Шпаргалка по "Истории"

Уряд А. Блера вжив заходів щодо налагодження тісніших взаємовідносин з партнерами по ЄС, проте не приєднався до запровадження  у Британії єдиної європейської валюти, зберігши традиційний фунт стерлінгів. Лейбористський уряд продовжував політику зміцнення відносин із США і НАТО. У 1999 р. він підтримав військову акцію в Югославії у зв’язку з кризою у Косові.Після подій у США 11 вересня 2001 р. Велика Британія солідаризувалася з військовими діями Сполучених Штатів в Афганістані. Вона рішуче підтримала (на відміну від Франції та Німеччини) військову операцію США, спрямовану проти режиму С. Хусейна в Іраку, направивши туди військове угруповання чисельністю в 45 тис. осіб. Приєднуючись до американського вторгнення в Ірак, А. Блер, аналогічно до президента США Дж. Буша-молодшого, мотивував своє рішення тим, що режим С. Хусейна постачає, мовляв, зброю масового знищення, а це становить в умовах виходу на арену міжнародного тероризму реальну загрозу мирові й безпеці у світі. Але вже незабаром з’ясувалося, Що такої зброї іракський режим не мав, отже, не було серйозної потреби підтримувати операцію. У результаті рішення А. Блера про участь британських збройних сил в іракській операції було піддано гострій критиці з боку широких кіл британської громадськості. Тож популярність уряду стала помітно падати. Про це свідчили невтішні для лейбористів результати муніципальних виборів, голосування на виборах до європейського парламенту, а також та обставина, що за останні роки чисельність Лейбористської партії скоротилася вдвічі.

45. Велика Британія в добу правління нових лейбористів.

Європейське питання  було одним з основних на виборах  до парламенту Великої Британії 1997 р. Європа втомилася від постійної  війни з консервативним урядом і чекала зміни влади. Нова Лейбористська партія звичайно органічніше вписувалася в європейські тенденції розвитку. Вона не відкидала соціальне законодавство Європи, яке відмовилися приймати Торі. Прийняття закону про мінімальну заробітну плату було для консерваторів зрадою принципів розвитку ринкової економіки, а Тоні Блер (лідер лейбористів) заявив про свою готовність зробити цей крок. Так само він погодився відмовитися від британського вето на деякі статті в сфері охорони здоров’я, але жорстко дотримувався права Британії на вето в області зовнішньої політики, поставивши вище всього національні інтереси Великої Британії.

Європейське питання  в даній виборчій кампанії спрацювало виключно на користь лейбористів  і в налагодженні стосунків з  представниками великого бізнесу. Британський великий капітал був вже достатньо тісно пов’язаний з Європою. Обсяг торгівлі з країнами-членами ЄС для Великої Британії напередодні виборів становив понад 51% всієї торгівлі країни4.

Представникам бізнесу  потрібна була чітка позиція уряду щодо Європейського Союзу. Керівництво Торі не могло зайняти чітку виважену позицію через засилля євроскептиків у партії. Лейбористська ж партія не могла бути звинувачена в надлишковому євроскептицизмі (як консерватори), але й не мала недоліку безоглядного єврофільства (на зразок ліберальних демократів). Їх прагматичний європеїзм переконав людей великого бізнесу, що лейбористи реалістично підходять до питання європейської інтеграції та відстоюватимуть інтереси британської економіки в спільному ринку.

Особливістю загальних  парламентських виборів 1997 р. у Великій  Британії було те, що Лейбористська  партія отримала перемогу в країні, де економічна ситуація завдяки діяльності їх політичних опонентів була однією з найкращих у Європі.

Напередодні нових парламентських виборів економічна ситуація у Великій Британії була кращою, ніж в багатьох інших країнах Європи. Шостий рік поспіль спостерігалося економічне зростання. Збільшувався ВВП, знижувався рівень безробіття, незначний був рівень інфляції. В квітні 1997 р. Національне управління статистики подало свої прогнози зростання ВВП між третім і четвертим кварталом 1996 р. і відсоток становив 0,8%, виключаючи видобуток нафти і газу у Північному морі. Безробіття з третього кварталу 1996 р. скорочувалося на 60 тисяч щомісячно і становило на лютий 1997 р. 6,2% робочої сили. Курс фунта піднявся на 16% відносно кошика валют з літа 1996р. Випуск заводської продукції зріс на 0,7% за останній рік, а продукція сектору послуг - на 3,6%. Зростання середніх доходів у секторі послуг з середини 1995 р. подвоївся, а в промисловості зріс майже на чверть5. Безумовно, це свідчить про заслуги консерваторів у керуванні країною за 18 років, які безперервно перебували при владі.

