Острозький освітній осередок

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 13 Октября 2014 в 00:00, реферат

Краткое описание

Наприкінці XVII ст. у розвитку української духовної культури і філософської думки зокрема починається новий, ранньомодерний етап, характерною особливістю якого була відкритість переважної частини тогочасної вітчизняної інтелектуальної еліти для впливів західного Ренесансу, Реформації і контрреформації. До другої половини XVI ст. Україна була відносно ізольованим культурним світом, що утворився внаслідок взаємодії греко-візантійської православної духовності з місцевою язичницькою культурою. Витворений у такий спосіб давньоукраїнський життєвий світ зазнавав час від часу чужорідних духовних впливів, які, однак, не були настільки сильними, щоб порушити і трансформувати усталені лінії культурного успадкування. Згодом, приблизно з XVI ст., ситуація поступово змінювалася, особливо після Люблінської унії, коли Україна увійшла до складу польсько-литовської держави Речі Посполитої.

Содержание

Вступ
1.Історія створення острозької академії
1.1 Заснування Острозької академії
1.2 Назва і тип Острозької школи
1.3 Занепад і ліквідація острозької академії
2.Значення Острозького культурного осередку в історії України
Висновок
Список використаної літератури

Вложенные файлы: 1 файл

ІНДЗ студентки групи ПОБ2-13-4.0д Комар Альони.doc

— 116.50 Кб (Скачать файл)

 

2. Значення Острозького культурного  осередку в історії України

      У тисячолітній історії нашої культури важливе місце посідає волинське місто Острог, яке на зламі XVI–XVII ст. стало всеукраїнським інтелектуальним центром. Саме тут протягом 1576–1636 рр. діяла академія – перша школа вищого типу в православному регіоні Європи. Вона була й першою українською науковою установою, одним із знаних осередків європейської грецистики. Острозька друкарня прославилася своїми книжками, насамперед першим у світі виданням Біблії церковнослов'янською мовою (1581). Ренесансна архітектура Острога та околиць, іконопис, його хорове мистецтво стали зразками для всієї України.

      Значення діяльності Острозького культурно-освітнього центру в історії України важко переоцінити. Серед усіх культурно-освітніх осередків, що функціонували тоді в маєтках великих магнатів, рівнозначного з ним не було. Адже в ньому сфокусувався цілісний процес розвитку тогочасної думки на Україні. Тут, незважаючи на переважну увагу до обґрунтування православного вчення, утвердження розуміння філософії як мудрості або софійності з характерними для такого розуміння пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом, з властивим для острозьких книжників обстоюванням життєздатності традицій слов'янської писемності, розвивалися реформаційні і ренесансно-гуманістичні ідеї.

      В Острозькому центрі вперше відбулося перехрещення давньоукраїнських, візантійських і західноєвропейських традицій, незважаючи на взаємну упередженість їх представників і неминучу між ними конфронтацію за тих соціально-політичних умов.

       В Острозькому центрі створено бібліотеку, де було зібрано багато богословської і наукової світської літератури, зроблено спробу створити першу в Україні школу вищого типу і набуто цінний досвід, що допоміг Петрові Могилі та іншим діячам Києво-Могилянської академії обрати потрібний шлях дальшого розвитку української освіти й культури.

        Заснування в приватному волинському місті першої школи вищого типу було явищем закономірним. Бо найсприятливіші умови для розвитку української культури на той час склалися саме в цьому краї. Тут сильними були позиції православних феодалів (з-поміж них вийшли найбільші магнатські роди Речі Посполитої). Якраз вони мали спромогу забезпечувати різноманітні коштовні починання, зокрема у шкільництві. Активність міщанства була досить малою, що частково стало наслідком приватного характеру абсолютної більшості міст, їх мешканці, на відміну від міщан державних (королівських) міст, користувалися меншою політичною та економічною свободою і мало виявляли себе в громадському житті краю. Не надто вирізнялася й місцева церковна ієрархія, яка, як і українська Церква загалом, перебувала в той час у затяжній кризі. Ані Луцько-Острозьке, ані Володимиро-Бсрестейське єпископства не вели переду в культурному русі. Національний гніт на цих землях майже не відчувався. Нечисленні католики (переважно поляки) не могли відігравати домінуючу роль, місцева адміністрація добиралася переважно з-поміж українців, які ще займали всі ключові посади. Та й Волинь до 1569 р. входила до складу Великого князівства Литовського, відомого своєю традиційною віротсриимістю.

