Класифікація традиційного одягу та його етнографічні ознаки

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Україні питома вага тканин, виготовлених в домашніх умовах, була значною. Тканини виготовляли з однорідної та неоднорідної нитки. Вони були різної товщини, щільності та фактури, кольору і малюнка. Тканини зберігали природний колір сировини або фарбувалися. Процес виготовлення був надзвичайно різноманітним. Від способу ткання залежав характер тканини, її щільність, малюнок. Важлива етнокультурна ознака тканини — її ширина — залежала від можливостей ткацького верстата і впливала на крій одягу.

У самій сировині закладено різні  можливості, що використовувалися сільськими майстрами. Від якості волокна, первинної  його обробки, засобів скручування  у процесі прядіння, добору ткацьких переплетень і від кінцевої обробки  готової тканини залежали її товщина, щільність, об'ємність, фактура. З високоякісного льняного, конопляного або вовняного волокна, старанно обробленого, одержували тканини з гладкою блискучою фактурою. Найтонше прядиво використовувалося в першій половині XIX ст. для серпанкового полотна українських святкових головних уборів, для рукавів святкових жіночих сорочок. Льняне і конопляне полотно залежно від призначення (для чоловічих і жіночих сорочок, поясного одягу, хусток, наміток) виготовлялося із різних Гатунків прядива, що відбивалося і в його назвах. Особливо цінувалося і тонке льняне полотно, яке використовувалося заможним населенням переважно для жіночих сорочок. Із якісного конопляного волокна «плосконі» вироблялося тонке плоскінне прядиво та полотно. Тканина з конопляного волокна гіршої якості — «матірчата». Костриця від льняної та конопляної куделі («вал») ішла на виготовлення грубої тканини («з валу»).

Полотно могло бути чисто льняним, з льняної пряжі наполовину з  конопляною та бавовняною, з конопляної та бавовняної. Найпоширенішим у другій половині XIX ст. на значній території України були тонке плоскінне полотно та грубіше сіре («магїрчате»). Пропорційне поєднання льону і конопель створювало своєрідний колорит — світлі, м'які волокна льону відтіняли сіруваті, грубіші волокна конопель.

Із вовняного прядива в домашніх умовах виробляли сукно для жіночого та чоловічого верхнього одягу, тканину для поясного жіночого одягу, зимових чоловічих штанів, а також пояси.

Щороку в середині травня стригли  овець і ягнят, які на цей час обростали шерстю — «обрунювалися». Заможне населення використовувало вовну ягнят або однорічних овець. Незагрубіла вовна молодих овець першої стрижки збиралася окремо і називалася «поярком». Так само називалась і м'яка високоякісна одноколірна вовна ягнят («ягнячий поярок»). Щоб одержати довгу вовну — «волосінь», вівцю цілий рік не стригли. Така вовна використовувалася для виготовлення тонкого сукна, тканини для поясного одягу, поясів, а також для вишивальних та оздоблювальних ниток, для тасьми, шнурів, китиць. Сукно з тонкої вовни було однотонним і цінувалося дорожче. Сукно з шерсті старих овець виходило грубішим, рівномірність кольору досягалася вмілим перемішуванням під час «биття» вовни.

Бідняки вовну для одягу збирали  кілька років, змішували вовну овець  різного віку, іноді стригли старих овець двічі на рік, одержуючи  грубу вовну низької якості —  «перестриг». Для грубого сукна  використовували й вовну, яку  одержували завдяки вичісуванню  овець, а також відокремлену від  вичинених шкір. Часто в бідняцьких сім'ях змушені були ткати дешеве сукно, поєднуючи вовну із прядивом рослинного походження. Його використовували для зимових штанів, онуч тощо. У заможних родинах піклувалися про те, щоб у господарстві було сукно різної якості, залежно від потреби та призначення.

У другій половині XIX ст. у народному ткацтві центральних областей України починають застосовувати бавовняне полотно, спочатку привізне, а з кінця 20-х років XX ст. і місцевого виготовлення.

Поряд із цим дедалі ширше входять  до селянського вжитку шовкові нитки, гарус, якими прикрашався святковий жіночий поясний одяг. Поєднання вовни, льону, конопель, бавовни дозволяло набагато розширити асортимент тканин, які не тільки відповідали звичним утилітарним та економічним, вимогам, але й створювали нові структури. Використання фабричних ниток у поєднанні з прядивом домашнього виготовлення зробило домоткані матеріали тоншими, еластичнішими, а колористичні рішення — різноманітнішими.

