властиве тільки повнозначним словам – іменникам, прикметникам, числівникам, займенникам, дієсловам і прислівникам, бо саме вони визначають різні явища об’єктивної дійсності. Службові і модальні слова та вигуки лексичного значення не мають.

Розрізняють три типи лексичних значень: номінативне, фразеологічно  зумовлене і синтаксично зумовлене.

Основним типом лексичного значення є пряме номінативне  значення. У номінативному значенні слова відбивається об’єктивна реальність, пізнана дійсність, з його допомогою  визначаються і називаються поняття. Саме тому номінативне значення є базою, основою для виникнення, існування й застосування всих інших значень слова. Номінативні значення слів є досить стійкими. Виникнувши на певному історичному етапі розвитку лексики й діставши своє найменування, ці значення суспільно усвідомлюються й здебільшого зберігаються протягом усього розвитку мови. Часто в процесі розвитку вони не тільки зберігають свої номінативні значення, а й набувають нових.

Фразеологічно зумовлені  значення слів досить широко функціонують у сучасній українській мові. Прикладами можуть слугувати такі  слова: бере на глум, горобина ніч, сіль землі тощо.

Поряд з прямими номінативними  й фразеологічно зумовленими  значеннями в лексичній системі  української мови існують ще значення синтаксично зумовлені. Синтаксично  зумовлене значення виявляється тоді, коли слово виступає лише в певній синтаксичній функції. У цьому випадку синтаксичні властивості слова як члена речення впливають на його семантичну характеристику. Синтаксично зумовленого значення найчастіше набуває слово, що вжите переносно для образної характеристики особи, явища, предмета. Йому, як правило, властиве глибоке емоційне забарвлення – позитивнее або негативне.

1.2.  Прямі й переносні, первинні і вторинні значення слів.

«Прямі номінативні значення слів безпосередньо вказують на співвідношення слова з явищем об’єктивної дійсності, що історично закріпилося в свідомості мовців. Пряме значення становить сутність лексичного, реального змісту слова, і воно є для нього здебільшого первинним». [27, 12]

Поряд з прямим значенням і на його основі, слова української мови можуть набувати й переносного значення, що є вторинним і що виникає внаслідок перенесення найменувань одних явищ, предметів, дій, ознак на інші. Внаслідок цього створюється можливість одним словом позначати два і більше різних понять. Так складається багатозначність слів, що являє собою один з могутніх засобів і джерел збагачення словникового складу мови.

Переносне значення слова, як і вихідне, для нього пряме, стале, закріплене в мові суспільною практикою її носіїв, інакше кажучи, воно сприймається як нове, окреме значення уже відомого слова.

Переносне значення може творитися внаслідок метафоризації, метонімізації і синекдохи.

Процес метафоризації  виявляється в тому, що «форма мовної одиниці переноситься з одного предмета, явища, ознаки, дії на інші за подібністю».[212, 1]

А.П. Грищенко виділяє  такі найтиповіші різновиди метафоричних переносів:

1. Тварина→людина:

1.1 людина подібна до  певної тварини за своїми якостями: орел, лев, корова, гадюка.

1.2  дія спрямована на тварину переноситься на людину: запрягти, заарканити.

1.3 характеристика людини  як тварини: жовторотий, хижий.

1.4 називання частини  тіла людини назвою частини  тіла тварини: грива, клешня, паща.

1.5 називання житла  людини назвою житла тварини: гніздо, конура, нора.

2. Рослина→людина: ягідка, дерево, дуб, лопу; цвісти, розквітати, дозрівати.

3. Нежива природа→людина: ясний, похмурий, тінь, хмара; буря, тиша, мороз година; граніт, кремінь, Перлина; сонце, зірка, зоря, комета; весна, осінь, ранок.

4. Живі істоти→ нежива природа, рослини: ручка, ніжка, ніс, серце; горб, хребет, жила; шепотіти, співати, мовчати, плакати.

5. Фізичні характеристики  предметів і речовин, фізичні  процеси→ людина: гострий, колючий; великий широкий, дрібний; голосний, монотонний; горіти, палати, гаснути.

6. Живі істоти→ інтелектуальний,  соціальний або емоційний план, фізичний стан людини: гризти, блукати, вгризатися; немічний, загибель, хворієш, губить.

7. Створені людиною  предмети, речовини, матеріали→людина: машина, гвинтиком, палиця, колода.

8. Міфічні істоти →людина: русалка, мавка, відьма, диявол, біс.

9. Просторові характеристики→часові  характеристики, характеристики людини  і суспільства за морально-етичними  ознаками: довгий, короткий, далекий, близький.