         Отож, внаслідок історично зумовлених обставин, на 70-і рр. XVI ст, провідною культуротворчою силою України стали волинські феодали. Саме вони найбільше були зацікавлені в існуванні у своєму регіоні школи вищого типу. Крім загальнокультурних мотивів, це стимулювалося й суто місцевими умовами. Інкорпорація «литовської» України до Польського королівства спричинила певні зміни в побуті, практиці державної служби та міських органів самоврядування. Передумовою призначень на посади, де раніше панувала українська мова, стали досконале володіння польською та латинською, загалом вищий освітньо-культурний рівень. Цього вимагало й загальнодержавне політичне життя (сеймики, з'їзди, сейми), до якого активно почали залучатися волинські феодали. Система домашнього, прицерковного чи примонастирського навчання шляхетських та міщанських дітей вже себе пережила. Натомість висилання юнаків на студії в польські, а тим більше закордонні вищі школи потребувало чималих витрат. До того ж навчання у цих закладах, як і в католицьких та протестантських школах Речі-Посполитої, часто було причиною полонізації молоді.

Академію заснував Костянтин-Василь Костяптинович Острозький (1526–1608), найбільший магнат держави, відомий меценат, нащадок самого святого Володимира. Величезні маєтності, походження, посідання впливових урядових посад давали йому змогу протягом півстоліття відігравати визначну роль у політичному житті держави. Як визнаний лідер православної опозиції у Речі-Посполитій, він брав активну участь у всіх тогочасних політично-релігійних акціях. Свідченням величезного авторитету К.-В. Острозького стало призначення його згодом патріаршим екзархом для православних Речі Посполитої. Від Вільнюса і до Александрії (єгипетської) магнат прославився своїми щедрими пожертвами на церкви, монастирі. І саме він став фундатором академії, друкарні, літературно-публіцистичного гуртка.

         Князевий вибір Острога для влаштування культурно-освітнього, видавничого і пропагандистського центру не був випадковий. Насамперед – з міркувань престижу – йому важило те, щоб розмістити академію в «домоначальпому граді», себто місті, яке дало назву його аристократичному родові. Однак вирішальними були ідеологічні мотиви: як в одному з осередків православної Луцько-Острозької єпархії, и Острозі діяв кафедральний собор (замкова Бого-явленська церква), при якому часто перебував владика зі своїм кліром; князівський двір (в Острозі та Дубно) став центром політичного життя України на зламі ХVІ-ХVІІст.

     К.-В. Острозький, за свідченням сучасника, споруджував школу «майже з королівським розмахом». Великі суми записала їй близько 1577 р. і племіннице князя, до 1573 року, формальна власниця міста, княжна Гальшка-Острозька. Вона надала на шпиталь і академию острозьку, на манастир святого Спаса 6 000 коп грошей. До речі, за її прикладом інша Гальшка, Гулевичівна, 1615 р. подарувала київському братству землю під учбовий заклад.

       В організації школи, як і всього культурно-видавничого центру в Острозі до певної міри зразком стали аналогічні приватні католицькі і протестантські осередки Речі Посполитої та престижні закордонні університети. В основу діяльності було покладено традиційне для середньовічної Європи, однак цілком незвичне для українського шкільництва, вивчення семи «вільних наук». Така програма охоплювала предмети «тривіуму» (граматика, риторика, діалектика) та «квадривіуму» (арифметика, геометрія, музика, астрономія) Проте новозаснована школа докорінно відрізнялася від західноєвропейських чи польських початкових та середніх шкіл, насамперед своїм виразно національним характером й орієнтацією на греко-візантійську культурну спадщину. Унікальність та оригінальність її виявилися і в тому, що відповідно до культурних та політично-релігійних нотреб України тут своєрідно інтерпретували гуманістичну ідею «тримовного ліцею» (тобто гебрайсько-грецько-латинського). Православний характер школи продиктував заміну івриту церковнослов'янською мовою.