В Україні, в домашньому виробництві, найбільш просту і поширену тканину виготовляли на ткацьких верстатах з двома підніжками, що давали перпендикулярне переплетення основи і піткання. Це так зване просте полотняне переплетення, типове для лляного та конопляного полотна. Залежно від призначення ткалі створювали тонше чи грубіше, м'яке або цупке, рідке або густе. Народним майстрам були відомі близько 20 видів полотна. Кілька пасем, використаних для основи, визначали товщину полотна і давала йому назву, засвідчуючи його якість. Що тонші нитки, то більше їх вміщується у ширині: дев'ять пасем — «дев'ятка» — найтовстіше селянське полотно. Далі ідуть гатунки тонші: «десятка», «дванадцятка», «тринадцятка» і, нарешті, «чотиркадпятка». Селяни виробляли «дев'ятку», «десятку» та «дванадцятку». «Десятка», «дванадцятка» — досить тонке полотно — використовувалося для сорочок Найтонше полотно, яке вживалося селянами для жіночих головних уборів — наміток,— «дванадцята».

Найрозповсюдженіше полотно домашнього виробництва було 45—58 см завширшки. Разом з тим на Волині полотно ткали значно ширше, близько 75 см. На Київщині та Полтавщині було у вжитку полотно з конопель, 45—50 см завширшки. На Чернігівщині, як і в суміжних Воронезькій та Курській губерніях, переважало конопляне полотно — 52 см; у південно-західних районах України — часто зі змішаних льоно-конопляних, конопляно-бавовняних ниток, близько 60 см завширшки.

Сукно ткали так само, як і полотно, ширина його зумовлювалася можливостями ткацького верстата. Неваляне сукно у вигляді звичайної вовняної тканини полотняного переплетення йшло на виготовлення жіночого буденного поясного одягу.

Для ущільнення, пом'якшення сукна, надання йому своєрідної апретури його обробляли (били, валяли) у ступі (фолхші). З битого сукна виготовляли верхній і поясний чоловічий одяг. Крім звичайного сукна, закарпатські бойки виготовляли своєрідне кошлате сукно для верхнього одягу — гуні. Для цього вовну випарювали у гарячій воді З—5 годин, потім промивали в холодній річковій воді. Висушену вовну скубли і чесали (крамплювали) залізними щітками. В процесі такої обробки одержували вовну двох Гатунків, кращу й гіршу. Із вовни кращого ґатунку пряли тонкі нитки, потім їх скручували (друтали) вдвоє і розрізали на відрізки завдовжки ЗО—35 см, які протягували човником на верстаті через три нитки таким чином, щоб правий бік сукна був кошлатий, а лівий — гладкий. З такої тканини шили кошлаті «коцьовані» гуні (Міжгірський р-н).

Колір виробів із сукна значною  мірою залежав від породи овець, яких розводили в тій чи тій  місцевості. З білої вовни виготовляли  біле сукно, яке використовували для чоловічого й жіночого верхнього одягу. З сукна сірого кольору в переважній більшості шили одяг бідніші верстви населення. Чорне, природного кольору сукно виготовляли з найкращої вовни — з вовни молодих овець. Таке сукно мало рівномірний колір і його не треба було фарбувати. В західних районах України його називали «мицьковим» і цінили дорожче за всі інші сукна, використовуючи переважно на сердаки та байбараки для жінок Чорне сукно гіршої якості виготовлялося з вовни старих овець. Використовувалося воно для пошиття чоловічого поясного одягу і для одягу на негоду.

В Україні, окрім простого, відомі різні види багаторемізного переплетення, а також переборного ткацтва, що давало художні, орнаментовані тканини.

Простота крою українського народного  одягу була сприятливою для розвитку узорного художнього ткацтва. Художні орнаментовані багатоколірні тканини виконувались різними ткацькими техніками. Багатством орнаментальних та колористичних рішень відзначалися вовняні тканини для жіночого святкового поясного одягу, поясів тощо. Зокрема для святкового поясного одягу перебіркою технікою створювалися тканини з великим орнаментальним рапортом.

Високим художнім рівнем та локальністю  відзначалися святкові орнаментовані запаски Наддніпрянщини та Поділля, виконані килимарською технікою. Одним із осередків текстильного виробництва в XIX ст. стало село Дьогтярі на Чернігівщині, де поряд із килимами ткали запаски, прикрашені поперечно-смугастими візерунками. Особливою майстерністю, різноманітністю, красою та багатством колористичних рішень відзначалися плахтові тканини, які з XV—XVI ст. набули широкого розповсюдження на території середнього Подніпров'я як святковий поясний жіночий одяг. Плахти виконувалися різними ткацькими техніками. За характером художнього оформлення їх можна виділити в окрему групу орнаментальних тканин.

Для складних плахтових візерунків у XIX ст. купувався гарус, шовк,— «біль» — бавовна фабричного виробництва. Малюнки на плахтах — це квадрати, утворені внаслідок рівномірного чергування різноколірних ниток основи і піткання. Розмір окремих квадратів — від 3 до 12 см У цих квадратах відповідно до місцевих традицій розташовувалися різні за формою і кольором візерунки, переважно. геометричні, рідше — рослинно-геометричні. Орнаментація кліток плахти була двобічною, орнамент складався з чергування стовпчиків, зірочок, розеток, вмішених у прямокутниках або квадратах, між якими видно кольорове тло-грунт.

