Шпаргалка по "Истории"

Певним успіхом опозиції в боротьбі з проявами королівської влади стало прийняття Акту про  краще забезпечення свободи підданого  і про попередження ув'язнень за морями (Habeas Corpus Amendment Act) 1679 Закон був покликаний обмежити можливості таємницею розправи короля з прихильниками опозиції, але набув більш загальне значення. Він спростив і упорядкував процедуру отримання судового наказу про попередню доставці арештованого особи до суду для вирішення питання про перебування під вартою. Будь-який підданий, затриманий за "кримінальну або вважається кримінальним" діяння (виключаючи державну зраду та тяжкий кримінальний злочин), мав право особисто або через представників звернутися до суду з письмовим проханням видати наказ "habeas corpus", адресований посадовій особі (шерифа, тюремникові), у підпорядкуванні якого був заарештований. Отримавши наказ "habeas corpus", шериф або тюремник були зобов'язані у встановлений законом термін доставити в'язня до суду з зазначенням дійсних причин арешту. Після розгляду копії припису про арешт і з'ясування мотивів затримання судді пропонувалося звільнити арештованого під грошову заставу і поручительство з обов'язком з'явитися до суду в найближчу сесію для розгляду справи по суті. Виняток становили випадки, коли особа була заарештована в законному порядку за діяння, при яких за законом воно не могло бути взято на поруки. Крім того, якщо особа була заарештована за державну зраду або тяжкий кримінальний злочин, "habeas corpus" не видавався. У цьому випадку діяла особлива процедура подання петиції про розборі справи і звільнення на поруки.

Особа, звільнена за наказом "habeas corpus", не можна було знову  ув'язнити і заарештувати до суду за той же злочин. Заборонялося також переводити затриманого з однієї в'язниці в іншу і утримувати без суду і слідства у в'язницях заморських володінь Англії.

Закон передбачав відповідальність посадових осіб, суддів за невиконання  його приписів: високі штрафи на користь укладеного та звільнення з посади.

Акт 1679 поряд з Великою  хартією набув значення одного з  основних конституційних документів Англії, що містять ряд принципів справедливого  і демократичного правосуддя: презумпції невинності, дотримання законності при затриманні, швидкого та оперативного суду, що здійснюється з "належного судового процедурою" і за місцем вчинення проступку . У той же час можна відзначити і історичну обмеженість цього закону. По-перше, обмежувалися права осіб, звинувачених у тяжких кримінальних злочинах або співучасті в них. По-друге, для звільнення на поруки до суду був потрібний грошову заставу, сума якого могла бути дуже значною. По-третє, дія закону могло бути припинено парламентом, що згодом неодноразово відбувалося на практиці.

Політика Стюартів, яка  загрожувала зворотним перерозподілом церковних земель, захоплених буржуазією і джентрі, призвела до короткочасного об'єднання вігів і торі. Відбувся палацовий переворот 1688 з метою  заміни Якова II більш "зручним" монархом. Цей переворот отримав назву "Славетна революція". Вона, по суті, завершила оформлення компромісу між фактично панівною у важливих сферах життя суспільства буржуазією і офіційно правлячою земельною аристократією. Політична влада в центрі і на місцях залишалася в основному в руках знатних землевласників в обмін на гарантії дотримання інтересів фінансової верхівки буржуазії. Зазначений компроміс заклав основи міцного консенсусу між провідними політичними силами щодо основних питань соціально-політичного розвитку країни, який став найважливішою рисою англійської політичної культури в XIX і XX ст. Відтепер розбіжності між цими силами не повинні були носити "принципового" характеру, здатного порушити таку угоду і політичну стабільність в англійському суспільстві.

Найважливішим політичним результатом такого компромісу стало утвердження в Англії конституційної монархії, що отримала закріплення у двох актах парламенту: Білль про права 1689 р. і Акті про те, що влаштувало 1701

Білль про права визначив становище парламенту в системі державних органів. Стверджуючи верховенство парламенту в галузі законодавчої влади і фінансової політики, Білль проголосив незаконним: 1) призупинення дії законів або їх виконання без згоди парламенту; 2) стягування податків і зборів на користь корони без згоди парламенту. Крім того, утримувати постійну армію у мирний час дозволялося лише з його санкції. Білль встановлював свободу слова і дебатів у парламенті, свободу виборів до парламенту, право звертання підданих з петицією до короля. Він містив спеціальну вказівку, що парламент має скликатися досить часто. Згодом це положення було уточнено, і термін повноважень парламенту був визначений спочатку в 3 роки, а потім - 7 років.

