Класифікація традиційного одягу та його етнографічні ознаки

В усній народній творчості зафіксоване  побутування привізних матеріалів, що використовувались для одягу:

Що на дівочках плаття все клин та китайка, все клин та китайка, да зелена байка.

Наприкінці XIX ст. інтенсивний розвиток капіталістичних відносин викликав значні зміни у народному костюмі. Посилюється приплив у село фабричної сировини, тканин, готових виробів. Фабричне виробництво тканин швидко зростає, вони стають дешевшими і доступнішими сільському споживачеві, витісняючи з ужитку матеріали домашнього виготовлення. В село частіше завозяться фабричні тканини вітчизняного виробництва: ситець, сатин, коленкор, кашемір, поплін, дешеві Гатунки парчі, шовку, плису, а також пояси, стрічки, хустки, фабричні тканини селяни називали «крамом», оскільки продавали їх у сільських магазинах — «крамницях».

Проникнення у село нової сировини та матеріалів у різних районах відбувалося з різним ступенем інтенсивності. Перш за все цей процес був характерний для промислових селищ. Менш активно фабрична сировина та матеріали проникають в ізольовані райони, що лежали осторонь промислових центрів та шляхів сполучення. Тут довше зберігаються тканини домашнього виробництва, що забезпечували потреби сім'ї. Особливо інтенсивна заміна саморобних тканин фабричними відбувається у центрі Київщини, на півдні Чернігівщини, на території Полтавщини та в інших районах, розташованих поблизу промислових центрів та шляхів сполучення. Великі ткацькі верстати були відомі в Києві уже в середині XIX ст.

Наприкінці XIX ст. встановлюється певна рівновага у використанні саморобних і фабричних тканин для одягу. Домашнє ткацтво в тому вигляді, у якому воно склалося у XIX ст,, в Україні продовжувало існувати майже до 20-х років XX ст., а у північних та західних областях України значно довше. Більше того, розруха, до якої привела громадянська війна, спричинила до розширення, порівняно із попередніми роками, виготовлення тканин у домашніх умовах.

Фабричні тканини, хоча і зберігали  довгий час традиції народного ткацтва, досить суттєво відрізнялися від саморобних як структурно-якісними особливостями — сировиною, способом переплетіння ниток, фактурою, так і художнім оформленням малюнка, колоритом Купуючи фабричні тканини і поєднуючи їх в одязі із саморобними, народ враховував властивості нових матеріалів, пристосовуючи їх до своїх потреб та естетичних уподобань. Використання фабричних тканин сприяло прискореному розвитку різних форм народного одягу, появі нових його форм, що продовжують кращі традиції народного крою.

. Натільний  одяг

Сорочка — один із найдавніших  елементів одягу, що зберіг свою форму  натільного одягу на всій території  України майже до початку XX ст. Термін «сорочка»- поширений не лише серед українців, але й у інших слов'янських народів. У період Київської Русі сорочка, сорочиця означала як натільний, так і верхній одяг взагалі, шилася з полотна та із сукна. Східнослов'янська сорочка кінця XIX — поч. XX ст., що мала велику кількість локальних варіантів крою та орнаментації, відповідала одному чи одразу кільком цільовим призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і стриманіші пожнивні, і повсякденні сорочки, які ще у XIX ст. часто були єдиним одягом у дівчат і парубків до певного віку.

Білий колір сорочки є загальнослов'янською  традицією, що сягає у сиву давнину. Білизна тонкого лляного, ретельно відбіленого полотна — це своєрідний еталон українських сорочок XIX ст.

Чоловічі і жіночі сорочки в  XIX ст. в цілому в Україні залежно від їх призначення, а також від достатку сім'ї шились з полотна різної якості. Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Жених приносив у дім із рідної сім'ї дві-три сорочки. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила і вишила молода.

Як уже було зазначено, одним  із визначальних ознак одягу є  крій. В еволюції крою сорочок найповніше відобразився один із найважливіших народних принципів створення одягу — раціональність, що визначалася функціональністю, технічними можливостями, спадкоємністю традицій.