У народному побуті широкою популярністю користувалися кролевецькі тканини, створені у селі Кролевець Чернігівської губернії. Особливо цінилися кролевецькі рушники, які використовувалися також як елементи костюма, наприклад, як пояс, фартух для святкового або обрядового (весільного) одягу переважно червоного кольору. Орнамент у нижній частині рушника складався з геометричних та зооморфних елементів.

Своєрідністю відзначалися вовняні  тканини для поясного жіночого одягу  північних та західних районів України. Локальна специфіка була характерною для спідниць-«літників». Полісся із смугастих тканин, запасок та обгорток гірського населення Карпат, дерг Поділля. Складним орнаментальним малюнком прикрашалася спідниця-андарак на Чернігівщині. На Поліссі тканим малюнком прикрашались і полотняні тканини для деталей сорочок, фартухів. Візерунок утворювався шляхом застосування різноколірних ниток основи. Для ткання таких спідниць вживали прядиво, скручене у дві нитки. Вертикально-смугасті різноколірні тканини застосовувалися також для спідниць південно-великорусів, білорусів. Були вони відомі і у латишів, литовців, поляків.

Окрім багатоколірного узорного ткацтва, старовинною технікою нанесення візерунка на тканину в Україні була вибійка. Це давній засіб нанесення візерунка олійною фарбою, за якого малюнок вирізувався на дошках та відбивався вручну на тканині. Вибійка виконувалася переважно на полотні двома техніками: зверхнього вибивання та резервного. Орнамент вибійки — геометричний або рослинний. Нерідко геометричні і рослинні мотиви поєднувалися в одній композиції. Оздоблені ручною вибійкою тканини називалися димками на Наддніпрянщині та на Поділлі, мальованками на Львівщині, друкованицями в західних районах Дрогобиччини. В другій половині XIX ст. серед найбіднішого населення вибіЙ-часті тканини поширились як замінники фабричних матеріалів. Своїми візерунками вони наслідували малодоступні фабричні. З середини XIX ст. фабричні тканини поступово витісняють вибійку із домашнього вжитку сільського населення, і ремесло вибійки до початку XX ст. поступово занепадає.

Окрім тканин для виготовлення одягу, в селянському господарстві широко застосовувалися хутро та шкіра. Для пошиття зимового одягу найчастіше вживалася шкіра та хутро овець. Вичинка та дублення шкір досягли в Україні на рубежі XX ст. значного розвитку. Обробкою хутряної сировини і виготовленням з неї кожухів займався народний майстер — кушнір. Найціннішим вважалося хутро ще не стрижених ягнят — смух, смушок, який мав однорідний колір — білий, чорний або сірий, якого у старих овець, безліч разів стрижених, не буває. З овечої шкіри шили й нагрудний безрукавний одяг західних областей України.

З волової, конячої, козячої, свинячої шкіри виготовляли постоли, чоботи, черевики. Влітку носили взуття з лика, соломи, стебла конопель та очерету. Сировина для нього заготовлялась у кожному господарстві. В цілому різноманітна сировина і матеріали домашнього виробництва переважали в народному костюмі майже до XX ст.

Основні потреби широких верств населення у матеріалах для одягу  задовольнялися місцевою продукцією сільських  та міських ремісників. Водночас населення користувалося (особливо у центральній Україні) також тканинами, що їх завозили з країн Сходу, західноєвропейських країн, з Криму. Імпортні тканини мали другорядну роль, виступаючи переважно предметом розкоші. Вони були доступні головним чином привілейованим верствам населення. Ще у період Київської Русі князі, бояри, дружина шили одяг із дорогих привізних вишитих шовків (паволок), золототканого оксамиту.

У XVII—XIX ст. заможні міщани, знать, козацька старшина, духовенство купували привізний шовк, атлас, оксамит, парчеві тканини з золотим та срібним шитвом, дороге хутро. Уже в XVI ст. у великих містах на торговельних площах, у спеціальних торгових рядах можна було придбати привізний оксамит, парчу, китайку, каламайку, люстрин, грезет, поплін, репс, креп, тафту, штоф, атлас, кольорове тонке сукно (англійське, французьке, турецьке), мереживо, стрічки. Водночас впроваджувалися закони, які забороняли нижчим верствам використовувати для одягу дорогі, цінні матеріали. Міщани, широкі верстви простого люду користувалися привізними матеріалами лише для прикрашання святкового одягу. У народному одязі використовувалися дешеві привізні тканини, ще Й у незначній кількості. Малодоступність таких тканин для сільського населення зумовлювала продуманість вибору, бережливе ставлення, використання їх як прикрас окремих частин одягу. З них виготовляли деталі, доповнення комплексу або святкове вбрання.

У заможних селянських родинах для  святкових безрукавок, запасок, спідниць, легкого верхнього одягу, жіночих головних уборів, а також для прикрашання одягу купували як привізні, так і вітчизняного виробництва тканини — шовкові, вовняні, бавовняні, дешеві гатунки оксамиту, парчі. Із привізного сукна шили нарядний осінньо-весняний одяг або покривали ним кожухи.