Акт про те, що влаштувало, що іменується також Законом про  престолонаслідування, встановлював порядок престолонаслідування і містив подальші уточнення прерогатив законодавчої та виконавчої влади. Особи, що вступили на англійський трон, зобов'язані були приєднатися до англіканської церкви. Подальше обмеження королівської прерогативи виразилося в тому, що судді, призначені короною, могли залишатися на своїх посадах, "поки ведуть себе добре", і усувалися від посади тільки за поданням обох палат парламенту. Щоб зменшити вплив корони на діяльність палати, заборонялося суміщення членства в палаті громад з заняттям посади королівського міністра (це положення було невдовзі скасовано). Акт передбачив правило, згідно з яким всі акти виконавчої влади, крім підпису короля, потребували підпису відповідних королівських міністрів (контрасігнатура), за порадою і за згодою яких вони прийняті. Важливим встановленням було позбавлення короля права помилування своїх міністрів, засуджених парламентом у порядку імпічменту.

Таким чином, на межі XVII-XVIII ст. в Англії отримали оформлення найважливіші інститути буржуазного державного права: верховенство парламенту в галузі законодавчої влади, визнання за парламентом виключного права вотувати бюджет і визначати військовий контингент, а також принцип незмінюваність суддів. Разом з тим законодавство XVII-XVIII ст. не вирішило остаточно питання про взаємини влади. Дуалізм влади продовжував зберігатися: не випадково державний лад Англії XVII-XVIII ст. звичайно визначається як дуалістична монархія. Королівська прерогатива не була як і раніше законодавчо визначена. Король зберігав право абсолютного вето щодо законопроектів, які пройшли через парламент, неподільне право на формування свого уряду та здійснення з його допомогою своєї політики. Уявлення про триєдиного парламенті (король і дві палати) залишалося теоретично незмінним. Ніякої відповідальності перед парламентом король не ніс, як не несли політичної відповідальності ні Уряд Його Величності, ні так званий кабінет, який виділився з Таємної ради в складі колегії з 5-7 найбільш важливих міністрів-радників короля.

Посилення промислової  буржуазії в результаті промислового перевороту середини XVIII - початку XIX ст. обумовило її прагнення домінувати у політичному союзі з джентрі  та фінансової аристократією, наслідком  чого була подальша модернізація політичної системи англійського суспільства. Така модернізація, однак, здійснювалася повільно і поступово, шляхом нових компромісів, і супроводжувалася еволюцією конституційної монархії від дуалістичної до парламентарної, формуванням системи парламентаризму

49. Велика Британія та «Ольстерська проблема» в 90-х роках XX - на початку ХХі ст.

Ольстерська проблема полягає  в незадоволенні північноірландських  като­ликів поділом Ірландії 1921 р. та їхнім нижчим порівняно з протестантами  полі­тичним і соціально-економічним  статусом, який, на думку католицької меншини, став результатом нелегітимного вирішення територіального питання. Ця проблема набула форми етно-конфесійного конфлікту, у виникненні якого вирішальну роль відіграли історичні чинники.

Розвиток ольстерської проблеми можна поділити на три етапи. На першому етапі, який тривав з 1921 р. до кінця 60-х років ХХ ст., вся повнота влади в Північній Ірландії належала протестантам, а відносини між двома громадами дедалі більше загострювались; другий етап – з кінця 60-х років до початку 90-х років – характерний інтенсивною боротьбою католицької меншини за свої права та втручанням британського уряду в урегулювання проблеми; особливістю третього етапу, який розпочався в 90-х роках і триває досі, є початок багатосторонніх переговорів про подальшу долю Ольстера та зменшення напруження на північному сході ірландського острова.

Ключовими складовими ольстерської проблеми є, насамперед, проти­лежність підходів католицької і протестантської  громад до визначення консти­туційного статусу Північної Ірландії та прав католицької меншини, а також нерівність соціально-економічного становища громад. Розвиток протестантів і католиків на різних щаблях ольстерської політичної і соціально-економічної ієрархії посилю­вався їхньою приналежністю до різних культур, в основі чого лежали відмінності етнічного походження, релігії, отриманої освіти і вихо­вання. Представники кожної громади відвідували свою церкву, “свою” школу, що сприяло формуванню різної самосвідомості протестантів і католиків. В умовах тривалого і гострого політичного протистояння ці відмінності релігій­но-культурного плану сприяли інкапсуляції кожної з громад, що по­глиблювало розкол ольстерського суспільства. А спроби радикальних угру­повань досягти своїх цілей шляхом застосування зброї створювали ще одну важливу для всіх проблему – проблему безпеки.

2. Розкол ольстерського  суспільства особливо рельєфно  виявився у мобілізації двох  громад навколо двох головних  політичних блоків – протес­тантського  і католицького. Незначна електоральна  підтримка біконфесійного блоку свідчить про високий ступінь  релігійно-політичної сегрегації північно­ірландського суспільства.

