Острозький освітній осередок

          Виникненню ідей, суголосних з реформаційними, в середовищі людей, які ототожнювали себе з ортодоксальним православ'ям, великою мірою сприяла певна подібність структури Православної та Протестантської Церков (мала дистанція між кліром і віруючими, дозвіл на одруження духівництва, фактична автономність національних церков, зверхність авторитету соборів над авторитетом патріарха, допущення богослуження національними мовами). Важливе значення мала також певна спорідненість морального устрою, способу мислення діячів Реформації і тогочасної української Церкви. Спільною для цих різних течій християнства була наявність у їх вченнях характерної внутрішньої притягальної сили, джерелом якої був їх глибоко особистісний характер з властивим їм спрямуванням віруючих на пошук сенсу життя, на особисте переживання і внутрішнє осмислення біблійних істин задля знаходження шляху власного спасіння. Комплекс ідей, суголосних з реформаційними, можна знайти у творчості Г. Смотрицького, Клірика Острозького, Івана Вишенського. Проте найпослідовніше вони викладені в «Апокрисисі» Христофора Філалета.

       Так, у контекст реформаційної ідеології вписується наголошування острозьких книжників на ранньохристиянській ідеї протиставлення Бога і світу, Бога і людини. Метою формування такого підходу до цієї проблеми – як для західних реформаторів, так і для українських культурних діячів – був розрив встановленого на підставі теологічного переосмислення церковними ідеологами античних філософських систем сутнісного зв'язку, «сумірності» Бога і Церкви або Бога та ієрархії, Бога і земного соціального порядку; тобто необхідність показати Бога альтернативою, а не вершиною цього порядку і в такий спосіб покласти край пануванню Католицької Церкви на Заході, а на українських землях – панівному становищу православної ієрархії в суспільстві, її спробам зміцнити свою владу завдяки союзу з Католицькою Церквою. Ця ідея була поширена в українській книжності й раніше, і така її популярність великою мірою спричинювалася шляхом розвитку християнства в Україні: від панівної Церкви часів Київської Русі до гнобленої та упослідженої за Речі Посполитій. Отже, акцентуація ідеї протиставлення Бога і світу привела острозьких книжників до заперечення авторитету церковної ієрархії (однак не Церкви і церковної догми, як на Заході), до демократизації Церкви і до ідеї спасіння особистою вірою.

         Острозьким діячам було притаманне ствердження високої цінності «внутрішньої» людини, її онтологічної значущості. Адже «внутрішня» людина уявлялася їм надіндивідуальною, радше вона могла стати такою внаслідок розкриття в людській душі Божої благодаті, відшукання в собі божественної істини. Пошук цієї істини здійснювався, як зазначалося, через самопізнання, яке ототожнювалося з богопізнанням, і відбувалося воно не з допомогою теоретичної рефлексії, а на шляху містичного єднання з Богом, через «життя в істині». При цьому, на відміну від західних реформаторів, які вважали, що пізнання Бога можна досягти тільки через даровану Богом благодать, безвідносно до зусиль індивіду, острозькі книжники були переконані, що перетворення людини із «зовнішньої» у «внутрішню» можливе лише через цілеспрямовану людську діяльність, у тому й суспільну.

       Логічним наслідком послідовно проведеної ідеї протиставлення Бога і світу, Бога і людини, наявної у творах острозьких книжників, як і в західних реформаторів, було уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження її пізнавальних здібностей. І хоч вихідні можливості розкриття для себе божественної істини для всіх людей однакові, проте ступінь досягнутого успіху, на думку острозьких книжників, залежить від щирості, наполегливості, волі і зусиль кожного зокрема.

          Автор «Апокрисису» стверджує право світських людей на суд над кліриками різних рангів – аж до владик і митрополитів, а також право на усунення з посад тих ієрархів, які не виправдали надій, покладених на них громадою.

