Шпаргалка по "Истории"

38. Велика Британія на завершальному етапі Другої світової війни: 1944-1945 рр.

В Англії з другої половини 1944 р. почався спад. Крім браку сировини і напруженого становища на ринку праці, давала про себе знати і політика монополій, які, бачачи наближення кінця війни в Європі, будували власні плани на повоєнний період, не рахуючись з інтересами держави.

Виробництво вугілля, досягнувши в 1943 р. 202,1 млн.т, скоротилося в 1944 р. до 195,9 млн.т, а в 1945 р. - до 185,7 млн.т, виплавка чавуну знизилася з 7300000 . т в 1943 р. до 6,8 млн.т у 1944 р. Скоротилася і виробництво сталі: 1943 р. - 13,2 млн.т, 1944 р. - 12,3 млн.т, 1945 р. - 12 млн . т.

Різко зменшилося виробництво  верстатів: у 1944 р. їх було вироблено  на 17 тис. менше, ніж у 1943 р.

Згортати будівництво. Замість 8193 нових будівель, збудованих в 1944 р., в 1945 р. було побудовано лише 2958 нових будівель. Майже вичерпався одне з найважливіших джерел припливу капіталів в Англію - експортна торгівля. Англія виявилася у великій фінансово-економічної та політичної залежності від Сполучених Штатів Америки. На відміну від Сполучених Штатів рівень життя населення Англії знизився.

Під час війни в Англії діяв парламент, обраний у 1935 р., в якому більшість належала консерваторам. Багато місцевих лейбористські організації висловлювали гостре невдоволення виборчим перемир'ям, укладеним на початку війни між Консервативної, Лейбористської і Ліберальної партіями. Питання про вибори став одним з головних пунктів порядку денного конференції Лейбористської партії, яка зібралася в грудні 1944 р. На розгляд делегатів цієї конференції виконком партії вніс маніфест «Лейбористська партія і загальні вибори», який був відповіддю на пропозицію Черчілля зберегти в країні коаліційний уряд ще на чотири роки для спільного здійснення повоєнної реконструкції. У маніфесті відкидалося збереження коаліції після досягнення перемоги і висувалася вимога самостійних дій усіх партій.

39. Внутрішня та зовнішня політика лейбористських урядів: 1945-1951 рр.

Велика Британія постраждала  під час Другої світової війни  порівняно менше, ніж інші європейські  країни. Друга світова війна, хоч  і була переможною для Великої  Британії, однак вона призвела до реального послаблення її економічних і політичних позицій на світовій арені.

Відразу ж після всенародного тріумфального відзначення перемоги над нацистською Німеччиною в  коаліційному уряді Вінстона Черчілля виявилися досі приховані суперечності між лейбористами, які наполягали на швидкому проведенні глибоких соціально-економічних перетворень, і консерваторами, котрі до таких радикальних змін не були готові. І одні, й другі прагнули провести вибори до парламенту ще до завершення війни на Далекому Сході, сподіваючись використати переможні настрої британців. Проведення виборів тим більше було на часі, що повноваження Палати громад, обраної ще 1935 р., давно минули і, зважаючи на умови воєнного часу, були законодавчим шляхом продовжені.

Парламентські вибори було призначено на липень 1945 р. В основу виборчої кампанії консерватори поставили тези, які прославляли особу В. Черчілля, як державного діяча, що організував перемогу і якому необхідно було довірити завдання "завершити справу". У програмному документі партії "Декларація про політику містера В. Черчілля" йшлося про необхідність підтримки вільного підприємництва, багатообіцяючі заходи у сфері житлового будівництва, стабілізацію фінансової системи. Зовнішньополітичні плани зводилися до тісної співпраці з США, й одночасно збереження союзних відносин із СРСР, згідно з договорами й угодами, підписаними під час війни.

Підсумки виборів виявилися  дещо несподіваними: лейбористи не тільки перемогли, але й уперше отримали абсолютну більшість у Палаті громад - 393 мандати проти 213 у консерваторів та їхніх союзників - Ольстерських юніоністів. Ліберальна партія здобула дише 12 мандатів, 14 - незалежні політики, а 8 розподілили представники дрібніших партій (у т. ч. два комуністи). Результати виборів стали віддзеркаленням полівіння настроїв британського суспільства, яке відбулося в період війни. Широкі верстви громадян прагнули у соціально-економічному житті корінних змін, що їх декларувала Лейбористська партія. Внаслідок виборів було сформовано третій лейбористський уряд, який очолив лідер партії з 1935 р. Клемент Еттлі.

23 лютого 1950 р. лейбористи  перемогли на виборах, хоча й втратили 78 депутатських місць. Консерватори збільшили своє представництво на 85 мандатів. Новостворений четвертий лейбористський уряд, очолюваний К. Еттлі, спирався на незначну більшість у Палаті громад. Він протримався при владі майже півтора року, при цьому якихось суттєвих змін у політичний курс йому внести не вдалося.