Використовуюється метафора з метою первинної номінації у процесі пізнання нових об’єктів, явищ, дій, ознак, а також з метою вторинної номінації під час розвитку семантичної структури слова. Метафори вторинної номінації належать до фігуративної мови, тобто є мовностилістичними зворотами, в яких досягають певного виражально-зображального ефекту.

Основою метафори може бути подібність за:

-- формою;

-- місцем розташування;

-- кольором;

-- звучанням;

-- особливостями руху;

-- виконуваною функцією;

-- фізіологічними і  психічними враженнями від сприймання об’єкта.

Метафора як перенесення  ознаки за подібністю є важливим і  необхідним елементом процесів первинної  номінації у зв’язку з безперервністю пізнання людиною навколишнього  світу і дієвим виражально-зображальним засобом під час вторинної номінації.

Під час метонімізації «форма мовної одиниці переноситься з одного предмета, явища, дії чи ознаки на інший за суміжністю». [213, 1]

Суміжність, що лежить в  основі метонімії, може бути:

-- просторовою: концертний  зал—зал аплодував, спинка дитини – спинка стільця;

-- часовою: косовиця (процес) – косовиця (час);

-- атрибутивною (ознаковою): трон (меблі) – трон (лада монарха), булава (зброя) – булава (гетьманство);

-- каузальною (причиново-наслідковою): шиття (аія) – шиття (пошита  річ);

-- суб’єктивно-придикатною, тобто суміжністю дії і виконавця: рада (настанова) – рада (державний орган).

Як і метафора, метонімія  може використовуватися з метою  первинної і вторинної номінації.

Синекдоха виявляється  в тому, що «форма мовної одиниці переноситься з одного предмета, явища, дії чи ознаки на інший на основі кількісних відношень, що полягають у заміні назви цілого назвою його частини». [214, 1]

Основою синекдохи можуть бути:

-- істотність частини  у структурі цілого об’єкта:  спідниця (верхній одяг) – спідниця (жінка);

-- родо-видові відношення: боєць (військовик найнижчого  звання, рядовий) – боєць (будь-який  учасник бою);

-- відношення «ознака  частини» -- «цілий предмет»: чорнявий (колір волосся людини) – чорнявий (людина з таким кольором волосся).

Синекдоха є різновидом метонімії, однак її за традицією розглядають як окремий семантичний процес.

1.3. Багатозначність слова, переносне значення і переносне вживання слова.

Лексика української  мови весь час збагачується, розширюється, відбиваючи все глибше і багатогранніше пізнання людиною об’єктивної дійсності, технічний прогрес, розвиток науки, культури, мистецтва. Поповнення лексичного складу мови йде, з одного боку, за рахунок словотворення й запозичень з інших мов, а з другого – шляхом розвитку багатозначності, тобто використання відомих слів для найменувань інших явищ.

«Здатність слова одночасно синхронічно виступати з різними значеннями називається багатозначністю, або полісемією. Суть, специфіка полісемії в тому, що кожне значення багатозначного слова тією чи іншою мірою пов’язане з основним, первинним». [38, 12]

Саме до основного, стрижневого  значення полісемантичного слова тяжіють  усі переносні, вторинні значення, хоча міра їх близькості, звичайно, неоднакова. Отже, багатозначність передбачає єдність загального значення слова при наявності його семантичної різноманітності.

Перенесення назви цілого, більш загального на окреме або частину  його – явище в українській  мові набагато рідше, ніж найменування цілого за його деталлю: «Машина бухає  і стогне важко, мов велетенські груди в агонії» (Леся Українка); «У льотчикі серце несхитне й тверде. Рука неухильно машину веде» (М. Бажан).

У першому випадку  слово машина вжите в значенні пароплав, у другому – в значенні літак.

1.4. Розвиток лексичного значення слова.

Лексичне значення слів, зокрема назв життєво важливих понять, термінів і близьких до них лексем, виявляє досить велику стійкість. Виникнувши на певному історичному етапі, соціально  усвідомившись і закріпившись в  лексичному складі, переважна більшість  слів існує з певним значенням протягом усієї історії мови, історії народу.

Разом з тим слова, набуваючи нових, переносних значень, можуть збільшувати свій семантичний  обсяг та ускладнювати сферу й  можливості поєднання їх з іншими словами. У зв’язку з цим значенням слів зазнає окремих змін, воно розширюється, звужується або змінюється аж до розвитку в ньому протилежного значення.