            Виходячи з вимоги спасіння особистою вірою, Христофор Філалет обґрунтовує ідею свободи совісті, право людини на свою віру і Церкву. Подібно до західних реформаторів, він висловлює думку про право і обов'язок Церкви – а, отже, і народу та кожного його представника, оскільки Церкву розуміли як добровільний союз віруючих – втручатися в різні сфери життя й у постанови та дії влади, задля усунення того ладу чи тих постанов, що не відповідають закону Божому і не узгоджуються з внутрішніми моральними принципами віруючих. Так, вважає Христофор Філалет, така неоднорідна за національним складом і віросповідними традиціями і держава, як Річ Посполита, повинна гарантувати права і свободи кожного з народів, що її населяють. Адже, проводячи дискримінаційну політику щодо того чи іншого народу, вона виступає порушником «закону Божого». А це дає підстави і зобов'язує підданих у приступній формі боротися проти несправедливості, позаяк цього вимагає їх совість, принципи «істинного» способу життя.

Таким чином, у межах формування в Острозі реформаційних ідей відбувалося становлення ідеології визвольного руху в Україні, в надрах теологічного світогляду з ідеї всесвященства, контролю і виборності ієрархів, відкритого обговорення питань віри та участі всіх у їх вирішенні, тобто з ідеї демократизації Церкви поступово викристалізовувалися ранньобуржуазні політичні принципи, а з проголошуваної свободи совісті виник принцип інтелектуальної і моральної автономії особистості, усвідомлювалися такі її ознаки, як вроджена рівність, свобода виявлення своєї волі, висловлювань, свобода боротьби за свої переконання і права.

         Ренесансно-гуманістичні ідеї, наявні в поетичній творчості острозьких книжників, виникли на ґрунті старої православної традиції і під певним впливом реформаційних віянь. Це спричинилося до формування деяких особливостей цього явища української культури. Однією з цих особливостей було те, що острозькі книжники спиралися на середньовічний неоплатонізм, який, однак, вже слугував їм для обґрунтування індивідуальної людини в усьому її стихійному самоствердженнні, творчій могутності. Цей ареопаґітський неоплатонізм в його українській рецепції вказував різні шляхи для влаштування земного життя і різні можливості спасіння: або за допомогою занурення в «океан» божественного світла, як в Івана Вишенського, або через активну діяльність у суспільстві. Отож засвоєний в Острозі неоплатонізм набував ознак ренесансного антропоцентризму. У зв'язку з цим у творчості острозьких поетів спостерігається зміщення акцентів в уявленні про істинний спосіб життя. Перевага надається не подвижницьким діянням ченця, а добрим справам, здійснюваним у земному житті талановитою діяльною творчою особистістю – державним діячем, книжником, поетом, воєначальником. На відміну від західних гуманістів, не надаючи особливого значення красі людського тіла, вони скеровують увагу на духовну красу людини, в дусі барокової культури наголошують на прагненні людини до духовної досконалості, наполягають на тому, що її земне самоствердження здійснюється не через досягнення певних егоїстичних цілей, а через здобуття високого рівня духовності і служіння суспільному благу. Таке служіння вони розуміють як боротьбу за права свого народу, внесок у розвиток української культури, обстоювання своїх національних традицій, святинь і віри від зовнішніх зазіхань. У цьому, як нам здається, виявилася така специфічна риса тогочасного українського світогляду, як «соборність», тобто розуміння себе як частини певного колективу, народу, як ланки в довгому ланцюгу поколінь і надання пріоритету інтересам цілості. За таких умов індивідуальне самоствердження людини має здійснюватися насамперед через служіння загальному добру. Виникнувши ще за часів Київської Русі, ідея «соборності» набула наприкінці XVI – на початку XVII ст. ренесансного звучання. Про це свідчить зміст панегіричної поезії, присвят на книгах меценатам.

          Як відомо, домінантою гуманістичного світогляду була ідея людини. Цінність людини визначалася не походженням чи багатством, а особистою доброчесністю, благородством, фізичною і моральною довершеністю, реалізацією творчих можливостей. Піднесення ролі індивідуальних рис людини, властиве ранньогуманістичному періодові розвитку духовної культури в Україні, знайшло своє продовження у творчості острозьких літераторів. У ній значне місце відводилося уславленню поодиноких осіб та їх вчинків, зокрема тих магнатів і суспільних діячів, які прагнули об'єднатися з міським населенням та дрібною шляхтою для захисту національної культури та інтересів свого народу, обстоювання «збройною і оружною рукою» народного буття, його мови та віри.