Проте перемога дісталася  лейбористам. Це стало логічним продовженням розколу в Консервативній партії з приводу європейського питання та непослідовної зовнішньої європейської політики уряду Джона Мейджора. Забезпечивши економічне процвітання й успішне функціонування політико-економічної системи всередині країни, він програв вибори, зігнорувавши зміни в тогочасному світі й не узгодивши дії членів своєї партії з тенденціями міжнародної інтеграції. Це яскравий, хоч надзвичайно болісний для Торі приклад ролі ЄС і впливу європейського питання на внутрішню ситуацію в країні.

Лейбористська партія Великої  Британії підійшла до виборів оновленою. В попередні роки Лейбористська  партія була прихильником повного суверенітету британського парламенту, як гаранта  збереження їх соціалістичних ідеалів  від оточуючого світу6.

Нові лейбористи відкинули застарілі соціалістичні погляди і їх макроекономічна платформа була фактично ідентична з консервативною. Так само можна сказати і про мікроекономічну програму.

Напередодні виборів  гостро стояло питання приєднання до єдиної європейської валюти. Уряд, сформований партією, що перемогла на виборах 1997 р., мав приймати рішення стосовно приєднання до єдиної валютної зони. Тоні Блер, як і його опонент Джон Мейджор, намагався говорити на цю тему якомога менше. Але коли першому це мовчання було вигідне, то останньому навпаки. Виборці вже знали про розкол в партії торі. Мовчання ж лейбористів створювало враження, що партія всередині не має розбіжностей з даного питання. Хоча, насправді, велика група - близько 50 членів парламенту - лейбористів чітко заперечувала проти тісної інтеграції з Європою. І не з огляду на загрозу британському суверенітету, як у випадку з торі, а через жорсткі вимоги до бюджету та фінансові критерії відповідності економік членів угоди про єдину валюту.

Передвиборчий маніфест консерваторів практично виключав участь Великої Британії в європейському валютно-фінансовому союзі, що передбачав введення єдиної загальноєвропейської валютної одиниці8. Посилаючись на виступ міністра іноземних справ Великої Британії Малкольма Рікфінда в Бонні та Парижі, автори маніфесту зазначають, що Лондон не допустить, щоб Великобританія стала частиною “федералізованого ЄС”. На думку Торі, Брюсселю потрібно сконцентруватися на посиленні ролі національних парламентів, процесі розширення Європейського Союзу та реформуванні судових структур Союзу. В маніфесті зазначалося, що консервативний уряд і надалі буде стояти на сторожі британських інтересів у Європі та всьому світі .

Лейбористи у своєму маніфесті заявили, що після приходу  до влади вони проведуть референдум з питання приєднання Сполученого Королівства до європейського валютно- фінансового союзу, а також підтримають розширення Європейського Союзу при одночасному зміцненні спільного та внутрішнього ринків10.

Ліберальні демократи (третя за величиною політична  партія Великої Британії) традиційно виступали за федералізацію Європейського  Союзу. Партія послідовно дотримувалася  своїх поглядів.

За підсумками виборів  лейбористи отримали блискучу перемогу, а Консервативна партія отримала найжорстокішу після 1832 р. поразку. В процентному вираженні голоси розподілилися таким чином: Лейбористська партія - 45%; Консервативна партія - 31%; Ліберально- демократична партія - 17%; інші - 7%.

Середній рівень переходу голосів від консерваторів до лейбористів склав 10,5%, причому найбільший відсоток переходу голосів був зафіксований серед виборців віком менше 30 років (близько 19%)11.

Від Уельсу та Шотландії  не було обрано жодного депутата-консерватора, а вісім неосновних партій, що представлені у парламенті, - це регіональні партії Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії.

Європейські лідери, навіть споріднених по духу з консерваторами партій, з полегшенням зустріли звістку  про поразку консерваторів. Вони втомилися від постійного 18-річного напруження в стосунках зі Сполученим Королівством (як за часів правління Маргарет Тетчер, так і Джона Мейджора, який вів “яловичу війну” не гірше своєї попередниці). А на одному з передвиборчих плакатів консерватори зобразили Тоні Блера в образі маленької ляльки на колінах німецького канцлера Гельмута Коля12. Такі витівки образили канцлера Німеччини та ще більше зашкодили добрим стосункам Німеччини з урядом Торі.

