Класифікація традиційного одягу та його етнографічні ознаки

Вишивання по канві набуло розповсюдження в Україні у другій половині XIX ст. і значною мірою було пов'язане з розвитком фабричного виробництва тканин. Із середини XIX ст. поширюється техніка вишивки «хрестик», яка до початку XX ст. існувала паралельно з різними видами старовинного вишивання, а згодом почала їх витісняти. Така техніка створювала широкі можливості кольорової розробки і реалістичнішої трактовки рослинних мотивів. У першій половині XX ст. вишивання хрестом стає переважаючим.

Протягом усієї історії розвитку народного одягу вдосконалювались і принципи розміщення орнаментації на сорочках. Зважаючи на давність самого виду одягу — сорочки, розміщення декору на ній часто пов'язують з ранніми етапами розвитку одягу, коли орнамент відігравав не стільки естетичну, скільки оберегову, символіко-магічну роль. Прикраси робилися на тих елементах одягу, які відкривали частини тіла. Прикрашалася горловина, нагрудна частина, поділ, низ рукавів. У давньослов'янському одязі особливо ретельно прикрашалася кругла або квадратна горловина, яка отримала назву «опліччя» і могла одягатися окремо або ж пришивалася до одягу. Розміщення вишивки на плечовій частині та передпліччі традиційних сорочок XX ст. пов'язують із тим періодом, коли на нижню сорочку з довгим рукавом одягалася друга— без рукавів, або накидався плащ з орнаментованими краями, який застібався на плечі застібкою — фібулою.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. принцип нанесення орнаменту на сорочках зводився переважно до вирішення практичних та естетичних завдань, водночас зберігаючи давні традиції. Художнє оформлення визначалося призначенням сорочки, віком та заможністю власника. Розташування орнаменту залежало безпосередньо від крою сорочки та інших елементів одягу. Прикрашалися ті частини сорочки, які не закривались іншими складниками комплексу одягу. За допомогою орнаменту сорочки досягалася композиційна цілісність всього комплексу.

Б різних районах України розташування орнаменту мало спільні специфічні риси. На значній частині супільнокроєного рукава або уставці, а також на рукаві коло уставки; у північно-західних районах українського Полісся — на плечовій вставці і внизу рукава. На середньому Подніпров'ї орнаментація на уставці та передпліччі розташовувалася у вигляді двох компактних широких, співзвучних між собою за малюнком смуг. Якщо рукав заповнювався вишивкою, то вона могла виступати або у вигляді окремих елементів орнаменту, розташованих у шаховому порядку, або ж у вигляді вертикальних композицій.

Прикрашалися також і подоли сорочок («ляхівка», «лиштва», «пелена»), і комір, і манжети.

Верхня частина стану сорочки  оформлялася залежно від того, чи був нагрудний одяг. Для північних та центральних районів Київщини, де безрукавного нагрудного одягу не було, орнамент розміщувався широкою вертикальною смугою hs грудях уздовж «пазушки». Іноді до неї додавалося по боках ще по одній смузі — «погрудці». Загалом же у сорочках Правобережжя орнаментація розміщувалася на рукавах, уставках, на грудях, комірі манжетах, подолі. На Лівобережжі орнамент також заповнював рукав та уставку, прикрашав поділ. На комірі, манжетах та на грудях орнамет тут відсутній. На західному Поліссі поділ сорочки як правило, не прикрашався.