Розширення значення слова відбувається тоді, коли цим  словом починає називатися нове, збагачене  поняття. «Запозичений з французької мови іменник карантин на першому етапі свого існування в нашій мові означав точно окреслений, а саме сорокаденний ізоляційний термін для попередження заразних хвороб, а тепер цей самий іменник може називати відповідний ізоляційний період будь-якої тривалості – декаду, два тижні, місяці і більше». [43, 12]

Разом з розширенням  лексичне значення слова може тою  чи іншою мірою видозмінюватися. Найдавнішим значенням слова короткий   було вираження ознаки усічений, підрізаний, а згодом за цим словом закріпилося значення – невеликий у довжину, недовготривалий.

До типових явищ розширення обсягу значення і вживання слів відносять  власні імена, що починають функціонувати  в мові (меценат, ловелас, ментор).

Звуження лексичного значення слова зумовлене процесом звуження обсягу визначуваного цим словом поняття. Прикладів звуження лексичного значення українська мова знає багато. «Так, давньослов’янське слово билина означало назву рослини. Воно, очевидно, вживалося тоді у значенні трава. У сучасній українській мові це слово виступає тільки в значенні «Стеблина трави, травинка». [44, 12]

1.5. Фразеологія.

Слово фразеологія буквально  означає «учення про звороти  мови». Це порівняно молода лінгвістична дисципліна, основні поняття, обсяг  проблематики та об’єкт вивчення якої ще остаточно не визначені. Це пояснюється передусім великою функціональною, семантичною і структурною різноманітністю тих одиниць, що сприймаютьсяяк стійкі сполуки слів. Фразеологія досліджує фразеологічний рівень – проміжний рівень, який виникунаслідок взаємодії лексико-семантичного і синтаксичного основних рівнів мови на їх стику.

Ющук І.П. відзначає, що термін «фразеологія» має два  значення:

1. розділ мовознавства, що вивчає стійкі сполучення слів, їхній склад, будову та значення;
2. сукупність стійких сполучень слів – фразеологічних одиниць певної мови. [228,15]

«Фразеологія – розділ мовознавства, що вивчає фразеологічну  систему мови; сукупність стійких сполучень слів певної мови.»[ 282, 1]

Одиницею фразеологічного  рівня мови є фразеологізм. Йому притаманні такі ознаки:

-- нарізнооформленість  – лексичне значення фразеологізму  виражається не одним словом, а сполученням слів;

-- семантична нерозкладність  – фразеологізм не можна поділити  на частини без втрати його  значення;

-- метафоричність –  слова, що входять до складу фразеологізму, вживаються, як правило, в переносному значенні;

-- відтворюваність –  фразеологізми не творяться щоразу  в процесі мовлення (на відміну  від речень), а відтворюються,  оскільки існують в системі  мови в готовому вигляді (подібно  до лексем);

-- слабка формальна варіативність – фразеологізму притаманний установлений порядок слів.

Наявність цих ознак  відрізняє фразеологізми як від  слів, так і від словосполучень.

«Фразеологізм, або фразеологічна одиниця – нарізнооформлене, семантично нерозкладне сполучення слів, яке відтворюється в мовленні і характеризуються метафоричністю та слабкою формальною варіативністю.» [282, 1]

«Фразеологізм – лексично неподільне, стійке у своєму складі, цілісне за значенням сполучення слів, що відтворюється в мові». [194, 2]

Унаслідок процесу метафоризації вільних словосполучень їх компоненти зближуються, значення стає цілісним, що спричинює утворення фразеологізмів. За наявністю цілісної семантики фразеологізми подібні до повнозначних слів, тому їх нерідко розглядають у лексикології.

«Основою формування фразеологічного значення є первинний образ, що виникає в національній свідомості як відображення предметно-понятійної ситуації, а також різні смислові асоціації». [283, 1]

Класифікування фразеологічних одиниць є важливою проблемою фразеології. Залежно від того, за якими засадами їх групують, розрізняють семантичний, функціональний, генетичний, стилістичний і структурно-граматичний типи класифікації фразеологізмів.

Найбільшого поширення  набула семантична класифікація фразеологічних одиниць, розроблена російським мовознавцем Віктором Виноградовим (1895 – 1969). В її основу покладено ступінь нерозкладності семантики фразеологізмів: одні мають високий ступінь нерозкладності семантики і ближчі до слів, іншим властивий менший ступінь нерозкладності семантики, вони ближчі до вільних сполучень слів. В. Виноградов виокремив три типи фразеологізмів: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності, фразеологічні сполучення.

«Фразеологічні зрощення – це стійкі сполучення слів, значення яких характеризується абсолютною нерозкладністю, невмотивованістю семантики окремих компонентів, напр.: на руку ковінька – «вигідно», бити байдики – «ледарювати». [284, 1]