          Ідею тримовної школи висунув вперше і широко популяризував у Європі Еразм Роттердамський (1467–1536). Такий навчальний заклад, де плекались би студії трьох сакральних мов, покликаний був готувати видання Біблії. Ці засади найпослідовніше втілив у життя іспанський кардинал Фраисіско Хіменес. Він заснував університет в Айкала й ініціював випуск у світ першої багатомовної Біблії (гебрайс. ькою, грецькою, латинською і халдейською мовами), т. зв. Комплютенської поліглотти (1517–1577). Гуманістичні, педагогічні та лінгвістичні аспекти роттердамівського ідеалу «тримовного виховання» найповніше були реалізовані у створеному при славнозвісному в Європі університеті бельгійського міста Лувена «Колегіум Трілінґве» (1517). Виник аналогічний колегіум і в Парижі (1530), згодом відомий як славетний «Колеж де Франс». Загалом же вивчення гебрайської та грецької мов було вельми поширеним явищем у Європі XVI ст. Проводилося воно в багатьох німецьких університетах, зреформованих на засадах, вироблених Філіпом Меланхтоном (1497–1560), у Ягеллонському університеті, католицьких та протестантських середніх школах Польського королівства. Так, після реформи в Краківському університеті 1579 р. до навчального курсу було введено ці дві мови. Однак згодом зацікавлення гебраїстикою послабилося і навчальні програми обмежились вивченням переважно латини, рідше – грецької мови й писемності.

     Що роттердамівський ліцей до певної міри став за прообраз школи в Острозі, видно з аналізу книжок, які передували тут виходові у світ першої Біблії церковнослов'янською мовою (Острог, 1581). Заснування академії йшло паралельно й у взаємозв'язку з підготуванням такого фундаментального, як на всі часи, видання; було покликане стимулювати біблійні студії, причому не тільки філологічні, а й богословські.

       Незважаючи на те, що під впливом великою мірою зовнішніх чинників процес переходу до ментальності Нового часу в Україні кінця XVI ст. помітно інтенсифікувався, він все ж таки відбувався доволі повільно. Причиною цього була особлива стійкість києво-руських та візантійських традицій. До того ж все нове, що виникало, що створювалося самими ж Острозькими книжниками, усвідомлювалося ними не як новація, а як повернення до предковічних духовних цінностей, що з їхньої точки зору було ознакою життєздатності згадуваних традицій і відповідно неспроможності всього того, що було привнесено західною думкою або суголосною з нею. Так, наявні у творах острозьких книжників реформаційні ідеї всеснященства і спасіння особистою вірою витлумачувалися як одвічно притаманні ранньохристиянській і києво-руській традиціям. Таким чином, становлення нового етапу розвитку української думки, пов'язаного з формуванням реформаційних і гуманістичних ідей наприкінці XVI – на початку XVII ст., здійснювалося на ґрунті діалогу з традицією у формі повернення до неї на новому рівні історичного розвитку. Як вже зазначалося, в умонастроях і творчості книжників Острозького осередку переважали києво-руська і грекофільська орієнтації. Грекофільська орієнтація підсилювалася духовними здобутками другого південнослов'янського впливу. Відповідно до настанов південнослов'янської книжкової реформи в Острозі чітко розмежували церковну і народну мову, високо оцінюючи справу Кирила і Мефодія, обстоювали життєздатність слов'янської писемності; всупереч католицьким і реформаційним тенденціям піднімали авторитет слов'янської мови як «саященної» мови Православної Церкви. Наслідком цього було видання слов'янською мовою в 1581 р. Острозької Біблії, доповнення Острозького видання «Азбуки» грецькими; текстами для читання і твором болгарського письменника Х ст. Чорноризця Храбра «О письменех», переписування, перекладання і редагування візантійських і давньо-українських пам'яток. Водночас за цими зовнішніми проявами; традицій другого південнослов'янського впливу проглядається його світоглядне підґрунтя, а саме властиві Тирновській школі ісихастські тенденції. Ці тенденції, поширені в Україні з XIV ст., разом з творами Каппадокійців та Псевдо-Діонісія Ареопагіта, активно використовувалися Острозькими книжниками для обстоювання власної позиції в полеміці з католиками та протестантами, були суголосні з їх розумінням філософії як мудрості або софійності, з їх пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Про це свідчать твори Герасима Смотрицького, Іова Княгиницького, Івана Вишенського.

