Класифікація традиційного одягу та його етнографічні ознаки

Вивчення техніки виконання, орнаментації і колориту тканих та плетених українських  поясів важливе і разом з тим  малодосліджене питання.

Народні пояси мали велике значення в загальному композиційному вирішенні костюма. Виконуючи своє утилітарне призначення, вони істотно впливали на силует комплексу. З допомогою різних способів носіння, пов'язування, підтикання поясів вбрання набувало різних композиційних акцентів. Виразне орнаментально-коло-ристичне рішення пояса було одним із вирішальних моментів у загальній колористиці комплексу вбрання.

У особливу групу можна виділити чоловічі шкіряні пояси, які побутували в Україні майже до XX ст. і є рудиментом старослов'янських форм Такі пояси не тільки тримали поясний одяг, захищали м'язи живота, але й були місцем зберігання необхідних для повсякденного користування предметів (гаманця, кисета, топірця тощо).

На Подніпров'ї був розповсюджений шкіряний чумацький пояс — «черес» у вигляді довгого вузького замшевого мішка з пряжкою на одному кінці та ремінцем на другому. Пояс-черес побутував до другої половини XX ст. серед населення Карпат. У гірських районах ремінний пояс-черес був завширшки від 20 до 45 см, застібався трьома, п'ятьма і більше парами пряжок, прикрашався тисненням шкіри та металом

Також на Подніпров’ї побутував  і вузький шкіряний пояс — «очкур», який втягався у обшивку шароварів (очкурню) та застібався на пряжку. Такий пояс був довгим, його вільною частиною можна було ще раз опоясатися. Прикрашався шкіряний очкур металевими ґудзиками та бляшками з тонкої жерсті та латуні.

Вузькі шкіряні пояси з декількома допоміжними ремінцями та прикріпленими гаманцями побутували й на Волині та Галичині.

Пояси-череси були двох видів: прості (на защіпці) і декоровані (цифровані, хоча виконували таку ж саму функцію: щільно стягували м'язи живота під час важкої роботі). Бідні селяни носили шкіряний пояс без оздоблення з двома, трьома і чотирма мідними застібками. Череси заможних селян були орнаментовані тисненням, капелями, мідними кільцями, мали додаткові секції. В чересі чоловіки носили ножі, трубку, гроші.

3.4. Головні  убори

У комплексах українського костюма  особливе місце посідає вбрання  голови. Воно включає зачіску та способи поєднання і носіння різноманітних елементів складного комплексу головного убору і яскраво розкриває матеріальні, духовні та художні традиції українського костюма. Виконуючи, як і інші елементи костюма, природно-захисну функцію, вбрання голови вказувало на соціально-правове становище людини в суспільстві, на її місце в житті громади, на національну приналежність, на морально-етичні та релігійні уявлення, на рівень художньої культури.

Вагома роль надавалася головним уборам у традиційних ритуалах та обрядах (наприклад, розплітання та відрізання коси нареченій, а також заміна дівочого головного убору на жіночий на весіллі). Виконуючи знакові та талісманно-символічні функції, головний убір відбивав етнічні уявлення, пов'язані із стародавнім світоглядом, а також релігійними традиціями. Знакова та магічно-талісманна роль головного убору була надзвичайно важливою впродовж усього історичного розвитку українського костюма.

Зрештою, головний убір був важливим і логічним естетичним завершенням локальних комплексів українського традиційного костюма. Художньо-композиційна виразність костюма залежала від його призначення.

У стародавніх літературних джерелах головний убір українців представлений  достатньо повно. Неодноразово тема традиційних головних уборів слов'ян, в тому числі і українців, розглядалася як окрема у спеціальних дослідженнях.

Великий фактичний матеріал з описами  українського вбрання, ролі волосся та зачісок, головних уборів, способів їх носіння, пов'язування тощо зберігається у Архіві Російського географічного товариства, в рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології НАН України.

Серед цих матеріалів є детальні описи зачісок, головних уборів залежно  від віку, сімейного стану, а також  залежно від призначення костюма  — буденний, святковий, весільний, жалобний.

Значний інтерес складають речові колекції головних уборів, які зберігаються в етнографічних, історичних та краєзнавчих музеях. Велика колекція головних уборів є у Державному музеї етнографії у Санкт-Петербурзі та у Дніпропетровському краєзнавчому музеї.

У даному розділі вбрання голови розглядається в рамках локальних  комплексів, оскільки воно підсилює спільні  та специфічні етнічні ознаки, художньо-естетичну  образність українського костюма, його знаково-семантичні позначки залежно від суспільно-класового, вікового, сімейного стану людини; талісманно-захисне та ритуальне наповнення залежно від призначення костюма.

