Комунікаційні можливості Інтернету і їх застосування в інформаційному суспільстві

Щодня український “Інтернет” поповнюють десятками різноманітних веб-сторінок, і задовольнити свої інформаційні потреби може кожний. Студенти знайдуть тут матеріали для рефератів і курсових, бізнесмени ознайомляться з котируванням, знайдуть ділових партнерів і дані про конкурентів. Кожен може стати причетним до того, що відбувається у світі й в Україні, а тим паче розважитися, знайти роботу, друзів і навіть кохану (коханого).

Швидкий зв’язок (комунікативна функція) - величезна перевага “Інтернету”. Це телеконференції, участь в чатах, де багато користувачів можуть спілкуватися на теми, що їх цікавлять, у режимі он-лайн, оперативно обмінюватися великими обсягами даних.

Репрезентативна функція мережі в Україні сьогодні ще розвинута недостатньо, та зараз уже багато компаній впевнені, що найбільш ефективний засіб заявити про собі в усьому світі - це створити власний інформаційний ресурс, власну сторінку з інформацією про фірму, її досягнення та плани. Тому серед нових українських веб-сторінок, що з’являються щодня, все більше сайтів вітчизняних виробників і компаній.

Говорячи про “Інтернет” і його користь, варто згадати і про тих, без кого доступ до мережі був би неможливий - про українських провайдерів. Можна довго сперечатися, хто кращий, а хто гірший, у кого дешевше, у кого канали більші-товстіші-ширші, та все одно без допомоги провайдера, неможливо навіть надіслати лист електронною поштою, не кажучи вже про вихід у світову мережу. Безумовно, провайдери є різні, й сьогодні їх в Україні - близько ста п’ятдесяти (тільки в столиці - понад двадцять). Як приклад компанії, що орієнтується на корпоративного клієнта, який потребує найвищої якості й сервісу, можна навести “Глобал” (www.gu.net), присутній практично в усіх регіонах України.

Сервіс найширший: нещодавно навіть з’явилися спеціальні веб-картки для входу в “Інтернет”. Вони дозволяють, не звертаючись до провайдера, одержувати доступ до мережі, і це, безумовно, вельми заощаджує час, який, як відомо, - гроші.

Ще один унікальний для України проект – “Морський старт”. Його головне завдання - виведення на орбіту великої кількості супутників із допомогою ракет КБ “Південне”. Нинішні швидкості ще 5 років тому здавалися просто фантастикою, а через декілька років Інтернет-зв’язок через супутник стане для нас цілком звичною справою. Вже існує проект “Спейсґейт” - швидкісний доступ в “Інтернет” через побутову відеоапаратуру, тобто через невеличку супутникову “тарілку”, побутовий тюнер для прийому Тб-програм. У такий спосіб можна одержати дуже пристойну швидкість обміну даними: до 500-600 кілобітів на секунду. Особливість проекту “Спейсгейт” у тому, що з супутника отримують саме український “Інтернет”, який набуває розмаху в Києві завдяки співпраці компаній “Глобал Юкрейн”, “Телсі” та “ММЦ-Інтерньюз-СТБ” [21].

“Інтернет” в Україні перейде на новий рівень для кожного з нас, коли розвинуться системи електронної комерції. Ми реально зможемо замовляти через мережу і продукти, і книги, і послуги, платити за мобільний зв’язок, комунальні послуги, сплачувати податки, зрештою, просто розраховуватися з допомогою “Інтернету”. А це заощадить час і гроші кожного з нас.

З погляду технічних можливостей мережі, сьогодні все залежить від продуктивності процесорів і пропускної здатності каналів. Будуть канали передавати в кожний будинок мегабіт даних за секунду - буде телебачення через “Інтернет”. Будемо дивитися інтерактивне телебачення - те, що замовимо. Буде шість мегабітів - братимемо участь в мультимедійних транснаціональних іграх.

