Шпаргалка по "Истории Азии и Африки"

Відбувається швидке формування нового прошарку національної буржуазії шляхом збагачення баасистської партійної і військової еліти. Однак політична активність національної буржуазії поки що обмежується і знаходиться під контролем режиму. В 1990 р. опозиційні угруповання різних напрямків (мусульманські фундаменталісти, прихильники іракської Баас і по-передйіх сирійських керівників, усунутих від влади, арабські націоаалісти) зробили спробу створити свою організацію.

У 2000 р. помер президент Сирії Хафез Асад. За ЗО років перебування на посту глави держави йому вдалося вирішити ряд складних внутрішніх проблем, подолати ісламський екстремізм, забезпечити стабільність суспільства, помітно посилити військово-політичні позиції Сирії в регіоні. На знак поваги до заслуг видатного державного діяча перед сирійським народом і арабським світом був оголошений 40-денний траур у Сирії та Йорданії і триденний траур в усіх інших арабських країнах. Керівництво ПАСВ прийняло рішення передати посаду президента сину X. Асада - Башару, який заявив про незмінність ос-, новних принципів внутрішньої і зовнішньої політики Сирії. Й'І республіканській державі посада президента перейшла' до на^ | ступника на засадах спадковості.

 

61. Близький Схід протягом тривалого часу є «гарячою точкою» планети, до якої прикута увага евітов&го співтовариства. Близькосхідний конфлікт має два важливі аспекти. Між арабським і єврейським народами склалися дуже напружені відносини, які переростали в збройні сутички. Англія, щоб зняти з себе відповідальність за ситуацію, яка виникла в результаті її політики в Палестині, передала це питання на розгляд 00Н.

29 листопада 1947 р. була  прийнята резолюція 00Н № 181 про припинення дії англійського мандату і поділ Палестини на дві держави - єврейську і арабську. Відповідно до резолюції, арабську державу планувалось створити на площі 11,1 тис. кв. км (42,8% території), єврейській державі відводилось 14,1 тис. кв. км (56,5% території). Єрусалим та його околиці виділялись у спеціальну зону під міжнародним контролем.

14 травня 1948 р. закінчився  англійський мандат на управління Палестиною. В цей же день відбулося офіційне проголошення держави Ізраїль.

15 травня 1948 р. сім арабських держав - Єгипет, Сирія, Йорданія, Ліван, Ірак, Ємен, Саудівська Аравія — розпочали війну проти єврейської держави. Вони розраховували здобути легку перемогу і силою зброї вирішити проблему палестинських територій на користь арабів.

Війна 1948-1949 років закінчилася  перемогою Ізраїлю. При посередництві 00Н в 1949 р. були укладені двосторонні угоди про перемир'я, мир підписаний не був.

В 1956 р. президент Єгипту Г.А. Насер видав указ про націоналізацію Суепького каналу, що належав англійському і французькому капіталу. Єгипетськасторона також перекрила Акабсь-ку затоку і позбавила Ізраїль виходу в Червоне море. Англія, Франщя, Ізраїль вирішили збройним шляхом розв'язати складні проблеми взаємовідносин з Єгиптом. Після цієї вдйявіВІдбулася інтернаціоналізація близькосхідного конфлікту, проявилося прагнення міжнародних військово-політичних союзіВівТручатися в перебіг подій у регіоні й впливати на нього. Арабські країни почали шукати підтримки і допомоги в СРСР, Ізраїль - у країн Заходу на чолі з США.

Поразки у війнах з Ізраїлем стали національною трагедією для  арабського народу Палестини. Діючі  партії та угруповання виявилися  нездатними організувати й очолити  маси в нових умовах, що склалися після створення Ізраїлю. У перші роки після

війни 1948-1949 рр. боротьба палестинців  за свої права пішла на спад. Відбувалася переоцінка політичних та ідеологічних цінностей, спроби усвідомити причини національної катастрофи і зробити висновки.

В 1964 р. в арабському секторі  Єрусалима відбувся Палестинський національний конгрес, в роботі якого взяло участь 400 делегатів. Він проголосив створення Організації визволення Палестини (ОВП), затвердив Національну хартію і статут, прийняв рішення про формування армії. У Національній хартії визначалися мета і завдання національно-визвольного руху Палестини. Вона засуджувала сіонізм, оголошувала незаконним поділ Палестини На основі резолюції 00Н від 29 листопада 1947 р. і стверджувала, що тільки араби мають право створити державу в Палестині; Відповідальність за визволення Палестини від сіоністських окупантів покладалася на ОВП і «всю арабську націю». Єдиним засобом Досягнення мети визнавалася збройна боротьба. Відповідно до статуту ОВП всі палестинці вважалися її членами. Вищим органом ОВП була Національна рада Палестини, яка обиралась терміном на 3 роки. Її керівником став Ахмед Шукейрі. Для фінансування діяльності організації створювався Палестинський національний фонд, який формувався за рахунок внесків палестинців, пожертв, дарів різних об'єднань і окремих осіб, дотацій Ліги арабських держав і окремих арабських країн і т.д. Виникали збройні загони палестинського руху.