Перемога лейбористів  на загальних виборах у травні 1997 р. означала, що партія з великою парламентською більшістю, котра переважно підтримувала напрямок повної інтеграції, мала вершити європейську політику Британії. Дотримання Лейбористською партією напрямку подальшої інтеграції було найбільш чітко означене постійним положенням необхідності відігравати “повну та лідируючу роль в Європі”. Очевидне домінування цього напрямку всередині лейбористського уряду затвердило новий напрямок в європейській політиці Британії. Британія вступила до соціального протоколу та підтримала включення розділу по боротьбі з безробіттям. Вона також стала гнучкішою щодо поширення обмеженого голосування більшості у більшій кількості сфер першого блоку питань Маастрихтського договору (єдиного ринку). В той самий час вона зберігала консервативну політичну лінію по відношенню до другого та третього блоків, що базувалася на продовженні уявлень про відігравання важливої ролі держави. Питання спільної зовнішньої політики, політики безпеки й оборони тощо залишалися для Лейбористів особливо пріоритетними в державному регулюванні.

Тоні Блер як молодий  амбітний політик, який досяг значних  успіхів у національних межах, хотів, щоб Велика Британія була “лідером”  у Європі13. Цю ж ідею він знову  повторив і напередодні головування  Сполученого Королівства в ЄС у першій половині 1998 р.

Консервативна партія після  розгрому на виборах змушена була провести перевибори голови і консолідувати  ті сили, що залишилися в неї. Також  постало питання подальшого вирішення  дилеми європейського питання для  британських Торі. Спадкоємцем Мейджора на посту лідера партії став прихильник класичних для консервативної партії правоцентристських поглядів, досить молодий політик Уільям Хейг, якому на той час виповнилося лише 36 років.

У британському політикумі кінця 1990-х рр. ХХ ст. Консервативна  партія міцно зайняла нішу скептичного ставлення до європейської інтеграції, що пізніше продемонстровано на прикладі боротьби з приводу введення єдиної європейської валюти. Така позиція Торі була заздалегідь програшною, оскільки йшла врозріз із тенденціями світового розвитку, що переконливо засвідчили наступні загальні парламентські вибори 2001 р.

Як бачимо, вибори 1997 р. у Великій Британії принесли перемогу Лейбористам, при тому, що у країні шостий рік поспіль відбувалося  економічне зростання під проводом Консерваторів. Причиною став розкол у лавах Торі на „євроентузіастів” і „євроскептиків”, через що політична сила втратила образ „єдиної партії всієї нації”.

Лейбористи змогли реструктурувати  свою партію, позбавилися іміджу „соціалістів”, врахували міжнародну європейську  кон’юнктуру і процес етномобілізації у Шотланді, Уельсі і Північній Ірландії, населенню яких теж імпонувала ідея європейського об’єднання на противагу сильній національній державі.

46. Велика Британія у міжнародних відносинах на рубежі XX - XXI ст.

Зовнішня стратегія Великої Британії після Другої світової війни (залежність від США, розпад Британської імперії, обмеженість військового потенціалу). Еволюція зовнішньополітичних і оборонних доктрин Лондона доби “холодної війни”. Концептуальні засади європейської політики Великої Британії. Політика Лондона щодо домініонів та інших країн-учасниць Британської Співдружності. Лондонська декларація щодо статусу Індії в Співдружності та Акт щодо Ірландії 1949 року. Особливості відносин Великої Британії з країнами “Старої Співдружності”. Прецеденти прийому Мозамбіку (1995) та Руанди (2009) до Співдружності: відсутність колоніальних або конституційних зв’язків з Великою Британією. Призупинення участі у справах Співдружності як інструмент зовнішньополітичного впливу.

Трансформація підходів Лондона до євроінтеграційних процесів. Переміщення “зони зосередження інтересів” до Західної Європи. Пошуки британського шляху до європейського лідерства. Феномен, історичні витоки та сучасний розвиток “особливих відносин” Великої Британії з США. Антитерористичні випробування атлантичного партнерства.

Принципи й особливості  зовнішньої політики Великої Британії на сучасному етапі: реалізм, прагматизм, економізація, євроатлантизм. Процес європеїзації внутрішньополітичного життя. Характерні особливості та відмінності в післявоєнній зовнішній політиці лейбористських (1945–1951; 1964–1970; 1974–1979; 1997–2010) та консервативних урядів (1951–1964; 1970–1974; 1979–1997; 2010). Причини та зовнішньополітичні наслідки перемоги консерваторів на парламентських виборах у травні 2010 р. Роль Великої Британії в НАТО, ОБСЄ, діяльність в ООН та інших міжнародних структурах. Партнерство й суперництво з Францією та Німеччиною. Позиція щодо подальшого розширення НАТО та ЄС.