Неспівмірна з незначними розмірами Північної Ірландії величезна  кіль­кість політичних сил Ольстера, частина з яких з’явилася внаслідок  розколу вже існуючих партій і воєнізованих угруповань, а також виступ на політичній арені частини угруповань під “псевдонімами” створюють певні труднощі для їх класифікації. В дисертації запропонована класифікація політичних сил за їхніми поглядами на ключовий пункт політичного розколу, а саме на консти­туційний статус Північної Ірландії. Виокремлено сили, які виступають за збе­реження Північної Ірландії у складі Сполученого Королівства, такі, що схиляються до тісного зв’язку “шести графств” з Республікою Ірландія або об’єднання з нею, і ті, що підтримують ідею незалежності Північної Ірландії. Несумісність поглядів різних політичних сил на одні і ті ж питання спро­вокувала конфлікт з нульовою сумою і вимагала залучення до його розв’язання дедалі більшої кількості учасників.

3. Політику Великої  Британії в Ольстері з часу  поділу Ірландії можна поділити  на два періоди. Перший з  них тривав з 1921 р. до 60-х  років ХХ ст. і характе­ризувався  споглядальною позицією британського  уряду на північно­ірландські  суперечності, другий – розтягнувся з 60-х років ХХ ст. до сучасності і відзначається активним втручанням уряду в урегулювання ольстерської проблеми. Є підстави вважати, що основною помилкою Лондона було надто довге стояння осторонь ольстерських подій, що сприяло зміцненню правління протестантів і поглиблювало розкол двох громад. Однак не слід забувати, що саме уряд Великої Британії виступив ініціатором поділу Ірландії на початку  ХХ ст.

Політика британського уряду була спрямована на пошук компромісного  варіанта вирішення конституційного питання. Достатньо ефективною вияви­лась діяльність уряду в соціально-економічній сфері Північної Ірландії, а зміни в галузі освіти допомогли зблизити дві громади і сприяли їхньому примиренню. Деякі заходи британського уряду в сфері безпеки мали прямо протилежний до бажаного результат, що свідчить про певну невиваженість політики централь­ної влади в цьому напрямі.

4. Врегульовуючи ольстерську  проблему, британський уряд вдавався  до мирних і силових засобів.  Можна твердити про суттєву  еволюцію поглядів британського уряду на питання конституційного статусу Північної Ірландії, адже вони змінилися від покладання відповідальності за його вирішення на Стормонт до заяв про дотримання принципу згоди більшості Північної Ірландії щодо ухвалення рішення про її приєднання до Республіки Ірландія.

Збільшення фінансування, створення нового законодавства  та нових незаанга­жованих інституцій в соціально-економічній сфері  слугували засобами врегулю­вання  соціально-економічних проблем Північної  Ірландії. Реформуван­ня освітньої сфери показало, що миру в провінції можна досягти лише на основі толерантності і взаємоповаги громад. Британський уряд відкрив нові горизонти для спілкування і культурного зближення громад, широко пропагуючи ідею єдності і примирення протестантів і католиків.

Найважчим для британського уряду виявилось обрання правильної стратегії і тактики для забезпечення безпеки в Північній Ірландії. Проведення британським урядом  низки переговорів з радикальними силами Північної Ірландії, створення  законодавства, необхідного для врегулювання проблеми протестантських парадів та зменшення терористичної діяльності воєнізованих угруповань, реформування північноірландської поліції з метою зміцнення довіри до неї помітно вплинули на врегулювання проблеми.

5. Із загостренням ситуації британський уряд поступово визнав міжна­родний аспект північноірландського питання і правомірність участі Республіки Ірландія в його розв’язанні. Проблема викликала необхідність створення англо-ірландської договірної бази стосовно Північної Ірландії на нових засадах. Лондону довелося відмовитися від свого стереотипного сприйняття Північної Ірландії як невід’ємної частини Сполученого Королівства і традиційних заяв про те, що ольстерська проблема є виключно його внутрішнім питанням. Надання ірландському уряду консультативних повноважень стосовно долі католицької меншини на Півночі було нетиповим для залагодження внутрішніх питань сусідньої держави, однак дуже своєчасним і перспективним рішенням Великої Британії. В англо-ірландському діалозі щодо ольстерської проблеми можна виокремити три ключові події. Саннінгдейльська угода 1973 р. від­кривала можливості для активнішої діяльності Республіки Ірландія в Ольстері і демонструвала бажання британського уряду співпрацювати з ірландським. Англо-ірландський договір 1985 р. розширював повноваження Республіки Ірландія в Ольстері. Угода великодньої п’ятниці 1998 р. сприяла усуненню головної, територіальної, суперечності між двома урядами.