У жіночому (дівочому) костюмі українців  волосся і зачіска займають особливе місце, пов'язане з древніми етнічними традиціями і поглядами. Дівоча та жіноча зачіски завжди були суворо регламентовані, віддавна стверджуючи соціально-вікові відмінності суспільного стану жіноцтва. Найдавнішою жіночою зачіскою у східних слов'ян було розпушене волосся, розділене посередині. Звичай не прибирати волосся в коси в Україні дуже давній і належить до того періоду, коли слов'янські дівчата не заплітали волосся, а виходячи заміж, просто підбирали його.

Висновки Ф. Вовка та Г. С Маслової про те, що слов'янські дівчата ходили з розпущеним волоссям і непокритою головою, грунтуються на матеріалах стародавніх рукописів та малюнках Рігельмана. Цю думку молена підсилити и численними матеріалами початку XX ст. На багатьох знімках цього періоду дівчата у святковому вбранні з розпушеним волоссям Але для кінця XIX — початку XX ст. це явище виняткове і здебільшого воно пов'язане з весільним обрядом. У цей період найпоширенішою жіночою зачіскою є заплітання волосся у коси.

Для дівчат Лівобережжя типовим  у святкові дні було заплітання волосся  в одну косу, яка вільно звисала  на спину, а в будень — у дві, що закладалися вінком навколо голови. На Правобережжі — і в свято, і в будень заплітали волосся здебільшого у дві коси, які в свято вільно спадали на спину, а в будень — закріплювалися навколо голови. На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся також в одну велику і кілька маленьких кісок. Зафіксовані і складніші види зачісок, наприклад — у зв'язки, при якій частина волосся спереду відділяється і розділяється на прямий проділ та напускається на обидві сторони чола, утворюючи так звані начоси, кінці яких закладаються за вухами під коси. В коси вплітають кісники у вигляді вузенької яскравої стрічки, шнурка, стьожки.

З давніх-давен у східних слов'ян існував звичай: дівчині, яка виходить заміж, накидати на голову покривало. Звичай не заплітати заміжній ланці волосся  в коси на Україні також дуже давній.

Покрита жіноча голова ще у давніх слов'ян була ознакою того, що жінка  заміжня. Цей символ утвердився як морально-етичне уявлення східних слов'ян, в тому числі й українців. Ця традиція була заснована, швидше за все, на вірі в магічну, причому негативну, силу відкритого жіночого волосся. Обов'язковим покривання волосся було навіть у хаті. З непокритою головою не можна було доїти корову, йти до криниці, сідати до столу.

«Засвітити волосся», тобто ходити з непокритою головою було великим гріхом для заміжньої жінки ще наприкінці XIX і навіть на початку XX ст. За стародавніми народними уявленнями простоволоса заміжня ланка накликала недорід, хвороби та пошесті.

Зачіска жіночого волосся XIX — початку XX ст. зводилася до простого закручування його у вузол і підтикання під головний убір. Інколи жінка, не заплітаючи кіс, розділяла волосся на дві половини і, скрутивши кожну з них у джгут, намотувала Його на невелике луб'яне кільце, яке називалося кибалкою.

Стародавній жіночий убір голови на території України, залишки якого  знайдені археологами в скіфо-сарматських та слов'янських курганах, був зроблений з металевих пластин, тканини або шнурка чи дротика з нанизаними на них скляними або металевими дзвіночками, кільцями, намистинками. За матеріалами Куль-Обського кургану (скіфо-сарматський період) головний убір прикрашався невеликими та трапецієвидними або конусоподібними золотими пластинами з витиснутими на них малюнками та пробитими отворами для нашивання. За формою начільні бляшки, знайдені в с Волковиці Роменського повіту Полтавської губернії, нагадують відомі у XVIII — XIX ст. головні убори східних слов'ян — російський кокошник, деякі форми українських очіпків. Другою формою начільного убрання голови, знайденого у Чортомлицькому та інших курганах, були вінчики у вигляді золотої стрічки з отворами у верхній та боковій частинах, до яких кріпилися скроневі кільця або розетки з підвісками, що закривали вуха.

Архаїчним типом начільного головного  убору нареченої, що зберігся до початку  XX ст., є гуцульське чільце, яке складалося з прикріплених до дротика або нанизаних на ремінець вузеньких мідних пластинок, листочків, пелюсток квітів. На півдні Київщини (с Свинарка Черкаського повіту та Вербівка Звенигородського повіту) на початку XX ст. ще існував звичай робити начільні прикраси, а в Старобільському повіті Харківської губернії скроневі підвіски з зеленого качиного пір'я. У Західній Україні побутував стародавній звичай обабіч голови над вухами носити по дві невеликі «косиці» — гірлянди із штучних квітів майже в тому місці, де раніше носили скроневі прикраси.