       У творчості цих книжників проглядається тісний зв'язок між обґрунтуванням необхідності збереження і розвитку старослов'янської мови, вимогою абсолютної точності перекладів з грецької мови на старослов'янську священних і богослужбових книг та ідеями ісихазму. До речі, в основу реформи Євтимія Тирновського було покладено деякі погляди Григорія Синаїта і Григорія Палами. Свою роль тут відіграла віра в чудодійну силу старослов'янської мови. Ця віра традиційно пов'язувалася з осмисленням ролі слова в культурі Київської Русі. Тогочасна українська культура характеризувалася уявленням про світ як про книгу, створену надсвітовим творчим началом з допомогою Слова, і про людину, «словесна» частина душі якої вважалася причетною до вічного буття. Божественна істина мислилася «сокровенною» в слові, передусім у священних текстах, що сприймалися українським книжником через створену Кирилом і Мефодієм старослов'янську писемність, яка мала для нього сакральний сенс. Тому осягнення цієї істини в процесі здобуття навичок розрізняти численні відтінки значень слів, проникнення у їх приховану духовну сутність уявлялось одночасно і процесом становлення людини як особистості, її самостворення. Ці ідеї отримали свій дальший розвиток у період другого південнослов'янського впливу, а також в Острозькому осередку. Інтерес до них не згасав у зв'язку із загостренням уваги до проблеми «внутрішньої» людини і прагненням довести життєздатність русько-візантійських духовних цінностей.

          Не менш важливе значення для процесу духовного становлення людини тогочасні українські книжники надавали самопізнанню. Так, на думку Івана Вишенського, завдяки самопізнанню людина стає здатною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт з вищим буттям. Внаслідок цього осяяний небесним світлом людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється з «ветхої», прив'язаної до земних бажань і пристрастей, на «нову» духовну людину. Свої думки про необхідність такого приготування – через духовні подвиги – до читання священних текстів Іван Вишенський супроводжує відповідними покликами на авторитетного для нього ісихаста Григорія Синаїта. Аналогічні рекомендації читати Святе Письмо дає у своїй передмові до Острозької Біблії Герасим Смотрицький.

          Уявлення про те, що осягнення істини можливе через самопізнання, ґрунтувалося на переконаності в нерозривному зв'язку між розумом окремої людини і космічним Розумом – Богом, у безпосередньому контакті людського мислення і буття, що в остаточному підсумку гарантувало істинність пізнання. Отже, самопізнання, на думку острозьких книжників, створювало передумови для проникнення людини в приховану сутність священних текстів, а осягнення божественного слова було умовою її духовного перевтілення, її становлення як особистості. Тому особливе значення вони надавали саме старослов'янській мові як мові, через яку їх предки пізнали істину Святого письма, розвинули самобутню культуру Київської Русі, мові, яку вони вважали сакральною. Виняткову вагу, як зазначалося, мала містична віра в силу цієї мови. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. поступово набирала сили також і тенденція витіснення старослов'янської мови книжною українською з характерним для неї багатством народних слів і виразів. Це простежується у творах Герасима Смотрицького, Клірика Острозького, Христофора Філалета та інших острозьких книжників і навіть такого оборонця старослов'янської мови, як Іван Вишенський. Видану 1619 р. «Граматику» Мелетія Смотрицького вже не можна назвати граматикою старослов'янської мови. Вона була граматикою радше слов'яноруської мови, тобто чогось середнього між старослов'янською і народною українською мовою. Згодом українські письменники поступово культивували слов'яноруську мову й народному напрямку.

         Водночас під потужним тиском Контрреформації, яка принесла загрозу поглинання української культури високорозвиненим Заходом, думка острозьких діячів активно працювала в напрямку пошуку гідної відповіді латинському Заходові, максимально використовувала потенціал русько-візантійської традиції, запозичувала придатні для неї іншокультурні елементи духовного життя. Отож, так би мовити, зсередини формувався комплекс реформаційних і ренесансно-гуманістичних ідей, незважаючи на деклароване острозькими діячами неприйняття Реформації і західної вченості. При цьому слід зазначити, що формування ідей, зокрема ренесансного гуманізму, відбувалося в Україні в епоху поширення Бароко. Це сприяло синтезові старої русько-візантійської традиції й елементів Західного Відродження, яке прийшло до нас в бароковому забарвленні і спричинилося до самобутніх виявів цього явища в українській культурі. Адже Бароко, сформувавши цілісну єдність Ренесансу і середньовіччя, з характерним для нього поєднанням релігійного і світського компонентів органічно вписувалося в контекст духовної культури України з властивою їй на той час перевагою релігійної сфери: за влучним висловом Д. Чижевського, «прийнялося як нова рослина на плодючому грунті».

Информация о работе Острозький освітній осередок