У зовнішній політиці лейбористи продовжували курс попереднього коаліційного уряду В. Черчілля, що базувався на тісній співпраці Зі США. Незмінність зовнішньої політики Великої Британії була зумовлена наслідками Другої світової війни, зокрема новим співвідношенням сил на міжнародній арені і загостренням суперечностей між двома наддержавами - США та СРСР, які спричинили розкол світу на два протилежні табори. Фінансова залежність від Волл-Стріт, загроза радянської експансії для країн Європи та Азії прирікали Велику Британію на військово-політичний союз із Сполученими Штатами, які в нових повоєнних умовах залишалися її природнім союзником. Фактично лейбористський уряд у своїй зовнішній політиці реалізовував теоретичні положення, які були розроблені Черчілль та Ентоні Іден. Опрацьована ними концепція зовнішньої політики пристосовувала глобальні претензії Великої Британії до реалій повоєнного світу. Британська зовнішня політика, згідно з цією концепцією, повинна була базуватися у межах трьох основних "кіл відповідальності": атлантичної співпраці, британської співдружності і об'єднаної Європи.

Лейбористський уряд на перших порах підтримав ініціативу європейської інтеграції. У лютому 1947 р. Велика Британія виступила організатором  руху за об'єднання країн Європи в економічний і політичний союз. У липні 1947 р. Велика Британія взяла участь у нараді в Парижі шістнадцяти західноєвропейських держав, що приєдналися до "плану Маршалла", на якій було створено Комітет європейської організації економічної співпраці. Навесні 1948 р. Велика Британія (разом із Францією, Бельгією, Нідерландами і Люксембургом) стала ініціаторкою підписання Брюссельського пакту про створення згаданими п'ятьма державами Західного союзу. Формально завданням цього першого післявоєнного військово-політичного блоку в Західній Європі мала стати спільна протидія "в разі поновлення Німеччиною політики агресії", фактично ж справжня його мета полягала в готовності протистояти можливій радянській агресії супроти Західної Європи, У 1949 р. Велика Британія в числі десяти західноєвропейських країн виявила ініціативу щодо створення Ради Європи - регіональної міжнародної організації, метою діяльності якої став захист прав людини, парламентської демократії, узгодження політики держав-членів у соціальній і правовій сферах, у галузі культури.

У 1948 р. надано незалежність Цейлону та Бірмі. В африканських володіннях Великої Британії - Золотому Березі, у Північній і Південній Родезії спалахнули міжетнічні конфлікти. В Південно-Африканському Союзі в результаті виборів 1948 р. до влади прийшла Націоналістична партія, яка жорстко проводила політику апартеїду - расового гноблення корінного населення. Таку політику у Лондоні не схвалювали і вона стала додатковою проблемою для британського уряду.

Відчутного удару міжнародному престижу Великої Британії завдали  події в Палестині - британській підмандатній території. Провалом завершилися спроби Великої Британії організувати економічну блокаду Ірану після прийняття його урядом у 1951 р. рішення про націоналізацію нафтової промисловості, яку в основному контролювала британська компанія. З Іраном було розірвано дипломатичні відносини, до його берегів направлено британські військові кораблі. Уряд США не підтримав різких дій свого союзника, вважаючи їх неадекватними, і на подальші кроки, спрямовані проти Ірану, британці не зважилися.

Внутрішні труднощі, особливо напружене фінансове становище, дошкульні зовнішньополітичні провали викликали гостру дискусію всередині Лейбористської партії. В ній посилилося ліве крило, яке очолив міністр праці Ернест Бевін. Ліві лейбористи піддавали різкій критиці політику уряду.

40. Велика Британія в період правління консерваторів: 1951-1964 рр.

На виборах у жовтні 1951 р. консерватори отримали абсолютну  більшість депутатських місць. Новий  консервативний уряд очолив 77-річний В. Черчілль. Незмінне перебування консерваторів при владі тривало до 1964 р. Крім В. Черчілля, консервативні уряди послідовно очолювали Ентон Іден (1955 - 1957), Гарольд Макміллан (1957 -1963), Александр Дуглас Гюм (1963 - 1964).

У зовнішній політиці уряд В. Черчілля продовжував утілювати  розроблені ним та Е. Іденом теоретичні положення концепції "трьох кіл відповідальності". Однак, послідовно відстоюючи політичну єдність атлантичного співробітництва, консервативний уряд був змушений ще більщою мірою ніж його попередники - лейбористи, перенести акценти з європейських справ на збереження і реформування Британської співдружності, в якій у 50-х - на початку 60-х рр. виникла загроза повного розпаду. З метою збереження своїх економічних та політичних позицій на широких просторах Співдружності уряд намагався уникати прямого збройного втручання, здебільшого вдаючись до дипломатичного маневрування та проведення реформ у "дусі часу". Спеціально скликана 1952 р. конференція прем'єр-міністрів країн Співдружності закріпила рішення про зміну назви імперії, легалізувала поняття "громадянин Співдружності", визначила статус британського монарха як "голови Співдружності". Новий титул було присвоєно королеві Єлизаветі II, яка того року зійшла на престол. Прагнучи зміцнити свій вплив у країнах "третього світу", уряд В. Черчілля підтримував на Далекому Сході процеси мирного врегулювання корейського конфлікту (1953) та індокитайської проблеми (1954).