Хоча стародавні форми в своїй  основі були такі ж, як і в XVIII—XIX ст., про що свідчать відповідні археологічні та етнографічні матеріали, все ж відбулася еволюція головних уборів, які у XIX ст. складали в Україні розмаїтий за кількістю та характером елементів комплекс. Як було сказано вище, вони разом із зачіскою виконували, крім утилітарно-захисної, соціальні, талісманно-оберегові, ритуальні, естетичні функції. Загалом же головні убори були важливою етнолокальною позначкою, вказували на етнокультурні взаємовпливи, етнічну історію та національну приналежність.

У зв'язку із значною різноманітністю  як за характером (вид, матеріал, техніка виконання, конструкція, форма, опорядження), так і за функціональним призначенням, головні убори неодноразово підпорядковувалися певній класифікації.

У працях Д. К. Зеленіна всі жіночі (дівочі) головні убори поділяються на такі типи: рушникові, чепці, шапки та дівочі вінки. К. Мошинський дає іншу порівняльно-класифікаційну схему: перев'язь — пов'язка, чільце-діадема і корона з пір'я. Г. С Маслова розподіляє дівочі головні убори на смужки тканини, обручі з твердою основною, вінці, вінки, начільники з металевими підвісками; дівочі — на рушникові, кичкоподібні, кокошники, самшури, ковпаки, шапки. Б кожному випадку в основу класифікаційного поділу головних уборів покладені різні ознаки: матеріал, форма, характер виготовлення, конструкція тощо.

Спроба знайти єдину класифікаційну основу дляя вбрання голови зроблена Я. Прилипком Він вибіляє необхідні для класифікаційного поділу ознаки різних груп головних уборів, знаходить єдину класифікаційну основу для виділення цих груп, підкреслює генетичну послідовність їх розвитку. В характеристиці дівочих та жіночих головних уборів ми виходили саме з принципів цієї класифікації.

За способом пов'язування-носіння в XIX ст. на території України можна виділити начільні вінкоподібні головні убори. Вони, в свою чергу, поділяються на вінки-шнури, вінки площинні, вінки звиті. Різним буває матеріал (стрічки, плетені шнури, шовкова тканина, пір'я птахів, штучні та живі квіти), конструкція, форма і техніка виготовлення цього виду головного убору (від тоненької стрічки до високих, складних за конструкцією вінків). Багаті різнокольорові та орнаментовані стрічки, уплітки, вінки об'єднувалися залежно від призначення, утворюючи надзвичайно складні і мальовничі композиції, які ми спостерігаємо у XIX ст.

В давнину розповсюдженим типом  вінків-шнурів були тоненькі яскраві  стрічки, які пов'язувалися навколо голови і закріплялися ззаду, стримуючи розпушене волосся. За таку стрічку, наприклад на Чернігівщині, з обох боків голови затикали штучні або живі квіти. Іноді на таку стрічку нашивали задрапіровану різнокольорову тканину, що імітувала плетений вінок (Київщина). На півдні колишньої Київської губернії Ф. Вовк зафіксував елемент дівочого головного убору — дві зшиті стьожки, мок якими вставлялося зелене закручене хвостове пір'я селезня (інколи таке пір'я опускали у розтоплений віск). Цей елемент дівочого вбрання, який за формою нагадував гуцульське чільце, пов'язувався на чолі нижче вінка з квітів.

За допомогою різнокольорових  стрічок-бинд прикрашали весь комплекс вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або до вінка на потилиці або пришиваючи до стрічки, яка пов'язувалася на шиї (Чернігівщина, лівобережна Київщина та Черкащина).

Площинне вінкоподібне вбрання голови було також характерне для різних місцевостей України. Воно відрізнялося конструкцією, виконувалося з різного матеріалу. Такий тип головного убору дівчини робився обов'язково на твердій (іноді картонній) основі, яка мала суцільну циліндричну форму або складалася з окремих колоподібних елементів (наприклад, «лопатушка» на Полтавщині). На каркасі, іноді у досить складний спосіб закріплявся і яскравий (червоний) шерстяний платок (Чернігівщина). Часом на таку тверду основу у багато рядків нашивалися вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки, частіше ж вона (основа) лише обтягувалася шовковою тканиною, а зверху прикріплювалися квіти. Цей тип головного убору, що був особливо характерний для молодої,— перехідна форма від убору дівочого до жіночого.