Шпаргалка по "Истории Азии и Африки"

Ісламізація економіки на практиці привела до її дезорганізації. Це досить швидко зрозуміли ісламські керівники держави. З 1983 р. вони стали орієнтуватися на приватний капітал, одночасно підтримуючи державний і змішаний сектор. Багато націоналізованих підприємств знову було продано приватним власникам.

У зовнішній політиці релігійні лідери Ірану ставили за мету звільнення країни від усіх форм залежності від імперіалізму і захист національних інтересів. Ці завдання вирішувались під лозунгом: «Не Захід, не Схід, а іслам». Головними ворогами були названі наддержави: «великий сатана» - США і «малий сатана» - СРСР. Іран вийшов із військового блоку СЕНТО і вступив у рух неприєднання. Надзвичайно велика увага приділялась ідеї експорту ісламської революції. Аятолла Хомейні неодноразово виступав по радіо і телебаченню із закликами до народів мусульманських країн скинути своїх правителів і встановити режим, подібний до іранського.

Така політика на практиці привела до конфронтації з усім світом. Іран опинився в міжнародній ізоляції і зазнав величезних економічних збитків через втрату важливих ринків продажу нафти.

У 1980-1988 роках основною подією в житті Ірану стала війна з Іраком, її причинами були невирішені територіальні проблеми, ідеологічні і політичні взаємні претензії, які обидві держави намагалися розв'язати збройним шляхом. Війна не принесла перемоги жодній із сторін, але буквально розорила Іран і Ірак. За оцінками експертів, загальна сума матеріальних збитків Ірану становить 300 млрд. дол., причому особливо постраждали нафтовидобувні райони. Щорічно на війну витрачалося 14 млрд. дол., а загальна сума тільки прямих воєнних витрат перевищила 100 млрд. дол. Надзвичайно .зросла зовнішня заборгованість і скоротились валютні резерви.

За час перебування  ісламського духівництва при  владі економічна ситуація в країні різко погіршилась, валовий національний продукт скоротився на 11%. Життєвий рівень населення, за неофіційними даними, знизився вдвоє (доход на душу населення

становить 1 500 дол.).

Після смерті аятолли Хомейні (1989) релігійно-політичне

керівництво Ірану змушене  пристосовувати норми ісламу до сучасного життя. Ісламський режим почав поступовий відхід від жорстких ідеологічних догм, виступив за поліпшення відносин з рядом держав, за відновлення свого становища в міжнародній торгівлі нафтою і у світовій економіці.

43. Туреччина не брала участі у Другій світовій війні, але дотримувалась курсу «збройного нейтралітету», кілька разів збиралась вступити в бойові дії на боці фашистського блоку. Це вимагало утримання великої армії, значних військових витрат, уведення додаткових податків з населення.

Після закінчення війни в Туреччині, виникла складна політична ситуація. Зростало незадоволення» ширився демократичний рух, висувалися вимоги проведення реформ. У січні 1946 р. стався розкол у Народно-республіканській партії, створеній М.К. Ататюрком. Виникла нова Демократична партія на чолі а Адханом Мендересом та Махмудом Джеляль Баяром. Вона виступала проти жорсткого контролю держави над економікою, за

свободу дій для приватного капіталу, за дотримання прав і свобод, закріплених у конституції. Національна  буржуазія шукала зовнішньої підтримки та іноземних інвестицій, які надали б нового імпульсу турецькій економіці. Таку підтримку надали США.

У березні 1,947 р. президент  США Г. Трумен звернувся з посланням  до конгресу, в якому просив про  асигнування спеціальних коштів для надання допомоги Туреччині. За угодою від 12 липня 1947 р. Туреччина прийняла військову допомогу США. У країні розпочалося будівництво стратегічних доріг, аеродромів, військово-морських баз. США збільшували обсяги торгівлі з Туреччиною, ввозячи товари широкого вжитку і вивозячи сировину. В 1948 р. турецький уряд підписав із США угоду про співробітництво в рамках «плану Маршала». За, 10 років (1948-1957) Туреччина одержала за цим планом близько 800 млн. дол. Крім того, за сприяння США в 1950-1954 рр. країна отримала 65 млн. дол. від Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Іноземні інвестиції сприяли господарському росту Туреччини, хоча, як і раніше, в основному фінансувався державний сектор.