            Дуже багато віршів було написано на герб засновника Острозького центру – князя Костянтина Острозького. Авторами присвятних віршів на герб цього магната були Дем'ян Наливайко і Кипріян, вірші якого на герб князя було вміщено на звороті заголовного листа поеми С. Пекаліда «Про Острозьку війну…». Просвітницьку діяльність Костянтина Острозького також прославляє Герасим Смогрицький у вірші на герб князя, а також у вірші, що був уміщений після передмови до Біблії.

             Не уникав писання панегіричної поезії й Андрій Римша. Відомі, зокрема, його вірш на герб литовського канцлера Євстафія Воловича, вміщений у збірнику Мамоничів (1585), та «Зпиграмма» на герб канцлера Лева Сапіги, вміщена у виданні Литовського статуту 1588 р. Жанр панегіричної поезії, започаткований острозькими книжниками, розвиватися далі й після занепаду Острозького центру. До його найкращих зразків належать «Вірші на жалостньїй погреб П. Сагайдачного» Касіяна Саковича, а також вірші, присвячені Петрові Могилі.

           В поезії острозьких книжників висловлюється гуманістична ідея, згідно з якою одним з найгідніших засобів виявлення своєї внутрішньої божественної суті та любові до Творця для людини є здійснення високого земного призначення, максимальна реалізація її творчого потенціалу, здобуття прижиттєвої слави протягом відведеного їй на життя відрізку часу з метою отримати земне безсмертя завдяки вдячній пам'яті нащадків, а також заслужити потойбічне спасіння.

         Не менш важливе значення мала і трансформована на українському ґрунті ренесансна ідея доброчесності, в якій сфокусована ренесансно-гуманістична моральна філософія. Адже доброчесність передбачала життя згідно з природою, що в розумінні острозьких книжників означало згідно з «внутрішньою», духовною природою, згідно з пережитими кожною людиною й інтернаціоналізованими християнськими моральними принципами. Це означало також, за переконанням острозьких книжників, вміння приборкувати пристрасті, підпорядковуючи їх велінням «духовного» розуму. В поняття доброчесності входили такі риси, як цілісність характеру, прагнення здобути особисту славу, мужність, талант, активна діяльність, спрямована на досягнення визначних цілей (добро рідного краю, захист вітчизни від ворогів, розвиток національної культури, освіти, збереження віри предків тощо). Так, у вірші «На герб князів Острозьких» Герасим Смотрицький прославляє військові подвиги князя, який, не шкодуючи сил, у разі потреби відважно захищав державу від ворожих нападів.

         Однак виявлення своєї доброчесності можливе не лише на шляху здобуття військової слави. Набагато вищою метою, на досягнення якої повинна спрямовуватися енергія державного мужа такого рівня, як князь Острозький, є, на думку Герасима Смотрицького, просвітницька діяльність, піклування про збереження вітчизняних духовних традицій, обстоювання релігійних і національних прав свого народу. У вірші «До читателя» Г. Смотрицький порівнює князя з такими видатними діячами давньоукраїнської історії, як Володимир Святославич, Ярослав Мудрий, Володимир Великий.

      Свідченням наявності елементів ренесансного гуманізму у світогляді острозьких книжників були їх уявлення про ролі письменника в суспільстві, висока оцінка його праці, яка також вважалася одним із засобів виявлення доброчесності. Адже лише завдяки їй нащадки зможуть познайомитися зі своєю історією, своїми предками, саме завдяки праці поета або письменника для майбутніх поколінь уможливлюється розуміння тієї або іншої історичної епохи, створення образів її видатних представників. Тому невідомий автор «Ляменту», поеми, написаної після острозької трагедії 1636 р., що поклала край існуванню Острозького осередку, прославляючи працю письменника, порівнює її з подвигом воїна.

       Своєю поетичною творчістю острозькі книжники зробили важливий внесок у розробку нової метричної системи. Він полягав у поступовій заміні силабічного віршування вільним нерівноскладовим розміром, що виник під впливом рухомого наголосу, властивого українській народній мові. Цей синтез елементів старої і нової культур, старої і народної метричної систем був основою, на якій виникла оригінальна форма українських народних дум. Поетична творчість острозьких книжників свідчить про їх глибоку закоріненість у стару традицію. Але, використовуючи давньоукраїнську духовну спадщину як знаряддя для пізнання своєї епохи, вони вже відчували віддаль між своїм і давно минулим часом, творили новий культурний ідеал.