В європейській політиці уряд В. Черчілля особливу увагу звертав  на зміцнення оборони країн Заходу і створення політичного та військового союзу західноєвропейських країн. Велика Британія підтримала у 1952 р. пропозицію США про скасування окупаційного статусу ФРН. У 1954 р. британський уряд разом із США та іншими союзниками підписав Паризькі угоди, на основі яких ФРН у травні 1955 р. вступила у НАТО.

Після урочистого відзначення  свого 80-річчя В. Черчілль подав у  відставку. Уряд очолив Ентоні Іден, який несподівано оголосив про достроковий  розпуск парламенту і призначив  нові вибори. Вони відбулися у квітні 1955 р. і принесли впевнену перемогу консерваторам.

Е. Іден не мав наміру змінювати внутрішню політику, проте, враховуючи миролюбні заяви нового керівництва СРСР, що прийшло до влади після смерті Й. Сталіна (1953), він вирішив активізувати зовнішньополітичну діяльність із метою зміцнення безпеки і престижу країни. Е.Іден виступив з ініціативою проведення переговорів між СРСР і країнами Заходу щодо нагальних проблем міжнародних відносин: виведення військ із чужих територій, возз'єднання Німеччини, скорочення всіх видів озброєнь. Завдяки такій ініціативі Е.Їдена в Женеві у липні 1955 р. відбулася перша в повоєнний період зустріч глав урядів США, СРСР, Великої Британії і Франції. Хоча підсумки цієї конференції звелися до декларативних заяв про наміри продовжувати переговори і покращити економічні та культурні зв'язки, це був перший крок у напрямку розрядки міжнародного напруження. У квітні 1956 р. Велику Британію вперше відвідали керівники СРСР - перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов і глава уряду М. Булганін, що спричинилося до пожвавлення відносин між обома країнами.

З іншого боку, в 1955 р. під  безпосереднім керівництвом британського уряду на Близькому та Середньому Сході було утворено новий військово-політичний блок - Багдадський пакт, до якого, крім Великої Британії, увійшли Туреччина, Ірак, Іран та Пакистан. Згідно з планами Е. їдена, до пакту мали приєднатися також Йорданія і Єгипет. Створення такого проанглійського пакту в районі традиційної британської присутності повинно було зміцнити позиції Великої Британії в регіоні, зокрема посилити її контроль за Суецьким каналом. Однак сподівання на приєднання до Багдадського пакту Йорданії та Єгипту виявилися марними, що стало явним провалом британських планів на Близькому Сході. Більше того, у липні 1956 р. Єгипет оголосив про націоналізацію Суецького каналу.

Із 1957 р. у діях уряду  стали очевидними два пріоритети: виконання широкого комплексу соціальних програм і різке підвищення вартості державних цінних паперів із метою  збільшення рівня банківських відсотків  і поповнення державної скарбниці. Зниження процентної ставки в поєднанні з активною соціальною політикою викликали наприкінці 50-х і на початку 60-х років піднесення підприємницької діяльності. Нарощування споживчого попиту - найважливішого фактора збалансованості ринкових відносин - досягалося шляхом регулювання трудових відносин і розширення соціальної інфраструктури. Політика заохочення підприємництва диктувалася саме "вітром змін": в індустріальних країнах світу набирала розмаху науково-технічна революція - основний прискорювач промислового прогресу.

Проте вже з 1961 р. економічна кон'юнктура в країні почала погіршуватися: підвищений споживчий попит викликав інфляційне зростання цін внаслідок  відносного здешевлення імпортних  виробів та зростання їх доставок, виник дефіцит платіжного балансу.

Зовнішньополітичний курс уряду Г. Макміллана був спрямований  на зміцнення співробітництва в  рамках Північноатлантичного союзу  з метою закріплення безпеки, зростання міжнародного авторитету країни та збереження впливів Великої  Британії на країни Співдружності - її колишні колонії.

Створення впродовж 1951-1957 рр. системи європейських співтовариств (Європейське об'єднання вугілля  і сталі, Європейське економічне співтовариство та Євроатом) шістьма  країнами (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) без участі Великої Британії свідчило про певну ізоляцію її від континентальної Європи, створювало загрозу витіснення країни з європейського ринку. У відповідь зусиллями британських дипломатів було створено у 1960 р. Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), яка об'єднала Британію та 6 невеликих країн, що не увійшли до ЄЕС.