Локальною різноманітністю відзначалися також мотиви орнаментації українських сорочок, V другій половині XIX ст. для України майже однаково характерні геометричні та рослинні, рідше зооморфні мотиви орнаменту, які могли утворювати самостійну композицію або поєднуватися між: собою. На Подніпров'ї, окрім північних районів, як і в середній смузі України взагалі, побутували рослинні, рослинно-геометризовані мотиви орнаменту, відомі у всіх слов'янських народів. На півночі України переважали найпростіші класичні геометричні побудови малюнка, в той час як на пів-денно-західному Поділлі, у передгір'ях і особливо у гірських районах Карпат (у гуцулів) геометричні мотиви набували ускладненої композиції. Рослинні мотиви орнаменту, що побутували на Закарпатті (у бойків та лемків), відрізнялися від аналогічних на середньому Подніпров'ї композиційною будовою, технікою виконання, поліхромністю. На півночі Київщини та на Чернігівщині збереглися архаїчні геометричні мотиви. На значній частині Лівобережжя переважав геометризований рослинний або хвилястими лініями («хмеликами»), наносилися мотиви «розеток», «зірочок». На Правобережжі поширилися такі рослинні мотиви, як «сосонки», «гвоздики», «дубовий листок», «троянди».

Елементи тваринного світу, нерідко  Арке стилізовані, зберегли свій початковий зміст у назвах «метелики», «рачки», «павуки», «собаки», «півники». На Київщині, Полтавщині зустрічалися стилізовані зображення качок, павичів, півнів, метеликів, джмелів.

Колористика орнаментації народних українських сорочок, як і малюнок, розкривають одне з самобутніх художніх явищ народного мистецтва— місцеву традицію і вказують на етнокультурні взаємовпливи.

3.3. Пояси

Пояс здавна служив одним із обов'язкових  елементів та одночасно прикрасою одягу східних слов'ян. У старослов'янських, переважно чоловічих похованнях, зрідка зберігалися залишки тільки шкіряних поясів, досить вузьких, з мідними або срібними пряжками, наконечниками та бляшками. Це наводить дослідників на думку, що плетені або ткані з натуральних волокон пояси не зберігалися. Б XIII—XV ст. дорогоцінні пояси були важливою соціальною ознакою, знаком феодальної гідності, прикрасою одягу князів, бояр. Золоті та золочені, прикрашені перлами, сердоліком пояси передавалися у спадок, значилися у майнових списках. У XVI—XVII ст. зміни в костюмі феодальної знаті зменшили соціальну функцію пояса, однак його декоративна роль зберігається.

Широкого розповсюдження у XVIII ст. серед багатих верств українського населення, в тому числі серед козацької старшини, міщанства, шляхти набули пояси з дорогої тканини. На початку XVIII ст. шовкові, заткані золотом і сріблом пояси східного походження привозили в Україну з Китаю, Туреччини, Сирії та Персії. Особливо цінувалися персидські пояси з тонкого кашеміру, з однобічним орнаментом, вишуканих кольорів і малюнків.

Торгівля шовковими поясами  східного походження у XVII ст. йшла через Західну Україну — Галичину, яка завжди була економічно розвиненим краєм і мала торговельні зв'язки зі Сходом. Купцями були переважно вірмени, що ще з XIV ст. оселилися у Галичині, а також турки та греки, які мали прямі зв'язки з Турцією та Грецією. Жваву торгівлю вірмени вели і у Львові. Саме Львів та Константинополь стали центрами торгівлі вишуканими поясами східного походження.

Великий попит на східні золототкані  пояси, їх висока ціна (від 4 до 500 дукатів*) спонукали купців кидати торгівлю та займатися промисловим виробництвом. Найперші фабрики, що випускали

східні ткані пояси, були фабрики  польських вірмен у Константинополі та у Львові. Особливо поширюється виробництво східних поясів у XVIII ст. в областях Речі Посполитої, заселених українцями та білорусами, та безпосередньо у південно-східних воєводствах, тобто у Галичині. Тут розвиваються виробництва кустарного типу, які перетворюються з часом на персиарні. Персиарня, яка випускала високоякісні пояси, підтримувалася галицькими магнатами, даючи їм великі прибутки та славу. Відомі підприємства такого типу у Станіславі, Бродах, Бугачі та ін.