Дуже цікавою, бо дає змогу простежити розвиток ренесансно-гуманістичних ідей в Острозі, є творчість придворного поета князя Острозького Снмона Пекаліда – типового представника західного Ренесансу. У своїй поемі «De bello Ostrogiano», присвяченій темі конфлікту (1593) князя та його сина Януша з селянсько-козацьким військом Криштофа Косинського, Пекалід розвиває ідеї гуманістичного антропоцентризму з характерним для нього уявленням про величезну творчу силу індивідуальності, стверджує гармонію земного і небесного світів, тілесного і духовного начал, виходячи з переконання про сутнісну причетність земного до божественного, зображає природу джерелом краси й естетичної насолоди. Йому чужий погляд на історію як на результат Божого провидіння. В дусі ренесансного гуманізму він розуміє історію як наслідок діянь видатних особистостей і вивчає минуле (зокрема Русі), щоб знайти матеріал для обґрунтування своєї соціально-політичної позиції. Так, як прихильник зміцнення шляхетської республіки Речі Посполитої, він посилається на стародавні свідчення об'єднання Литви з Руссю, прикликання до влади у Литві руських князів, він акцентує увагу на мирі, згоді і взаєморозумінні між народами, закликає до релігійної толерантності в добу конфесійних конфліктів. Характерною ознакою творчості Пекаліда було визнання парадигматичної цінності античної спадщини.

     Пекаліду властива більш раціоналістична і натуралістична концепція людини, як порівняти, скажімо, з уявленнями Г. Смотрицького та його однодумців. Де в чому можна спостерігати точки зіткнення у їх концепціях, хоча в цілому їх погляди на цю проблему розходяться. Як для Пекаліда, так і для Смотрицького призначенням людини, кінцевою метою її життя є здобуття потойбічного спасіння. Спасіння, на їх думку, досягається через доброчесність, а вона набувається шляхом активного земного самоствердження в різних сферах людської діяльності. Але якщо в Пекаліда це самоствердження передбачає всебічний гармонійний розвиток людини, її духу і тіла, націлює її на досягнення повноти життя і самовияву, то в Смотрицького метою земного самоствердження є духовне оновлення людини через пізнання своєї внутрішньої божественної сутності, настанова на приборкування почуттів і земних пристрастей, переважна увага до вдосконалення інтуїтивного, духовного, розуму й обмеження розвитку «тілесного», дискурсивного, розуму, націленість на захист віри предків.

        Виходячи з ренесансно-гуманістичної концепції держави, Пекалід, як видно з контексту його поеми, розглядає державу як очолювану королем природну організацію людей, що складається з різних станів, кожний з яких посідає відповідне йому місце у соціально-політичній ієрархії. Король уявлявся символом державної єдності, запорукою її внутрішнього спокою і зовнішної безпеки, тобто королівську владу гуманісти визнавали за найвищу політичну цінність, позаяк вона була втіленням національної і державної єдності. Питання єдності було особливо актуальним для Речі Посполитої кінця XVI – початку XVII ст., коли в умовах поширення республіканських традицій і свобод, здобутих собі шляхтою, виникла реальна загроза ослаблення держави.

    З огляду на це будь-які соціальні потрясіння або національні чи конфесійні конфлікти були гідні суворого осуду та придушення, адже вони, на думку діячів Відродження, зазіхали на природний порядок, порушували мир і спокій. Разом з тим розкриття своєї істинної суті людина досягає через здійснення земного призначення, шляхом реалізації своїх творчих можливостей, тобто через служіння самій собі, а відтак і державі або загальному суспільному добру. З цієї причини князя Острозького, а також інших, виведених у творі Пекаліда магнатів, зокрема сина князя, Януша, прославляє поет за воєнні подвиги,державну мудрість, яка виявлялася, за переконанням автора поеми, як в керуванні своїми численними володіннями, ліквідації соціальних конфліктів, так і у вірній службі монархові й пошані до нього. Що ж до гетьмана реєстрового козацтва Криштофа Косинського, козаків і селян, то Пекалід, виходячи зі своєї концепції держави, засуджує їх як винуватців соціальних потрясінь і порушників порядку в державі, хоча й віддає належне їх мужності, сміливості, вмінню здобувати перемогу. Історико-культурний ідеал Пекаліда – антична вченість – спричинився до його переконаності в необхідності засвоєння класичних мов, античної духовної спадщини, вивчення вільних наук.