Комунікаційні можливості Інтернету і їх застосування в інформаційному суспільстві

Алe якщо є віртуальний магазин, віртуальна бібліотека, то чому ж не бути віртуальній картці? “Віртуальну” картку на базі міжнародної платіжної системи VISA запропонував своїм клієнтам КБ “Приватбанк”. “Інтернет-картка” замінює звичайну міжнародну пластикову картку при оплаті послуг і товарів через мережу “Інтернет”, здійсненні поштових/телефонних замовлень, оплаті регулярних платежів. Власнику картки просто необхідно в полі запиту «номер картки» внести номер своєї картки і відправити запит. Якщо на рахунку є необхідна сума, запит буде виконаний, а сума замовлень буде автоматично списана з рахунку клієнта. При використанні “Інтернет-картки” для здійснення регулярних платежів власник картки заповнює доручення на самостійне списання підприємством, яке надає послуги регулярних платежів, з його рахунку. Ковальов Вадим Леонідович, начальник департаменту пластикових карток КБ “Приватбанк”: “Інтернет-картка” має всі атрибути картки звичайної: клієнт укладає з банком відповідну угоду з відкриття й обслуговування цільового карткового рахунку, йому відкривається цільовий картковий рахунок, а його картці присвоюється номер відповідно до стандартів міжнародної платіжної системи VISA. Проте сама картка не випускається, а клієнту просто повідомляється номер його “віртуальної картки” [37].

Звичайно, за цією карткою неможливо зняти готівку в банкоматі, а також обслуговуватись у торгово-сервісній мережі. “Віртуальна картка” несе досить вузьке функціональне навантаження - здійснення платежів через “Інтернет”. Але саме завдяки цьому тарифи на відкриття і обслуговування “Інтернет-картки” набагато нижчі порівняно із звичайною пластиковою карткою.

Свого часу вельми популярним був вислів, що хтось там увійшов в “Інтернет” і не повернувся. Після зникнення Георгія Гонгадзе цей колися дотепний жарт набув фатального відтінку - українських журналістів викрадають з “Інтернету” (інший варіант - зникають в “Інтернеті”). Гонгадзе зник, будучи редактором Інтернет-проекту “Українська правда”. Він зник звідти, звідки в Україні ще ніхто не зникав. Його неможливо буде знайти, не відповівши спочатку на запитання, навіщо Гія ввійшов в “Інтернет”, що він там шукав і знайшов. Це не гра слів та понять. Це - пароль та логін для входу в систему [17].

Реальний поштовх для розвитку української журналістики в “Інтернеті” дали минулорічні президентські вибори. Амбіційним дядькам свої послуги запропонували малоамбітні молодики, чий інтернетівський сенс життя зводився до цього основним чином до пошуку в мережі нових анекдотів, “шарових” комп’ютерних програм, порнографії тощо. До 1999-го вітчизняних інформаційних Інтернет-ресурсів, орієнтованих насамперед на нашого читача (користувача) фактично не було. Ті, які існували, не надавали чогось ексклюзивного, особливого, притаманного для “Інтернету”. “Голод” доводилося вгамовувати через всюдисущу Росію. Аж раптом вибух – з’являється півтора десятка сайтів із промовистими назвами. Політики заводять власні сторінки, проводять у мережі конференції, неофіційно борються за звання “найінтернетізованішого” політика. “Переміг” у цьому неофіційному заліку, Євген Марчук. (Цікава деталь: переможець виборів Леонід Кучма свою веб-сторінку www.kuchma.com відкрив уже після виборів і присвятив власним передвиборчим одкровенням у книзі “Про найголовніше”) [17].

Так з’явилися передумови для появи вже в цьому році десятків Інтернет-сторінок інформаційно-аналітичного спрямування. Фактично кожного тижня виникає 1-2 повноцінних ресурси, дизайн яких, до речі, також дедалі прогресує, наближаючись до світових стандартів. Точних цифр про кількість користувачів “Інтернету” в Україні немає. Вважається, що десь протягом наступного року ця цифра сягне одного відсотка від загальної кількості населення (кожен сотий). Так чи інакше, оскільки збільшується кількість користувачів, пропорційно збільшуються й ресурси, відповідно до класичного правила: зростає попит - збільшується пропозиція. Саме завдяки цьому фактору ми повинні завдячувати відносно швидкому як для нашої країни росту вітчизняних Інтернет-ресурсів, у тому числі й інформаційно-аналітичних.

Роблячи висновок з усього вище сказаного, слід зауважити, що кількість українських користувачів “Інтернету” досить не значна у світових масштабах. Це зумовлюється насамперед тривалою економічною і політичною нестабільністю, високою тарифікацією на підключення до “Інтернету” та користування ним, відсутністю стабільного якісного високопрохідного зв’язку тощо.