Спочатку майстри наслідували  східні зразки — стамбульські, перські  та інші, але дуже швидко місцеві  смаки і потреби змусили внести зміни і в характер орнаменту, і у розмір. Пояси стали коротшими, їхні кінці отримали самостійну орнаментальну композицію, колорит набув яскравості, багатобарвності, контрастності кольорів. Успіх такого типу виробництва, мабуть, пояснювався тим, що в одній особі поєднувався і художник, і виконавець, і продавець.

Виробництво шовкових поясів швидко розповсюдилося у західних областях України — у Галичині, на Поділлі та Волині.

У середині XVIII ст. на території Білорусі в м. Слуцьку була заснована одна з найбільших мануфактур з виробництва шовкових, золотканих поясів. Попит на слуцькі пояси у другій половині

XVIII ст. був великим не лише у Білорусі, але й у Росії та в Україні. їх носили у комплексі з жупаном і кунтушем. Характерною ознакою слуцьких золототканих поясів була двобічнїсть, кожна із сторін мала свій колір і візерунок. Розкішні з рослинним малюнком шовкові слуцькі пояси були прикрасою святкового одягу не лише магнатів і шляхти, а й запорозьких козаків. Мануфактура з виробництва золототканих поясів в кінці XVIII ст. поступово почала занепадати через відсутність місцевої сировини (шовку, м'якого золота, срібла), яку необхідно було ввозити з-за кордону. Однак: традиція використовувати широкі ткані пояси, у колориті і малюнку яких простежувалися східні мотиви, збереглася в Україні до кінця XIX ст.

У традиційному українському костюмі  кінця

XIX — початку XX ст. пояс виконував різноманітні функції. За допомогою пояса закріплявся поясний та охоплювався розпашний верхній одяг (для утеплення). Він захищав та стягував м'язи живота під час тяжкої фізичної праці. На поясі зберігалися різні предмети повсякденного вжитку, він був своєрідним талісманом та прикрасою. Пояс — один із видів народної творчості, адже часто-густо це був неповторний художній виріб. На його давнє походження вказує значна кількість повірїв, що пов'язані з поясом-талісманном. У слов'янських народів здавна існувала традиція зображати на поясі певні знаки-обереги, символи, емблеми, а у XIX ст. в орнаментацію пояса нерідко вписувалися ініціали, дата та місце народження, ім'я коханої людини. Така традиція, наприклад, широко побутувала і в кінці XIX та на початку XX ст. у болгар. Дослідниками неодноразово підкреслювалося і емблематичне значення народних орнаментованих поясів українців.

Із поясом пов'язані питання  народної етики, а також обрядовості. За народними звичаями, вийти на люди без пояса (у некомплектному одязі) означало скомпрометувати себе. Білий пояс-рушник був обов'язковим для нареченої під час весільного обряду не лише в українців, але й у інших східнослов'янських народів. На Поліссі ланка за традицією дарувала чоловікові пояс, нібито оберігаючи його від нещастя (зуроку, жіночих чарів). Наречена на Полтавщині підперезувала нареченого святково вишитим поясом, що, за народними повір'ями, зміцнював чоловічу силу. Пояс підкреслював святковість одягу, був покажчиком ступеня заможності.

Локальну своєрідність традиційних  поясів кінця XIX — початку XX ст. створювали матеріал, розмір, техніка виготовлення, орнаментація і колорит, а також способи пов'язування. Пояси виготовлялися з вовни, льону, коноплі, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало і шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки.

Наприкінці XIX ст. найбільш розповсюдженими поясами були вовняні саморобні, пофарбовані домашнім способом у яскраві червоні, зелені та інші кольори. Бідніша частина населення економічно відсталих північних районів носила нефарбовані білі пояси, а то й просто лико чи мотузок.

Крім саморобних поясів, поширені були й пояси, виготовлені міськими ремісниками. Починаючи з другої половини XIX ст. саморобні пояси поступово замінювалися фабричними.