Ще два роки тому 88% користувачів “Інтернету” жили в розвинутих країнах. Комп’ютер коштував місячну зарплату середнього американця і восьмирічну зарплату середньостатистичного мешканця Бангладешу. До речі, в Україні комп’ютер вартістю 500 дол., за середньої офіційної зарплати в 260 гривень, можна заробити приблизно за рік, звичайно, економлячи на харчуванні.

У деяких країнах Африки середня ціна доступу до “Інтернету” складає 100 дол., у США - 10. А в Україні ця послуга коштує в середньому 20-30 дол. Утім, у чверті країн світу й донині немає хоча б одного телефону на 100 чоловік. Але це нікому не заважає говорити про глобальний розвиток світу за допомогою “Інтернету”.

Як підкреслює колишній Генеральний секретар ООН Кофі Аннан “головним завданням, що стоїть сьогодні перед ООН, є забезпечення глобалізації, що повинна стати позитивним фактором для всіх народів світу” [12].

Для нас ці слова можуть здатися усього лише декларацією. Насправді ж події розгортаються з божевільною швидкістю.

Наприклад, Індія - вже найбільший у світі постачальник програмного забезпечення. Торік ця країна з нерозвиненою інфраструктурою продала його на суму 4 млрд. $, що є рекордною цифрою для усього світу. До речі, в Індії щороку готують 64 тисячі професіоналів у галузі комп’ютеризації, однак потреба у фахівцях цього профілю - 3 мільйони чоловік. Таке співвідношення типове і для інших країн [12].

Ірландія - рекордсмен у виробництві телефонних “гарячих ліній”, а Малайзія - з наснагою створює “інкубатори” для дослідницьких центрів. 

Нинішній “інформаційний бум” припадає на використання інформаційних технологій для електронної комерції. У цьому напрямі особливо просунулися деякі країни Західної Європи, Японія, Австралія і Сінгапур.

Причому, на сцену глобальної електронної комерції щомісяця виходить нова країна. Наприклад, у Малайзії останнім часом особливо бурхливо розвиваються торгові веб-сайти. В Індії за допомогою “Інтернету” місцеві рибалки довідуються про погоду. Як говорять індійці, уміння користатися комп’ютером - добре для самооцінки. Мовляв, “раніше мі жили в бідності, і ніхто нас не поважав, а тепер справи пішли значно краще”.

Навчають комп’ютерній грамоті в спеціальних комп’ютерних центрах. У багатьох країнах, що розвиваються, вони базуються на поштах і в “сільрадах”. Причому головний акцент у навчанні робиться не на технології, а на надання інформації.

Наприклад, у віддалених регіонах Африки встановлюють комп’ютерні контейнери, які використовують для дистанційного навчання, електронної торгівлі, і що дуже важливо - як медичні довідники.

А по Малайзії пересуваються автобуси, начинені комп’ютерами. Вони зупиняються біля кожної школи на кілька тижнів, щоб учні всіх класів могли залучитися до комп’ютерної грамоти. Зрозуміло, що ці “транспортні засоби” підключені до “Інтернету”.

Представники ООН (з чиєї ініціативи, власне, й відбувається комп’ютерне навчання вже протягом 4 років) говорять, що впровадження комп’ютеризації в сільських місцевостях дає чудові результати. У підсумку сільські жителі одержують ті ж послуги і можливості, що і жителі міст.

В Україні - на відміну від Індії і Малайзії, - подібних проектів немає. На жаль, ресурси Програми розвитку ООН в Україні дуже обмежені. Тим більше ПРООН в Україні проводить оцінку “електронної готовності” країни, результати якої будуть обнародувані [12].

Ще одне віяння часу - національні портали, завдяки яким будь-який громадянин Землі може побачити, що ж пропонує та чи інша країна. Як правило, на цих веб-сайтах розміщують основні дані, присвячені економіці, культурі країни, а також туристичні послуги. Цікаво, що на сайтах Китаю та Індії є навіть дані про суми, скеровані на подолання бідності, а назви проектів і фотографії їхніх виконавців публікуються в обов’язковому порядку.

