Автор работы: Пользователь скрыл имя, 05 Февраля 2014 в 01:47, шпаргалка
Работа содержит ответы на вопросы для экзамена (зачета) по "Истории Азии и Африки"
47. Ізраїль — парламентська республіка. Вищим законодавчим органом країни став однопалатний парламент - кнесет у складі 120 чол., який обирається на 4 роки шляхом загальних, прямих, таємних виборів.
Основою господарської моделі Ізраїлю е змішана економіка, що складається з державного, приватного і профспілково-кооперативного сектора. Кожен із них має свої функції і свою спеціалізацію. Держава централізувала матеріальні і грошові ресурси, необхідні для розселення і працевлаштування іммігрантів, розвитку інфраструктури. Профспілково-кооперативний сектор, або «робітнича економіка», функціонує під контролем Загальної федерації трудящих Ізраїлю. Керівництво профспілковими виробничими структурами здійснює Товариство робітників - головний холдинг, розпорядник акцій. Всі працюючі вважаються колективними власниками підприємств і одержують не лише зарплату, а й дивіденди. Сектор контролює металообробку, електронну, металургійну промисловість. Формування приватного сектора відбувалось не в умовах вільної конкуренції, а під безпосереднім керівництвом держави і міжнародних сіоністських організацій. Поряд із сучасним великим виробництвом створювались і підтримувались дрібні приватні підприємства з кількістю працюючих до 20 чол., які в кінці 80-х років складали близько 80% усіх підприємств. Протягом кількох десятиліть, до кінця 70-х років, господарство Ізраїлю розвивалось екстенсивним шляхом, споживання товарів і послуг значно переважало Вад їх виробництвом. Розрив між ними компенсувався грошовими і товарними потоками з-за кордону. Головним дестабілізуючим фактором стала гонка озброєнь, внаслідок якої підвищились податки на підприємництво і фінансову діяльність. Назріла необхідність реформ ринкового характеру. Структурну перебудову ізраїльської економіки взяли на себе правопентристські партії. Після приходу до влади в 1977 р. блок Лікуд проголосив курс на значне обмеження державного втручання в економіку, лібералізацію господарства. Була прове-» дена девальвація шекеля на 92% і введений його плаваючий курс. Послаблювався контроль над валютними операціями, відмінялись податки на імпорт і субсидії на експррт,, відпускались ціни на основні продукти харчування. Ці заходи викликали в Ізраїлі економічний хаос. Почалось неконтрольбване зростання пін. Інфляція переросла в гіперінфляцію. Зріс бюджетний дефіцит. Різко скоротились виробничі інвестиції. Спекуляції набули такого розмаху, що спричинили крах Тель-Авівської біржі (1983). Перша спроба економічних реформ в Ізраїлі виявилась невдалбю. Знову стало необхідним державне регулювання.
Протягом семи років політична інаукова еліта країни аналізувала допущені помилки і розробляла" йОву концепцію реформ. У 1985 р. урядовий блок соціал-демократичних і ліберальних партій прийняв масштабну програЗйу оздоровлення економіки на ринкових засадах, яка почалаусїЙщно виконуватись. У 90-х роках в Ізраїлі відбувалося економічне віднесення. Розпад СРСР викликав масову еміграцію радянських євреїв, що сприяло розширенню споживання, збільшенню будівництва, зростанню обсягів виробництва в легкій і харчовій промисловості. Приїзд великої кількості освічених фахівїцв дав поштовх розвитку на-укоємних і високотбхнологічнйх галузей. Іншим стимулом прогресу стали позитивні зрушення у врегулюванні близькосхідного конфлікту. Ізраїль також успішно включався у завоювання нових зовнішніх ринків "у Країнах Далекого Сходу, Латинської Америки, Центральної АзЙ, Східної Європи.
Держава виступай-гарантом соціального захисту населення.
У момент створення держави Ізраїль основним принципом її зовнішньої політики проголошувався принцип «неідентифі-кації», тобто відмови від підтримки курсу будь-якої з великих держав. На початку б0-х років успішно закінчились складні переговори із Західною Німеччиною, яка визнала свою відповідальність за політику геноциду (голокосту) проти євреїв із боку фашистів. Була підписана угода про виплату репарацій державі Ізраїль і реституцій окремим громадянам як компенсацію за переслідування гітлерівськім режимом. З 1952 по 1984 рр. Ізраїль отримав від ФРН близько 7 млрд. дол. у вигляді грошових виплат і товарних поставок.
Головною проблемою зовнішньої політики Ізраїлю є конфронтація з арабськім світом, яка включає військове протистояння, необхідність повернення арабам окупованих територій, створення незалежної Палестинської держави. Ізраїль несе свою частину відповідальності за затяжний близькосхідний конфлікт, що триває понад 50 років. З середини 50 х рр. у зовнішній політиці Ізраїль почав орієнтуватися на країни Заходу, в першу чергу на США. Розгорнулась його політична, економічна, військова інтеграція із західними партнерами.