Ізраїль на міжнародній арені постійно звинувачував ОВП у ворожих діях проти мирного населення, які не могла виправдати ніяка висока мета. Світова громадська думка насторожено оцінювала діяльність Організації визволення Палестини.

5 червня 1967 р. Ізраїль  розпочав війну проти Єгипту, Сирії, Йорданії. Його військово-повітряні сили завдали удару по 16 єгипетських військових аеродромах. Використовуючи фактор раптовості, Ізраїль захопив Синайський півострів, сектор Газа, землі на західному березі р. Йордан, арабську частину Єрусалима, Голанські висоти. Всього було загарбано 70 тис. кв. км арабських територій. Активні бойові дії велася протягом перших шести днів, потім війна набула затяжного характеру. У 1970 р. сторони підписали перемир'я,    .

6 жовтня 1973 р. розпочалася  четверта арабо-ізраїльська війна, в якій воювали Єгипет, Сирія та Ізраїль. Бойові дії показали значно вищий рівень боєздатності арабських армій, які одержали передову радянську військову техніку, зокрема, системи протиповітряної оборони, літаки, танки. Ізраїльська армія зазнала важких поразок. Результати чотирьох арабо-ізраїльських воєн переконливо довели, що вирішити палестинську проблему] лище силою зброї неможливо. Почалися пошуки шляхів політичноговрегулюван-ня. Організація визволення Палестини знала свою вимогу знищення держави Ізраїль і визнала можливість переговорів, що змінило ставлення до неї у світі. Після війни 1973 р. була порушена загальноарабська єдність щодо палестинського питання. Новий президент Єгипту А. Садат змінив зовнішньополітичну орієнтацію (з Радянського Союзу на США) і розпочав сепаратні переговори з Ізраїлем. В 1979 р. в літній резиденції президента США Кемп-Девіді був підписаний мирний договір між Ізраїлем і Єгиптом. Між обома країнами припинявся стан війни, ізраїльські війська поетапно виводились із Синайського півострова, де відновлювався єгипетський суверенітет. Цей договір відповідав національним інтересам Єгипту, але завдавав шкоди загальним арабським інтересам і боротьбі з Ізраїлем. Він дістав високу оцінку на Заході. Політичні лідери Єгипту та Ізраїлю А. Садат і М. Бегін були нагороджені Нобелівською премією миру за новий підхід до близькосхідного врегулювання і прорив у складних арабо-єврейських відносинах. Арабські країни розцінили дії А. Садата як зраду, розірвали з Єгиптом дипломатичні відносини та економічні зв'язки. Садат був убитий мусульманськими терористами.

У 1982 р. Ізраїль розв'язав війну проти Лівану, прагнучи знищити  штаб-квартиру Організації визволення Палестини та її збройні формування. Ізраїльські війська захопили Бейрут і витіснили палестинців з  території Лівану. На лівано-ізраїльсь-кому кордоні була створена 45-кілометрова зона безпеки. Згідно з рішенням Ліги арабських держав, у Лівані постійно знаходяться війська Сирії.

 

 

 

 

63. У кінці 80-х - на початку 90-х років розпочалися переговори між лідерами ОВП та Ізраїлю, які відбувались у кілька етапів при посередництві США. Була прийнята ізраїльська формула «Мир в обмін на землю». У 1993 р. між ОВП та Ізраїлем укладено договір про поетапне врегулювання і Створення Палестинської держави на територіях, що окуповані, але не анексовані Ізраїлем {сектор Газа, західний берег р. Йордан). На першому етапі врегулювання вводилася палестинська автономія, надалі планувалося надати їй повну незалежність.

В 1994 р. був підписаний договір між Ізраїлем та Йорданією. Переговори з Сирією поки що завершилися безрезультатно, бо сирійська сторона неодмінною умовою укладення договору висуває вимогу про повернення своєї території -Голанських висот.

Єврейські і арабські екстремісти  намагаються зірвати процес близькосхідного примирення. Здійснено ряд терористичних актів. Проте переговори тривають.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

60. СаудівськаАравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, Катар, Бахрейн - держави, що будуються за нормами мусульманської релігії, Корану і шаріату, відповідно до яких функціонують політична і судова системи, трактуються права людини. Всі рішення державної ваги приймаються правителями та їх близьким оточенням. Важливу роль відіграють Ради духівництва по тлумаченню законів і їх відповідності ісламу

Сучасна економіка монархій Аравійського півострова формувалась за рахунок видобудку і продажу нафти. В 60-70-х роках XX ст. у світі стався нафтовий бум. Різко зросли прибутки нафтовидобувних держав. Арабські монархії одержали фінансову базу, яка дала їм можливість провести соціально-економічні реформи. Промислову експлуатацію нафтових родовищ започаткували західні компанії. Правлячі династії одержували від них високу ренту, достатню для задоволення потреб верхівки суспільства. Їх країни й далі могли залишатися бідними й відсталими. Монархи-реформатори вирішили інакше. Держава взяла нафтовий бізнес у свої руки. Західні монополії послідовно витіснялись з провідних позицій в економіці. Створився сильний державний сектор, який контролював видобуток, переробку, транспортування, . продаж нафти і нафтопродуктів. Організувались відповідні державні компанії. В Кувейті ці завдання виконує Кувейтська нафтова корпорація, в Саудівський Аравії - державна компанія Петромін, в ОАЕ - державна компанія АДНОК тощо. Економічна модернізація здійснювалась переважно шляхом залучення іноземної робочої сили.