У 1950 р. відбулися парламентські  вибори, на яких перемогла опозиційна Демократична партія. Один з її лідерів М.Д. Баяр став президентом, а інший - А. Мендерес - прем'єр-міністром. В економічній політиці новий уряд проводив курс підтримки приватного капіталу і залучення іноземних кредитів та інвестицій. З одного боку, це сприяло зміцненню позицій національної буржуазії, з іншого - вело до залежності від США та міжнародних монополій, зростання, зовнішнього боргу. В 1955 р. уряд, не маючи коштів на виплату відсотків за кредити, заставив майже весь золотий запас. А. Меядерес здійснював відверто проамерикансь-ку зовнішню гіолітиіку і,сприяв експансії СІЛА як у своїй країні, так і в регіоні. Туреччійа ртала членом військових блоків НАТО, СЕАТО, СЕНТО. В 1959 р, вона уклала угоду із США про військове співробітництво, яка|,надала, американській стороні право мати військові бази на турецькій .території. В 1959 р, вона уклала угоду із США про військове співробітництво, яка|,надала, американській стороні право мати військові бази на турецькій .території. З 1954 р. важливе місце в турецькій зовнішній пр^нуипі зайняло кіпрське питання. Туреччина добивалася розділу  Кіпру між грецькою і турецькою общинами острова.

У країні, незважаючи назаборони і репресії, складалася опозиція політиці Демократичної партії та уряду А. Мендереса. Виникали підпільні організації в середовищі інтелігенції, студентської молоді, які виступали за демократизацію суспільного життя, можливість легальної політичної діяльності. Формувався профспілковий рух. Офіцери турецької армії створили таємну організацію ататюркістів, яка боролась за повернення до основ політики М. Кемаля Виникали націоналістичні організації нетурецьких народів - курдів, вірменів, лазів та інших, що виступали проти політики отуречення. Проти опозиційних діячів та організацій проводились репресії, показові судові процеси. У 1960 р. була створена спеціальна парламентська комісія з надзвичайними повноваженнями для розслідування «підривної діяльності» опозиції.У країні виникла гостра політична криза.

44. 27 травня 1960 р. група офіцерів під керівництвом командувача сухопутними силами генерала Джемаля Гюрселя, спираючись на армію, здійснила державний переворот. А. Мендерес та інші керівники Демократичної партії були заарештовані, уряд і парламент розпущені, діяльність партій заборонена. За вироком Верховного суду А. Мендерес і два його міністри були страчені, а президент республіки засуджений на довічне ув'язнення. Кілька сот діячів скйнуїоґо режиму теж засуджувались на різні строки позбавлення волі. Влада перейшла до рук Комітету національноїєдності на чолі з Д. Гюрселем. Комітет заявив, що у своїй діяльності він буде керуватися національними інтересами та ідеями М.К. Ататюрка. У 1961 р. були скликані Установчі збори, які прийняли нову конституцію. Туреччина проголошувалась національною правовою демократичйіоЮ світською державою. Розширялись рамки демократичний свобод, визнавалось право робітників на страйки. Відбулися вибори в парламент. Президентом став Д. Гюрсель.          Після зняття заборони на діяльність політичних партій діячі Демократичної партії, які не зазнали репресій і залишились на свободі, створили Партію справедливості. У 1965-197Грр. при владі знаходився її уряд, прем'єр-міністром був лідер партії Сулейман Демірель.'Партія справедливості сприйняла економічні ідеї своєї попередниці, виступала за розширення ринкових

  12 березня 1971р. в Туреччині відбувся другий державний переворот. Више військове командування пред'явило президенту меморандум який вказував на необхідність формування надпартійного уряду. Керівники армії прямо не захопили владу, але жоретко диктували свою волю політичним партіям і наступним урядам.

З другої половини 70-х років у Туреччині почався черговий період наростання  економічних труднощів. Цей застій у промисловості і сільському господаіібістві, зростання безробіття, різке погіршення  валютно фінансового становища 12 вересня 1980 р. вище військове керівництво здійснилі черговий державний переворот. Його організував начальника нерального штабу турецької армії Кенан Еврен. Була створе» Рада національної безпеки, яка взяла владу у свої руки. Військ адміністрація заборонила діяльність політичних партій і здійс ла перебудову політичної системи в напрямку централізації,! контролем військових була розроблена і прийнята 7 листоп 1982 р. нова конституція. Законодавча влада належить па;

менту - Великим Національним зборам Туреччини, що сюк ються з 400 депутатів. Виконавчу владу здійснюють презнде уряд. Повноваження президента значно розширені. Він мс розпустити парламент і призначити нові вибори, провести ре рендум, накласти вето на прийнятий законопроект. Від особі тих якостей президента багато в чому залежить внутріши зовнішня політика держави. Важлива роль відводиться Р-« національної безпеки в складі президента, прем'єр-міністра, е чальника генерального штабу турецької армії, міністрів обор< і внутрішніх справ, командувачів видами збройних сил. Грома ка діяльність дозволяється на певних умовах. Ряд статей ! ституції передбачає державний контроль за фінансовими дж лами партій, забороняє їм діяти спільно з профспілками. У 1983 р. Рада національної безпеки затвердила закон ;

партії, який суворо регламентував  їх діяльність. 1983 р. були допущені лише три: Партія вітчизни. Народна партія, Партія національної демократії.