Проте UA-net робить все-таки  деякі кроки назустріч “Інтернету”. За фінансової підтримки американців у країні, зокрема в Києві, створюються “наші” веб-сайти, інтернет-версії газет і часописів, інформ-агенств тощо. А також, за рахунок власних коштів, створюються інтернет-портали в кожному обласному центрі.

3 ЕЛЕКТРОННЕ УРЯДУВАННЯ В IНФОРМАЦIЙНОМУ CУСПIЛЬСТВI

3.1 Електронний уряд як інноваційна форма державного управління

Розпочнемо з визначення самого терміна “електронний уряд”, а також інших понять, що описують цю сферу застосування інформаційно-телекомунікаційних технологій. Це надзвичайно важливий етап, оскільки від повноти визначення залежить ступінь розуміння, а отже – те, наскільки повноцінно можуть бути використані можливості ідеї в цілому.

Таким чином, визначення електронного уряду будуються фахівцями за різними принципами. Одні автори надають перевагу визначенням описовим – які саме перетворення відбуваються у суспільстві та окремих його структурах завдяки запровадженню електронного уряду. Інші обирають прикладний аспект електронного уряду, і просто перераховують різні застосування окремих його інструментів. Є також короткі технічні визначення, які акцентують увагу суто на використовуваних технологічних рішеннях та специфічних програмних продуктах, та економічні, орієнтовані на максимальну ефективність управління державою.

Перш за все, під поняттям "електронний уряд” варто розуміти інноваційну форму державного управління, що дає можливість широкої взаємодії органів влади, громадських організацій, підприємств бізнесу й громадян у процесі керування суспільством на основі взаємозалежних внутрішніх урядових і зовнішніх суспільних інформаційних структур і ефективно діє в умовах інформаційного суспільства (мал. 3.1) [19].

Кожен принцип є вірним, оскільки відбиває певний аспект функціонування електронного уряду. Проте помилковим буде при визначенні не брати до уваги, опускати цю частковість. Розглянемо з цієї точки зору лише деякі з трактувань цього терміну. Тож електронний уряд – це:

• організація державного управління на основі електронних засобів обробки, передачі та розповсюдження інформації, надання послуг державних органів всіх гілок влади всім категоріям громадян (пенсіонерам, робітникам, бізнесменам, державним службовцям тощо) електронними засобами, інформування тими ж засобами громадян про роботу державних органів.
• інформаційні технології в державному управлінні.
• держава в Мережі.
• метафора, що означає інформаційну взаємодію органів державної влади і суспільства з використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій.
• Трансформовані для урядових та державних організацій ідеї електронного бізнесу, в яких уряд виступає як різновид корпоративного користувача інформаційних технологій.
• автоматизовані державні служби, основними функціями яких є: забезпечення вільного доступу громадян до всієї необхідної державної інформації, збір податків, реєстрація транспортних засобів і патентів, видача необхідної інформації, укладання угод і оформлення поставок необхідних державному апаратові матеріалів та обладнання. Це має призвести до зниження витрат та економії коштів платників податків на утримання і фінансування діяльності державного апарата, збільшення відкритості і прозорості діяльності органів управління [41].
• Використання в органах державного управління нових, в тому числі й інтернет-технологій [40].

Однак кожне з цих визначень подає електронний уряд швидше як чергове прикладне рішення, спосіб модернізації вже існуючих структур та відносин, а не як самостійну ідею комплексної трансформації самих принципів організації управління державою. Подібний спосіб оцінки електронного уряду, його можливостей, обраний фахівцями у сфері інформаційних технологій, державного управління, соціальних процесів, економічного розвитку, поширюється і серед безпосередніх виконавців – державних чиновників.

Поняття електронного уряду зводиться чиновниками фактично до електронного спілкування влади з громадськістю та ще кількох, знову ж таки прикладних, аспектів. Показове в цьому плані висловлювання чиновника з Нижнього Новгорода, Росія, керівника проекту www.duma-nn.ru О.Акілова: “ідея "електронного уряду" в тому, щоб вирішити три нагальні проблеми влади: ввести електронний документообіг, що дозволить зменшити бюрократичні зволікання і прискорити прийняття рішень, перевести в електронну форму спілкування громадян з бізнесом і владою і, крім того, зробити державне і муніципальне управління більш прозорим, дебюрократизувати владу і наблизити її до громадян” [36].

Малюнок 3.1 Інфраструктури електронного урядування [19]

Однак цей підхід є невірним, оскільки, в першу чергу, він є економічно невиправданим. Електронний уряд як забезпечення державних структур ІТ-рішеннями означає додаткові бюджетні витрати, спрямовані на просте дублювання в електронному вигляді офф-лайнової діяльності. Але існує інший підхід. На Заході, в першу чергу в США і Великобританії, електронний уряд розглядається скоріше як концепція, спрямована на підвищення ефективності діяльності держави в цілому.