Правлячі монархи одним  із головних напрямків економічної діяльності держави вважали створення умов для розвитку ринкових відносин. Були розроблені програми фінансової допомоги і пільг для національної буржуазії. Вона формується, як правило, з представників родоплемінної верхівки і членів королівських сімей. До підприємницької діяльності залучається також частина службовціві робітників, які відкривають свою справу на зароблені гроші. Поступово поряд із державним сектором починає функціонувати змішаний і приватний. Є перші приклади приватизації державної власності.

За рахунок надприбутків від продажу нафти в аравійських  монархіях із дуже низьким рівнем життя розпочались масштабні соціальні реформи. Їх правителі вирішили, що краще поділитися зі своїми підданими нафтовими доходами, ніж провокувати антидержавні виступи і постійно жити під загрозою революцій або переворотів У 60-70-х роках XX ст. в монархіях Аравійського півострова були введені системи соціального забезпечення. Вони передбачають для громадян державні виплати на всі випадки життя, допомоги по безробіттю, по старості, по інвалідності, по хворобі, у зв'язку із втратою годувальника, на дітей, на непрацюючу дружину. Видаються безвідсоткові позики на весілля, на будівництво житла і т.д. Передбачена допомога сиротам, удовам, розлученим жінкам, сім'ям студентів. Витримується певне співвідношення між рівнем зарплати і соціальними виплатами. Субсидії виплачуються кочовим племенам для забезпечення звичного способу життя.Поліпшення умов життя і соціальні пільги не поширюються на осіб без підданства, іноземців, які реально забезпечують функціонування основних галузей економіки аравійських монархій. Навіть при виконанні рівноцінної роботи для них встановлюється нижчий рівень заробітної плати, ніж для підданих, більшою є тривалість робочого дня. Системи надання громадянства не дозволять його отримати особам, що все життя прожили в тій чи іншій монархії і навіть народилися в ній, якщо їхні батьки не мають громадянства.

59. Сучасна Лівія складається з історичних областей Триполі-танії, Киренаїки, Феццану, які відрізняються за географічними умовами і заняттями населення. Після Першої світової війни Лівію захопила Італія. В роки Другої світової війни країна була окупована Англією і Францією, які прагнули тут закріпитися з геополітичних і економічних міркувань.

Понад 100 років боротьбу за незалежність лівійських племен спочатку від турецького панування, а потім від західних колонізаторів очолював мусульманський релігійний орден сену-ситів, заснований Мухаммедом бен ас-Сенусі в 1837 р.

В приморських містах виник  ряд патріотичних організацій, які  боролись за незалежність24 грудня 1951 р. було проголошено Об'єднане Королівство Лівія. Глава сенуситського ордену Ідрис ас-Сенусі став королем незалежної лівійської держави. Монархічний режим продовжував спиратися на сенуситські відділення, використовуючи їх для контролю над населенням. Зберігалися традиційні економічні і суспільні структури, родоплемінний лад.

Антинаціональна прозахідна політика монархічного режиму, невирішеність соціальних проблем викликали протидію в середовищі патріотично настроєних верств населення. Поширювались ідеї насеризму. За єгипетським зразком у лівійській армії виникла таємна організація «Вільні офіцери юніоністи-соціалісти», яку очолив капітан М. Каддафі. 1 вересня 1969 р. організація здійснила Військовий переворот і скинула монархію. Влада перейшла до рук Ради військового командування.

2 березня 1977 р. на основі  теорії М. Каддафі оголошувалась Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахирія. Республіканська державна структура реорганізовувалась в колективну політичну та економічну систему. Верховним органом влади став Загальний народний конгрес із постійно діючим генеральним секретаріатом, на місцях створювались народні збори.

Для проведення нового курсу  в усіх куточках країни організовувались революційні комітети, які перетворилися в органи правосуддя, безпеки і репресій.

Свій внесок у модернізацію лівійської економіки зробив СРСР. В 1972 р. між Лівією і СРСР була підписана угода про економічне і науково-технічне співробітництво, в 1985 р. - прийнята нова програма на тривалу перспективу. За допомогою СРСР побудований газопровід Мерса — ель-Брега — Місурата протяжністю 570 км. Радянські спеціалісти керували розробкою схем комплексного розвитку газової промисловості і електромереж високої напруги до 2000 р. В 1977-1981 рр. у Джамахирії працювала радянська ґрунтово-екологічна експедиція, яка обстежила 3,5 млн. га території, склала карти ґрунтів, рослинного і тваринного світу, внесла пропозиції щодо використання природних багатств. Радянською стороною організовані машинобудівний, будівельний, металургійний, сільськогосподарський навчальні центри, які підготували тисячі місцевих спеціалістів.