45. Уряд Т. Озала розпочав проведення в життя нової і економічного розвитку, яка була вперше розроблена в 1980 потім доповнена в 1983-1984 рр. Вона передбачала технін модернізацію, перехід до відкритої ринкової економпідвищення конкурентоспроможності національної продукції. Перевага надавалась приватному сектору. Одночасно залучались іноземні інвестиції, знімались обмеження на переведення прибутків за кордон. Заохочувалась діяльність змішаних фірм» що працювали на основі сучасної техніки і технології. Пільгами скористалася велика і середня національна буржуазія. Дрібні виробники встановили ділові контакти з великими підприємствами, одержуючи від них замовлення на сировину і напівфабрикати. В дрібному бізнесі а часом сформувався особливий сектор, де вироблялися дешеві низькоякісні товари для пострадянського ринку.

Від початку економічних  реформ Туреччина досягла відчутних успіхів. Розвиваються традиційні галузі промисловості -текстильна, шкіряна, харчова. Налагоджено виробництво електротехніки, транспортних засобів, електроніки. Країна змогла за короткий відрізок часу здійснити технологічну революцію в сільському господарстві. Наполовину збільшилась площа зрошувальних земель, урожайність зросла на 30-50%. Туреччина повністю вирішила свої продовольчі проблеми, а частину сільськогосподарської продукції направила на експорт.

В економіку були успішно  інвестовані й кошти з нетрадиційних джерел фінансів. Багато турецьких робітників працює за кордоном, їх грошові перекази сім'ям у твердій валюті у 80-х роках досягали 2-3 млрд. дол. на рік. Держава допомогла приватному бізнесу створити необхідну інфраструктуру для обслуговування іноземних туристів.

У суспільній сфері сучасна  Туреччина має більшість атрибутів західної демократії. Обирається парламент, існує багато-партійна система, конфедерація профспілок, дозволені страйки, демонстрації. Знято ряд заборон закону 1983 р. на політичну діяльність. Різко посилили свою діяльність ісламські фундаменталісти, які борються за заміну світської республіки на ШаріатСьку державу. Вони створили Партію благоденства на чолі з Йеджметтіном Ербаканом..

46. Держава Ізраїль створювалась на підставі резолюції 00Н № 181 від 29 листопада 1947 р. на частині території Палестини. Єврейські політичні угруповання заздалегідь готувались до цієї важливої події. У жовтні 1947 р. вони утворили об'єднану надзвичайну комісію, яка прийняла рішення про формування збройних сил, про місцеве самоврядування, виробила пропозиції щодо проекту конституції і кодексу законів майбутньої держави. 1 березня 1948 р. розпочала свою діяльність тимчасова державна рада із представників 12 політичних партій та організацій. До проголошення незалежності були створені армія і деякі державні структури.

14 травня 1948 р. була прийнята  Декларація незалежності. держави  Ізраїль і сформований Її тимчасовий  уряд, який очолив лідер Робітничої партії Д. Бен-Гуріон. 15 травня 1948 р. Сім арабських держав оголосили Ізраїлю війну, з якої він вийшов переможцем. У ході Палестинської війни 1948-І949 рр. Ізраїль захопив більшу частину території, на якій мала створюватись арабська держава. Арабське населення з окупованих земель втекло в сусідні країни. Перемога в Палестинській війні, значне розширення території суттєво вплинули на подальшу розбудову єврейської держави.

У 1949 р. були проведені загальні вибори в Установчі збори. які проголосили себе першим парламентом Ізраїлю. Вони прийняли «перехідний закон», що визначав республіканську форму правління, функції парламенту, президента та уряду. Конституція прийнята не була. Це пояснювалось небажанням правлячої еліти офіційно вказати кордони держави і дати гарантії прав неєврейського населення. Замість конституції був прийнятий блок конституційних законів, що регулювали різні сторони життя суспільства. Одним із них е закон про повернення (1950), відповідно до якого ізраїльське громадянство надавалось будь-якій особі єврейського походження, яка побажає приїхати в країну. Це положення закріплене в законі про громадянство (1952), Важлива роя^ в ізраїльському суспільстві відводилась іудейській релігії. Раввини стежили за суворим дотриманням релігійних норм і свят. По'суботах заборонялось виконувати будь-яку роботу. Основи іудейської релігії викладались у школах. Вводилась релігійна цензура.