Експерти ООН говорять, що для кожної країни дуже важливо створити професійний веб-сайт.

А що ж Україна? У квітні 2000 року ПРООН і Світовий банк розпочали роботу зі створення проекту “Україна: глобальний розвиток за допомогою “Інтернету”, який містить у собі крім всіляких освітніх заходів підтримку широкомасштабного веб-сайту “Ворота в Україну” [12].

Крім основної інформації про економіку, приватизацію та інвестиційні потреби України, проект запропонує комплексний огляд країни, і шляху її розвитку.

До речі, створюються “Ворота в Україну” як великомасштабний світовий веб-сайт “Ворота до глобального розвитку”. Це буде універсальна структура для обміну інформацією, знаннями, можливостями, товарами і послугами.

Першими потенціальними спонсорами розвитку системи “Інтернет” в Україні стали американці, що явно вже примірялися до можливостей українського “Інтернету”. Зокрема, одна із західних мережевих корпорацій ще рік тому відкрила в Києві своє представництво. Започаткування перших вітчизняних web-холдингів відбулося тихо і майже непомітно для стороннього ока. Власне, про веб-холдінги заговорили лише в зв’язку з неосяжними інвестиціями в українські мережеві проекти, що їх пов’язували з іменами двох впливових американців – Джозефа Леміра (фундатор “Гала-радіо”) та Джеда Сандена (“Кіеv-Роst”). Перший заповзявся розкручувати холдинг під назвою “Gala.net”, другий доклав зусиль до появи “Супутник-медіа” [19].

Ще одним іноземним інвестором української мережі стала компанія “Сігма-Блейзер”, яка, окрім Інтернет-проектів (volia.com), вклала кілька мільйонів доларів у київське телебачення.

Поява росіян на ринку вітчизняного Інтернет-контенту передбачалась давно, але якихось помітних рухів на цьому терені не відбувалось. Лише в січні, разом з “мережними” чутками про купівлю російськими компаніями низки найжиттєздатніших українських ресурсів (серед яких найрозкрученіший сайт пошуку роботи KIEV-JOB.com.ua), постав проект під назвою “Аванпорт”. Власне, про величну і походження своїх інвестицій упорядники свіжоутвореного web- холдингу сором’язливо і делікатно мовчать. Називають лише свої інвестиції “безпрецедентними”, даючи волю журналістській фантазії [19].

Для Росії контент (інформація, що наповнює мережу) - бізнес, що давно склався. Вже давно нікого не дивує, що НТВ послалося на Lenta.ru, Інтернет-видання намагаються тіснити традиційні медіа.

Однак ставка комерсантів у змістовному наповненні мережі завжди робилась на розважальні сайти (анекдоти, чати, еротика тощо). 60% користувачів шукають .у мережі саме розваг. Розвиток російського Інтернет-наповнення свого часу стимулювався попитом населення.

За висновками експертів, у розвитку Інтернет-контенту Україна відстає від решти світу років на п’ять, а від Росії - на два. І розвиток цей продиктований передусім незворотністю побудови самобутнього вітчизняного контенту на противагу пропонованого російськими ресурсами.

Полишені привабливості, українські сайти були позбавлені зацікавлених відвідувачів. Сайти, що їх не відвідують, не мають з чого дбати про розвиток свого наповнення. Розірвати це замкнене коло здатні лише принципові інвестиції, левова частка яких йде на позамережевий промоушн.

У Росії розуміють усі перспективи розвитку українського Інтернет-контенту. Досвід бере своє: поки українські контентники тикаються, як сліпі кошенята, у їхніх російських колег давно набите синці на потрібних місцях. Досі Україна просто не становила для російських інвесторів значного інтересу. 60% українських користувачів “Інтернету” “сиділи” на російських ресурсах. Розвиток вітчизняного сервісу і контенту спричинив поступовий відтік українців з рунету (російського “Інтернету”). Ми поступово призвичаїлись до близьких серцю і розуму сайтів, своїх же каталогів та лічильників. Безкоштовна пошта, що географічно міститься в Києві, а не в Москві чи Петербурзі, доказує свої переваги. На сьогодні кількість наших відвідин російської «Інтернет»-зони впала до 25-35% [19].