Виходячи з локальних варіантів  крою, можна виділити основні типи сорочок, що побутували в Україні  наприкінці XIX — на початку XX ст.: тунікоподібна (а, б), із плечовими вставками (в, г, д, є), з суцільнокроєним рукавом (ж, і, к, л, м), на кокетці (з) (див. мал. 214). Локальна специфіка основних типів крою виявилась у засобі поєднання плечової вставки та рукава зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток, у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та низу рукавів — манжет; у горизонтальному чи вертикальному членуванні стану сорочки. Розміри деталей сорочки, кількість полотнищ стану були тісно пов'язані з шириною доморобного полотна (у середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата.

Найархаїчніший — тунікоподібний крій у розглядуваний період на території України зберігся переважно в чоловічих сорочках, кроєних із одного центрального, перегнутого впоперек полотнища, до якого по боках пришивалися два поздовжньо перегнуті полотнища — рукави. Нижче рукавів до стану пришивалися «бочки» у півполотнища завширшки та ластки (клинці, які вставлялися під рукавом, між рукавом та бочками). По центру перегнутої частини стану вирізувалась горловина і робився глибокий розріз — «пазушка».

Сорочка з плечовими вставками  генетично продовжувала розвиток тунікоподібного  крою. У розглядуваний період цей  тип сорочки набув розповсюдження переважно у жіночому одязі. Така сорочка була відома ще давнім слов'янам, а у XIX — на початку XX ст. у багатьох локальних варіантах була характерна для всіх слов'янських народів. Б. А. Куфтін називає цей тип сорочки східно-та південнослов'янським. Г. С Маслова підкреслює, що саме цей тип сорочки відрізняє жіночий костюм східнослов'янських народів від фіно- та тюркомовних сусідів.

Плечові вставки — «уставки» (які  мали різні назви: на Черкащині та Полтавщині — «уставки» («вуставки»), у центральній Київщині — «плічки», на Поліссі — «полики» і т. д.) — були прямокутні (пізніше у вигляді трапеції). Шматки полотна вшивалися між передньою та задньою пілками по основі або по пітканню стану сорочки. Хоча на значній території побутували обидва вказаних способи, сорочка з уставками, пришитими по основі, що набула широкого розповсюдження на середньому Подніпров'ї, визнана дослідниками здавна характерною для українців. Тому цей вид сорочки і називають «українським». Така сорочка поширена також і серед російського населення у верхів'ях Дніпра, що пояснюється культурними взаємозв'язками населення середнього та верхнього Подніпров'я.

Уставки розширювали плечову частину  сорочки і давали можливість зробити об'ємнішою горловину та рукав, який часто призбирували біля уставки. Ширина уставки була різною — дорівнювала або половині ширини доморобного полотнища, або всій Його ширині. При ширині, що дорівнювала половині полотнища, вона разом із рукавом вшивалася як по основі, так і по пітканню стану сорочки; при повній ширині полотнища пришивалася лише по основі. Рукав до уставки пришивали не призбируючи або ж призбирували у дрібні збірки («пухлики»).

На Поліссі переважали сорочки  з пришитими по пітканню уставками, до яких гладко приєднані рукави, що утворюють зі станом прямий кут. На території середнього Подніпров'я  переважали сорочки з уставкою, пришитою по основі. У тих випадках, коли уставки викроювалися по всій ширині полотнища, рукав відповідно робили у півтора полотнища, призбируючи Його біля плечової вставки, що утворювало характерну об'ємність верхньої частини сорочки. У центральній Київщині, на Вінниччині, Житомирщині рукав теж іноді призбирувався біля уставки у рясні збори.

На Поділлі уставка (в половину ширини полотнища) була досить довгою. Вузький (в одне полотнище) рукав пришивався до неї незбираним, що робило сорочку об'ємною у плечах, із заниженою лінією рукава. Форма цих сорочок визначалася розмірами (довжиною і шириною) уставки та шириною рукава.

Сорочки з суцільнокроєним рукавом на території України побутували у двох варіантах. У першому частина рукава мала форму уставки, рукав пришивався або по основі, або ж по пітканню. Район поширення такого типу співпадав з місцевостями побутування сорочок з уставками, пришитими відповідно по основі або по пітканню.