Зокрема, електронний уряд у західному сприйнятті складається з трьох основних модулів (G2G, government to government, уряд урядові; G2B, government to business, уряд бізнесу; G2C, government to citizens, уряд громадянам) і включає в себе численні прикладні елементи: свободу доступу громадян до державної інформації, переведення державних органів на безпаперове діловодство, встановлення для всіх державних органів показників ефективності роботи на рік і регулярний їх контроль, що проводиться як парламентом, так і громадянами, введення в державних органах пластикових карт для ідентифікації держслужбовців, перерахування їм зарплати, розрахунків за відрядженнями, перенесення до мережі більшості стандартних трансакцій між державою та громадянами чи бізнесами тощо.

Слід відрізняти уряд, обладнаний електронним інтерфейсом (он-лайновий уряд, government on-line), від електронного уряду. Зрозуміло, що он-лайновий інтерфейс є невід’ємним елементом електронного уряду. Але не завжди он-лайновий уряд є електронним урядом. Останній вимагає більш глибокої перебудови традиційних форм діяльності. З цього приводу варто навести такий приклад. З січня 2001 року у Дзержинській адміністрації Волгограда функціонує автоматизована система адміністративного управління. математичну модель і програмне забезпечення для неї розробив Володимир Владимиров.

Нас вона цікавить тим, що "в ній відсутній інтернет, однак присутнє головне - прозорість управління, контроль за виконавчою дисципліною і за ухвалюваними рішеннями. Прозорість структур державного управління не вирішується простим підключенням до інтернету. Є дуже рідкісною ситуація, коли, наприклад, адміністрація міста чи області надає громадськості інформацію про поточний стан бюджету навіть за наявності необхідної для цього інформаційної системи” [43]. інформація від чиновників завжди є дозованою, і часто це означає її приховування. Простим запровадженням он-лайнового уряду цю проблему не вирішиш. Адже чиновник може просто хвилинним настроюванням налаштувати пошту на автоматичний режим відповіді: “Шановний N, ваш лист благополучно отримано й передано до відділу роботи з громадянами. Очікуйте на результат найближчим часом”.

Принцип же роботи, який запроваджує серед інших і Володимир Владимиров, є, безсумнівно, ближчим до концепції електронного уряду, ніж переважна більшість з існуючих он-лайнових урядових проектів. За такої організації діяльності урядових структур реалізується на практиці вимога, сформульована В.Лисицьким: “мають працювати прозорі бюджетні процедури. Необхідно, аби процес формування бюджету, процес накопичення ним доходів, витратна частина бюджету – аби все це було прозорим, чітко описаним і підконтрольним”.

Таким чином, ми наголошуємо на тому, що електронний уряд не як витратне часткове технологічне рішення, а як концепція здійснення управління державою необхідно є елементом масштабного інформаційного перетворення суспільства. Зміна нормативно-правової бази, освітніх акцентів, принципів формування і витрачання бюджету, екологічних орієнтирів, перерозподіл зон пріоритетної компетенції державних і громадських структур, перенесення наголосів в економіці, оновлення і розширення ціннісних парадигм суспільства – все це разом з багатьма іншими компонентами повноцінної життєдіяльності суспільства є підґрунтям для реінжинірингу державного управління, для створення і функціонування електронного уряду.

Звичайно, зміни мають торкнутися і виборчої системи, і принципів законодавчої діяльності, і схем здійснення контролю та відповідальності всіх гілок влади перед громадянами, їх об’єднаннями та бізнесом. Але основою для цифрових перетворень, серед іншого і в діяльності державних та урядових структур, є готовність громадян використати можливості інформаційних технологій, оцінити їх переваги, знаходити нові застосування безпосередньо для свого життя, бізнесу, громадської, наукової діяльності, навчання тощо.

Цей процес має ініціюватися спільно трьома секторами, що визначають засади суспільного життя – державним, громадським та бізнесовим. Структури кожного з цих секторів мають підключитись до активної просвітницької діяльності. Проте Україна на даному етапі свого розвитку вимагає застосування специфічного сценарію інформатизації – як уряду, так і інших сфер суспільної діяльності.

Розглянемо це твердження детальніше. Зазвичай ініціюють запровадження інновацій бізнеси – вітчизняні виробники чи (за певного рівня відкритості внутрішнього ринку) зарубіжні компанії – з метою просування власних продуктів і створення перспективного ринку збуту. Громадські організації заохочують до запровадження інновацій там, де це сприяє захисту прав і свобод громадянина, збільшує його соціальну захищеність, зміцнює демократичні засади суспільства. І вже представники цих двох секторів лобіюють інновації на рівні держави. За вдалого лобіювання до пропаганди інновацій та заохочення їх впровадження включаються державні структури, залучаючи до цього процесу всі інститути держави (систему освіти, бюджетні програми, податкову систему, систему правового регулювання тощо).