Можна сказати, цього моменту чекали, й істотне зниження числа відвідань українцями російської зони стало умовним сигналом до дії.

При цьому виважена і перевірена на власному ринку стратегія давала росіянам значні переваги перед тими ж американцями. Останнім доводилося приміряти на українську мережу схеми і формули західного «Інтернет»-бізнесу, що, як правило, різняться як небо і земля. Російським інвесторам “АВАН-ПОРТ” пощастило обійтись меншою кров’ю, адже їхній веб-холдинг будувався із уже готових і розкручених сайтів.

Лише один згаданий вище KIEV-JOB.com.ua (відтепер – “AJOB”) приніс новонародженому кілька тисяч відвідань щодня.

Ситуація в Україні виглядає таким чином - співвідношення між кількістю ресурсів та кількістю користувачів залишається досить високим.

Невтримний інтернетівський “романтизм” українських користувачів з нескінченними розмовами навколо того, “як підключитися” і “де що шукати” ще кілька років тому зіштовхнувся з жорстокою реальністю: виявляється, в “Інтернеті” є багато сайтів, у яких пропонуються різного роду послуги. Але платні.

Для західних громадян покупка у віртуальних магазинах починаючи від ювелірних прикрас і завершуючи автомобілями, так саме звичні, як для нас походи на колгоспний базар.

Визначити українського користувача платних послуг в “Інтернеті” не важко: це нечисленні покупці різного роду інформаційних послуг і програмного забезпечення, тобто тих продуктів, без яких “ніяк не можна”, якщо хочеш іти в ногу із сучасними інформаційними технологіями [21].

Сьогодні в Україні до транзакцій, які найбільш практикуються через “Інтернет”, можна додати оплату членства в наукових товариствах і асоціаціях і покупки в електронній бібліотеці. Українські користувачі, зіткнувшись з дев’ятим валом “інформаційного сміття”, досі не підозрюють, що цей потік несе потенційні кошти, яких нам так не вистачає.

Мало хто з’ясовує питання “комерційного начиння” та “економічної віддачі”, але ж весь “хрещений світ” давно зрозумів, що важливий не сам “Інтернет”, а його економічно цінний зміст. З бізнесменами легше. У більшості своїй вони чудово розуміють, що треба розміщувати в “Інтернеті” відомості про свої товари та послуги чи про інвестиційні об’єкти, чи щось інше, що може сподобатися потенційному покупцю.

Можна з упевненістю говорити, що всі більш-менш серйозні суб’єкти підприємницької діяльності в Україні, компанії чи банки, мають свою www демонстраційну сторінку в “Інтернеті”.

Запитання “на засипку” для пересічного громадянина України: “Чи існує правова підтримка надання товарів та послуг з допомогою електронної комерції?” І як провести оплату всіх цих товарів (книг і вина) з України, де гарантії їх отримання? Узагалі-то система оплати через “Інтернет” проста до наївності: у вас запитають або номер вашого банківського рахунка, або дані вашої кредитної картки. Відкрити рахунок у зарубіжному банку українському громадянину просто неможливо. Оплатити покупку зі свого валютного рахунка можна. Але не більше 1 тис. доларів на місяць (або не більше 4 тисяч доларів на рік), і то при пред’явленні документа (контракту), який це підтверджує. Взагалі-то інструкція НБУ “Правил переказу іноземної валюти за межі України на рахунок особистих коштів фізичними особами - резидентами і нерезидентами” №245 від 10.04.1997 року не забороняє, але й не описує процедури покупки через “Інтернет”. Залишається лише пластикова картка [37].