У другому варіанті рукав призбирувався  по всій ширині разом із горловиною та пілками стану і пришивався тільки по основі. Він міг бути вужчим або ширшим, залежно від того, чи викроювався із одного шматка полотна, чи до нього додавалося іще півполотнище. Рукав у півтора полотнища завширшки побутував на Лівобережжі, Подніпров'ї, переважно в районі Полтавщини і був найпоширенішим на всій території України. Об'ємність верхньої частини сорочки регулювалася також і розміром ласток. Наскільки ширшим робився рукав, настільки меншою була ластка На ластку та додаткову півпілку часто йшло полотно гіршої якості.

В Україні відомі ще варіанти суцільнокроєного рукава, що суттєво впливали на форму сорочки. На Закарпатті у сорочках лемків та бойків ластка підрізалася на самому рукаві та пришивалася разом із ним по основі стану, що робило рукав у плечовій частині менш об'ємним. Зверху стан сорочки закладався у дрібні зборки, що також зменшувало об'єм. Останній спосіб був малопрактичним (сорочка швидко зношувалась у місці ластки), однак він є цікавим як конструктивно-художній прийом Отже, два типи сорочок — з уставкою або з суцільнокрійним рукавом — шилися по-різному. У північних районах України уставка або суцільнокрійний рукав з'єднувалися зі станом сорочки по пітканню. На значній частині Лівобережжя (особливо на території Полтавщини) переважало пришивання уставок та рукавів по основі. У центральних районах України обидва типи побутували одночасно.

Сорочка на кокетці — пізнє явище для України — набула розповсюдження як у чоловічому, так і в жіночому одязі спочатку у південних районах, а наприкінці XIX — на початку XX ст. і в центральних областях. Цей тип ніби продовжує розвиток народного крою сорочок з плечовими уставками, пришитими по пітканню.

Конструктивне рішення стану сорочки, порівняно з плечовою частиною, було простішим і визначалося кількістю полотнищ. Залежно від ширини доморобного полотна у східнослов'янських сорочках їх могло бути від трьох до шести, і розташовувалися вони симетрично або несиметрично відносно центру фігури. Стан сорочок зшивався з трьох несиметрично розташованих полотнищ, в об'ємі сорочка дорівнювала 140—145 см, довжину мала таку, що поділ обов'язково виглядав з-під іншого одягу. Найдовші сорочки носили на півночі Чернігівщини. Додаткова довжина служила напуском на поясі. Стан сорочки міг бути суцільним («додільна сорочка») або відрізний («сорочка до підтички»). Сорочка з відрізним станом складалась із двох зшитих частин: верхньої («станок», «чохлик»), виконаною здебільшого з тонкого саморобного (XIX ст.) або купованого (з кінця XIX ст.) матеріалу та нижньої («підтички») з грубого доморобного полотна, оскільки пришивалась поясним одягом, а також швидше зношувалася. Іноді краще полотно йшло лише на рукави або плечові вставки. Полотно на підтичку бралося у довжину, рідше — впоперек. Якщо вона робилася із поздовжніх шматків полотна, то складалася з трьох полотнищ, як і сорочка.

Сорочка, пошита з двох частин, розглядається  як пізніше, вторинне явище. Це підтверджує  і той факт, що наявність «підтички» характерна для повсякденного, буденного одягу і викликана практичними міркуваннями, в той час як святкова або обрядова сорочка обов'язково повинна була бути додільною. Разом з тим у цих двох типах сорочок (суцільний і відрізний) дослідники вбачають розвиток давніх форм. Висловлюється, наприклад, припущення, що походження суцільної сорочки пов'язане з формою архаїчного плаща «пончо», а зшита з двох частин генетично пов'язана з давніми незшитими верхньою та нижньою частинами натільного одягу. Останній варіант зберігався ще наприкінці XIX ст. в ряді районів Карпат та Закарпаття у вигляді короткої сорочки («опліччя»), яку носять із білою спідницею з полотна («підшивка», «подолок», «спідник»). Суцільна або зшита з двох частин сорочка місцевому населенню була невідома.