48. У даний період у світі нараховується 19 арабських країн, які поділяються на 3 групи: африканську (Алжир, Марокко, Мавританія, Туніс, Лівія, Судан), східнооередаемноморську (Єгипет, Си-рія, Дівай, Йорданія, Ірак, Палестинська автономія), аравійську (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Бахрейн, Катар, Оман, Ємен). Існує ще ряд країн, де проживає значна кількість арабського населення, іноді деякі з цих країн також відкосять до арабських.
Після Другої світової війни в арабському світі завершився процес завоювання незалежності колоніями і підмандатними територіями. В ряді країн були скинуті реакційні режими, які проводили антинаціональну політику і дупускали західне втручання у свої внутрішні справи на основі укладених нерівноправних договорів, особливих прав,, При визначенні подальших шляхів розвитку провідні політи^рі сили керувались теоріями арабського націоналізму і арабського соціалізму. Національні ідеї були сильним засобом консолідації мас у боротьбі проти колоніалізму в усіх його формах на основі власних цінностей за створення сильних незалежних, держав. Арабський соціалізм базувався на ідеях про загальну рівність, соціальну справедливість, провідну роль держави в^ економіці, пристосованих до конкретних умов кожної країни. Мішель Афляк і Салях Би-тар створили Партію ара^еькргр соціалістичного відродження -ПАСВ (арабською БААС)- В рснову баасистської ідеології була покладена тріада: єдність - рвобода - соціалізм. У 60-70-х роках добудову арабського соціалізму як головну мету проголошували Єгипет, Сирія, Ірак, Алжир, Туніс. З часом під впливом і внутрішніх факторів, і міжнародних змін правляча еліта поступово знімала соціалістичні лозунги і переорієнтовувалась на національний капіталізм. Особливим шляхом соціалістичної джамахирії продовжує розвиватись Лівія. Певну роль в арабських країнах відіграє також ісламській фундамен-талізм, який передбачає побудову держави і суспільства за канонами мусульманської релігії і має яскраво виражений антизахід-ний характер. Саме на цій основі формувались монархії Аравійського півострова.
49. Під час Другої світової війни Єгипет був найважливішим плацдармом Великобританії на Близькому Сході і в Африці. У перші повоєнні роки зберігалась англійська військова присутність у країні, постійне втручання у внутрішні, справи Єгипту здійснювалося на підставі умов договору І936 р., термін дії якого мав закінчитись у 1956 р. Єгипетські иапіонально-патріотичні сили вимагали дострокового припинення дії договору і справжньої незалежності. Натомість у 1946 ^Великобританії вдалося в черговий раз нав'язати правлячим колам Єгипту нерівноправну угоду, що підтверджувала і конкретизувала умови договору 1936 р. В Єгипті зберігались антианглійські військово-морські і військово-повітряні бази. Англія мала право ввести в країну додаткові військові контингенти в будь-який час, коли, на її думку, Єгипту загрожувала небезпека» а також використовувати єгипетські війська за межами 'країни для своїх військових операцій. Створювалась змішана англо-єгипетська рада спільної оборони. Великобританія -зобов'язувалася вивести свої війська із зони Суецького каналу» Каїра і Олександрії не раніше, ніж через три роки, якщо ситуація буде сприятливою.
У країні активізувався патріотичний рух, .що боровся проти монархічного режиму, корумпованої бюрократії, великої буржуазії і поміщиків, усіх тих, хто не хотів або не вмів захищати національні інтереси. У 1951 р. розпочалися масові анти-англійські виступи, зіткнення з військами і поліцією. Буржуазні партії скомпрометували себе нерішучістю,' половинчастістю дій і втратили авторитет у значної частини єгипетського суспільства. Ініціатива перейшла до рук військових. У лавах єгипетської армії виникла організація «Вільні, офіцери», ініціатором створення і керівникомякої бувГ-А. Наеер. Вона ставила перед собою завдання здійснити державний переворот, скинути короля Фарука, передати владу політикам,,які провели б у країні реформи. У ніч з 22 на 23 липня 1952 р. організація «Вільні офіцери» захопила владу в Каїрі. Переворот був старанно підготовлений і проведений за планом, розробленим Г.А. Насером. Бойові загони під командуванням 99-ти офіцерів зайняли всі стратегічні пункти столиці. Король Фарук відрікся від престолу і залишив країну. Влада перейшла до рук Ради революційного командування, яку очолив М. Нагіб. Він став першим тимчасовим президентом і прем'єр-міністром Єгипту. Протягом наступних двох років М. Нагіб вважався вождем єгипетської революції, ініціатором оновлення країни. Його заступник Г.А. Насер залишався в тіні, будучи для широкого загалу скромним непомітним офіцером, одним із виконавців прийнятих рішень. Його роль як справжнього керівника Ради революційного командування не афішувалась. Першим радикальним заходом нового режиму стало прийняття закону про аграрну реформу від 9 вересня 1952 р. Встановлювався земельний максимум для поміщиків у 200 федданів землі Надлишки вилучалися державою за викуп і продавалися безземельним і малоземельним селянам у розстрочку терміном на ЗО років. У зовнішній політиці Рада революційного командування в основному орієнтувалася на США, сподіваючись на економічну і політичну допомогу. 19 жовтня 1954 р. була укладена угода з Великобританією про вивід англійських військ з Єгипту протягом 20 місяців від часу її підписання. Серед активних діячів нового режиму тривали суперечки з питання про перспективи розвитку Єгипту.