Пояси із шматка тканини були відомі з часів козацтва (в тому числі  шерстяні або шовкові) — турецької, персидської або китайської роботи завширшки до одного метра. Протягом XVIII ст. широко побутували шовкові пояси місцевого виробництва, які не поступалися якістю перед східними. У XIX ст. в Україні були поширені ткані бавовняні пояси, що виготовлялися за зразком слуцьких. ф. Вовк звертає увагу також на кролевецькі бавовняні пояси з поперечними різнокольоровими смугами, які, на його думку, нагадують каламайкові пояси східного походження. Крім кольорових вовняних та фабричних поясів, побутували білі льняні, переткані червоними смугами. Підперізувалися й вузькими рушниками.

Композиція орнаменту та його окремі мотиви на білому поясі-рушнику були досконалими в художньому відношенні. Мотиви орнаменту та в цілому композиція, залежно від призначення рушника, мали символічне значення, де кожна риса, кожне сполучення було комплексом певних розумінь, символом застережень тощо. Орнаментальне оформлення відповідало обрядовому призначенню рушника.

В орнаменті українських рушників-поясів простежується дбайливе збереження реліктових, іноді ще язичницьких, античних, візантійських, давньоруських, східних  елементів, трансформованих місцевими  народними традиціями відповідно до своїх усталених морально-етичних норм та естетичних ідеалів.

Найпоширеніша композиція, яка завжди мала направленість вертикалі, була рослинного характеру і символізувала "древо життя". Крім рослинних мотивів-квітів, листя, гіллячок з квітами в орнаментальні композиції рушників-поясів вводились тваринні сюжети: пташки, часом фантастичні птахи, орли. Самостійна композиція, в центрі якої були стилізовані орли, особливо виразна в кролевецьких рушниках-поясах. Такий малюнок часто поєднувався з рослинними мотивами. Часом в композиції з'являються стилізовані фігурки людей (особливо у весільних рушниках постаті парубка та дівчини у вінку та стрічках). Кожний зразок поясу-рушника — то унікальний рукотворний художній витвір, наповнений конкретним символічним змістом.

Таким чином, у кінці XIX — на початку XX ст. за розміром (особливо шириною) і призначенням молена виділити дві групи поясів. По-перше, не досить вузькі пояси — крайки (окрайки, попружки), за допомогою яких тримався на стані стегновий одяг. Ширина їх дорівнювала З—15 см, довжина до 3 м, По-друге, пояси широкі (до 30 см), якими здебільшого підперізували різні види верхнього вбрання, в деяких випадках нагрудного одягу. За технікою виготовлення вони могли бути ручного і машинного ткацтва та плетені. Ткалися переважно полотняними переплетеннями без допомоги ткацького станка — на дощечках, на нитку, на бердечці. Такі пояси могли бути одноколірними (без малюнка) або ж (нерідко) пофарбованими в червоний чи зелений кольори, а також поліхромними, з виразним орнаментальним малюнком геометричного або рослинного характеру. Викінчувалися пояси різноколірними торочками або великими кулястими китицями (кутасами).

Одночасно побутували пояси, плетені  в особливий спосіб — «по стіні». Іноді в плетених поясах чергувалася різна техніка плетіння, приміром в'язання, що створювало цікавий зоровий ефект. Можна навести приклади різних способів пов'язування поясів, які надають певної локальної специфіки комплексам різних районів України. На її більшій території пояс пов'язували поверх сорочки та розпашного, а потім і зшитого стегнового одягу (запаски, дерги, плахти, спідниці), зав'язуючи на вузол ззаду (на спині). На правобережній Черкащині, наприклад, він часто пов'язувався і поверх керсетки, зав'язуючись спереду великим бантом Підперезуючи верхній одяг, пояс часом закладали в такий спосіб, що його кінці підтикалися з боків і вільно звисали донизу. Загалом для жіночого та дівочого костюма характерним було спускання кінців пояса по спині або спереду, а для чоловічого — з боків.