Одним із моментів, що визначали локальні особливості сорочки, було оформлення горловини. На Лівобережжі та Правобережжі України горловина сорочки рясно призбирувалася. Жіночі сорочки Лівобережжя не мали коміра, призбираний викот горловини обшивався тасьмою або вузькою смужкою полотна На кінцях обшивки робилися петлі, крізь які протягувалася стрічка для зав'язування. Горловина або щільно прилягала до шиї, або ж мала овальну, а іноді квадратну форму. Правобережну сорочку завжди шили з коміром, іноді зі стоячим, переважно з відкладним Центральні райони України акумулювали обидва ці варіанти Комір чоловічих сорочок також зав'язувався стрічкою або шнурком, що протягувався крізь петлі. Червоні стрічки у комірі носили парубки, переважно на свято. Таку стрічку дарувала дівчина своєму обранцю.

Форма та обробка горловини і  коміра композиційно ув'язувалися з оформленням низу рукавів сорочки, які також рясно призбирувались і викінчувалися відповідно обшивкою або манжетом На Лівобережжі манжети («чохли») були відсутніми, густо призбираний рукав викінчувався вузькою обшивкою. На Правобережжі рукав обов'язково закінчувався манжетами («чохлисті сорочки»). В чоловічих святкових сорочках низ рукава не завжди призбирувався, лишаючись іноді широким. На Черкащині, Кіровоградщині горловина і манжет збирались у збори («брижі») і викінчувалися оборкою («парасолею», «бриликом»).

Окрім крою, локальної своєрідності сорочкам надавала їхня орнаментація. Колір і фактура доморобного полотна були виразним тлом для орнаменту. Матеріал, мотиви, колористика, техніка виконання, розміщення орнаментації нерозривно пов'язані з іншими елементами одягу, костюмом в цілому, його функціональним призначенням. Орнаментація — один із важливих виявів специфіки, культури та психології кожного народу. Вона відбиває Його етнічну історію, локальні особливості, а також загальні риси з іншими народами, етнокультурні взаємозв'язки. Семантика орнаменту зберігає сліди давньої культури народу та більш ранніх етносів, пережитки психології та культури різних епох

Орнаментація сорочок виконувалася технікою ткацтва та вишивки. Ткацький малюнок у генетичному відношенні — явище більш раннє, хоча здавна на значній території України ці дві техніки розвивалися паралельно. У другій половині XIX ст. у центральних та південних районах України перевага віддавалася вишивці, а наприкінці XIX — на початку XX ст. вишивка в основному вже витісняє орнамент. Довше, ніж в інших районах, побутувала техніка ткацтва в орнаментації сорочок Київського та Чернігівського Полісся. Вишивали сорочки лляними та конопляними нитками домашнього виробництва, а згодом купованими бавовняними нитками («заполоччю»), іноді вовною та шовком. Для вишивання сорочок застосовували багато технік. На Правобережжі, у західних та північних районах України майже до XX ст. використовувалася техніка вишивки «низь» («занизування»), що належить до найдавнішого способу вишивання, який повторює техніку ткацтва. При цьому орнамент міг бути тільки геометричним. Старовинні техніки вишивки, що побутували на території України в розглядуваний період — це різні види лічильної гладі. Пряму гладь застосовували на Полтавщині та Чернігівщині, косу — на Київщині. Особливого поширення на всьому Лівобережжі набула техніка прямої гладі («настилання», «лиштва»). Б одній композиції нерідко поєднувалося кілька вишивальних технік. На Полтавщині пряма гладь поєднувалася з ажурною технікою «вирізування», на Чернігівщині — з «виколюванням». До ажурних швів слід віднести і мережку, що була особливо поширена на Лівобережжі. Мережкою оздоблювали поділ сорочки у вигляді так званого прутика. Нею створювалися складні розшивки — «розмережування», які з'єднували різні деталі крою та розміщену на них орнаментацію (плечову вставку та рукав або станок у чернігівських сорочках).