50. 28 березня 1955 р. Г.А. Насер уперше публічно сформулював 6 принципів єгипетської революції: 1) ліквідація імперіалізму, 2) ліквідація феодалізму, 3) ліквідація капіталістичних монополій, 4) встановлення соціальної справедливості, 5) створення єдиної сильної національної армії, 6) встановлення дійсно демократичної системи. Вони мали лягти в основу моделі оновленої єгипетської держави.
23 червня 1956 р. була прийнята нова конституція країни. Єгипет проголошувався республікою, а єгипетський народ - частиною арабської нації. Законодавча влада належала парламенту — Національним зборам. Главою держави був президент з широкими повноваженнями. Тоді в 1956 р. керівництво Єгипту націоналізувало Суець-кий канал, плануючи направити доходи від його експлуатації на
економічне відродження країни. Англо-франко-ізраїльсь-ка агресія закінчилася провалом. З цього часу остаточно визначилась орієнтація режиму Насера на СРСР.
З цього часу остаточно визначилась орієнтація режиму Насера на СРСР.
До початку 70-х років було побудовано понад 1 000 нових господарських об'єктів. У створенні національної економіки Єгипет спирався на допомогу СРСР. 27 грудня 1958 р. була підписана угода про спорудження Асуанського гідроенергетичного комплексу.
В економіці країни залишився і приватний сектор. Дрібним і середнім національним власникам належали невеликі підприємства, ремісничі майстерні, заклади'обслуговуванняв легкій і харчовій промисловості, у внутрішній торгівлі.
Г.А. Насер і його соратники
негативно оцінювали партійно-
54. В кінці 70-х років у Сирії загострились внутрішні суперечності. Національна буржуазія була незадоволена втручанням держави в ціноутворення, наявністю необгрунтованих пільг і субсидій для деяких видів виробництва, підтримкою нерентабельних державних підприємств, жорстким контролем над зовнішньою торгівлею. Погіршувалось становище широких народних мас. Основні продукти харчування (рис, олія, цукор» чай, кава) продавались за картками, інші - за високими ринковими цінами.
Виразником загального невдоволення політикою ПАСВ стала асоціація «Врати-мусульмани», яка ставила мету скинути правлячий баасистський режим і побудувати в Сирії ісламську державу. Мусульманські фундаменталісти вимагали відміни законів про аграрну реформу, проведення денаціоналізації, вільної торгівлі. Для обґрунтування своєї антидержавної діяльності «Брати-мусульмани» використали конфесійний аспект. Президент X. Асад, аначна частина діячів правлячої партії, вищих урядовців і офіцерів належали до шиїтської общини алавітів, до якої входило дищбі 12% населення країни, тоді як дві третини сирійців були сунітами.
Ісламська пропаганда звинувачувала режим ПАСВ у «єретизмі» і небажанні, вести політику в інтересах сунітської більщості населення. З середини 70-х років у країні розпочався ісламській терор, який досяг свою апогею в 1979-1980 рр. Най-жорстокішою акцією «Братів-мусульман» було вбивство в червні 1979 р. більш щ^с 6і0 ^курсантів військового училища в Халебі.
Економічні реформи створювали умови для багатоукладного господарства, де рівні права мали державний, приватний, кооперативний, змішаний і іноземний сектор. Приватний капітал переважає в сільському господарстві, внутрішній торгівлі, сфері послуг, посередницьких операціях, туризмі. Державний сектор контролює банки, енергетику, авіацію, транспорт, зв'язок, видобувну і обробну промисловість, 50% будівництва і зовнішньої торгівлі. Заохочується приватне підприємство. Створюються змішані підприємства, в яких державі має належати не менше 25% капіталу. Безпеку сирійських і іноземних інвестицій, вкладених в такі підприємства, страхує Кувейтська міжнародна корпорація по гарантіях капіталовкладень. За допомогою міжнародних нафтових компаній «Пектен», «Демінекс», «Оксідентал», «Тотал» відкриті нові родовища нафти. Особливі умови господарської діяльності надані вільним економічним зонам. У сільському господарстві перед товаровиробниками всіх форм власності ставилось завдання збільшити обсяги продукції. Землі Сирії були розбиті на п'ять зон за рівнем родючості і кількість опадів і серед них спеціально виділені «зони сільськогосподарської стабілізації», де можна було зібрати 2-3 врожаї зернових на рік. Саме туди в першу чергу спрямовувались державні і приватні інвестиції. За короткий час Сирія змогла забезпечити себе продовольством.